Українці в Бразилії

Історія імміграції українців до Бразилії нараховує вже більше 100 років.

В історії української еміграції розрізняють три хвилі: 1) з останньої чверті XIX ст. до Першої світової війни; 2) час між Першою і Другою світовими війнами; 3) період після Другої світової війни.

І у ті часи, коли наддніпрянські українці у великій кількості переселялися на малозаселені землі сходу Російської держави зi Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття, емігрантський потік спрямувався на Американський континент – у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію та Аргентину. Українські прізвища Баделяк, Возняк, Добрий, Дорошенко, Семашко та інші зустрічаються в різних документах на території Південної Америки ще в XVІI–XVІII ст.

Першим документально зафіксованим українцем, який ступив саме на землю Бразилії, можна вважати Юрія Лисянського, котрий як організатор і учасник морської експедиції навколо світу в 1803–1804 роках перебував у Бразилії, про що докладно описав у своєму щоденнику, який згодом був виданий двома мовами: українською та англійською. Але початок більш-менш масової еміграції українців до Бразилії припадає на кінець XIX ст.
      
Серед перших поселенців – родина М.Морозовича з Галичини, який приїхав до Бразилії із Золочівщини у 1872 р. [2]. У 1876 р. до Бразилії прибула група з Буковини, яка оселилась на півдні штату Парана [7]. В 1881 р. інша група українців з восьми родин прибула до штату Парана і заснувала поселення Санта-Барбара поблизу міст Палмейрас та Понта-Ґросса [14,13]. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії (м. Уніао-да-Віторія) відбулися в 1886 р. У 1891–1892 роках приїхало ще близько 60 українських родин [11]. Вони організували поселення Санто-Інасіо і Томаз-Коильо. Однак у списках імміграційних служб вони значилися як «слов’янські іммігранти», які прибули з території Польщі.

З 1895 р. розпочалося масове переселення українців під час так званої «бразильської гарячки» (1895–1899), коли пароплавні компанії, відповідно до угоди з бразильським урядом, зобов’язались перевезти до Бразилії тисячі іммігрантів. У той період агенти італійських пароплавних ліній привезли до Бразилії близько 15 тис. осіб переважно з Північно-Східної Галичини (з околиць Бібрки, Бродів, Заліщик, Жовкви, Золочева, Кам’янки, Струмилової, Перемишля, Сокаля, Тернополя). Історично це пов’язано із скасуванням у 1888 р. у Бразилії невільництва, після чого виникла необхідність у робочій силі. Уряд Бразилії був зацікавлений навіть оплачувати подорож й обіцяв забезпечувати робітників на місці харчами й одягом із метою збільшення кількості європейців серед населення країни та покращання її економічного становища. Також уряд Бразилії намагався заселити землі всередині країни, щоб там розвивалось господарство. Тому переселенцям надавались у власність ділянки землі (25–50 і більше гектарів) із десятирічною відстрочкою за їх оплату.

Все це виглядало дуже принадно, тож з України ринули тисячі чоловіків, цілі родини, бо можна було емігрувати без власних коштів на подорож. Безземельні й малоземельні українці емігрували масово. Серед них були селяни, низькооплачувані й безробітні робітники, частково службовці й інтелігенція. Але приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що пропаганда була оманливою. Якщо українці йшли в найми, то плантатори за харчі й одяг вимагали такої високої плати, що робітник ніколи не міг стати економічно незалежним. Крім того, плантатори поводилися з робітниками майже як з невільниками. Робітники бунтували та втікали, але за те їх карали. Були випадки, коли робітників замикали на ніч у давні невільничі в'язниці. Якщо ж українці отримували земельні ділянки, виявлялося, що вони – у дрімучих пралісах.

Проте у 1897–1907 роках відбувся другий спалах першої хвилі масової еміграції. В ці роки до Бразилії з Галичини виїхало понад тисячу родин вже за власний кошт . Більшість іммігрантів кінця ХІХ ст. облаштувалась у районі м. Прудентополіс (у глибині Парани), а також у південно-східній частині штату Парана та в північних районах сусіднього штату Санта-Катаріна, заснувавши українські поселення Антоніо-Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасема, Марешал-Маллет, Дорізона .

Ще одне масове переселення українців першої хвилі відбулося в 1908–1914 роках, причиною якого була розгорнута урядом Бразилії кампанія з метою залучення дешевої іноземної робочої сили до будівництва залізниці між штатами Сан-Пауло та Ріо-Гранде-до-Сул.
Голод, пошесті та вороже ставлення місцевого населення спричинили серед перших українських поселенців велику смертність, деякі навіть поверталися до Галичини, але, за даними перепису, проведеного українськими священиками в 1913–1914 роках, українських іммігрантів у Бразилії на той час налічувалось близько 45 тис. чол. [14, 12].

До Бразилії прибули групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині: в період 1892–1914 років іммігрувало 120 родин. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо-Гранде-до-Сул, а решта розпорошилася по інших провінціях.
Українці намагались облаштувати своє життя, а також виховувати наступне покоління в шані й любові до України. З 1897–1898 років вони почали організовувати, завдяки батькам і священикам, українські школи в приватних хатах. У 1898 р. в м. Прудентополіс були засновані перші дві українські суботні школи.

У 1911 р. з Галичини до Бразилії приїхали Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії, що оселилися в м. Прудентополіс (друга їх група прибула в 1913 р.). Вони стали опікуватися школами в містах Прудентополіс та Ірасема, а надалі і в інших українських осередках. Згідно зі статистикою, в 1913 р. було вже 35 українських шкіл: в м. Прудентополіс – 22, в інших містах штатів Парана і Санта-Катаріна – 12, у штаті Ріо-Гранде-до-Сул – 1.

У той же час перші переселенці активно будували українські церкви. Так, наприкінці ХІХ ст. в місцевості Серра-до-Тігре муніципалітету Марешал-Маллет було збудовано церкву Св. Архангела Михаїла площею 150 кв.м. В цей же час з’являються і перші громадські, культурно-освітні та релігійні організації українських іммігрантів у Бразилії. В 1898 р. було засновано українське релігійне товариство «Апостольства Молитви», яке існує і нині (на сьогоднішній день має 428 гуртків і близько 25 тис. членів, функціонує при всіх парафіях і дочірніх церквах УГКЦ Бразилії).
Одним із перших громадських об’єднань було товариство «Просвіта», засноване, скоріше за все, в 1902 р. у м. Курітіба. Згодом діяльність товариства поширилась на інші українські поселення. При осередках «Просвіти» працювали хори, драматичні гуртки, бібліотеки. Товариство проіснувало в Бразилії до 1940 р. .

На 20–30-і роки ХХ ст. припадає поява дрібних приватних підприємств, братств і кооперативів, власники яких підкреслюють своє українське походження і відповідним чином називають свої формування. В цей же період починається процес об’єднання українців за фаховою належністю. Продовжується розбудова українських шкіл для громади. В 1935 р. у м. Прудентополіс василіянами була відкрита постійна українська середня школа (Мала семінарія Св. Йосипа) з українською та португальською мовами навчання.
      
Третя хвиля імміграції українців відноситься до перших повоєнних років. Після Другої світової війни велика кількість колишніх захоплених Німеччиною «остарбайтерів», військовополонених та політичних біженців прибули до штату Парана. Окрім Парани, українські емігранти цього періоду розташувалися у штаті Сан-Пауло, в столиці штату та м.Cао-Каетано-до-Сул. Всього в 1947–1951 роках до Бразилії прибуло більше 7 тисяч українців. Ця хвиля іммігрантів складалася з техніків та робітників, вони були знайомі з багатьма найсучаснішими технологіями та матеріалами, і багато з них належали до прошарку інтелігенції. З 1941 р. українська мова починає викладатися в Інституті катехиток Св.Ольги у м. Прудентополіс.
Загальну чисельність українців у Бразилії на сьогоднішній день визначити складно, тому що точних статистичних даних із цього питання не зібрано. Це сталося з різних причин.

За оцінками дослідників української імміграції в Бразилії, в 1972 р. тут проживало 153 тисячі етнічних українців, з яких у штаті Парана – 130 тис., Сан-Пауло – 14 тис., Санта-Катаріна – 5 тис., Ріо-Гранде-до-Сул – 3 тис. і близько однієї тисячі в інших бразильських штатах. А в 1996 р., згідно з архівними даними парафій.

Найбільшими містами компактного проживання українців у штаті Парана є: Прудентополіс, Курітіба, Уніао-да-Віторіа, Пітанга, Іраті, Круз-Машадо, Ріо-Азул, Маллет, Іваї, Кампо-Моурао, Ронкадор, Понта Гросса, Антоніо-Олінто, Пато-Бранко і Пауло-Фронтін. Окрім цього, в інших 35 муніципалітетах штату проживають бразильці українського походження. В штаті Санта-Катаріна українські громади зосереджені в містах Порто-Уніао, Ітайополіс, Сапоіньас, Трес-Баррас, Мафра, в штаті Ріо-Гранде-до-Сул – у містах Порто-Алегре, Гуарані, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі, а в штаті Сан-Пауло українська громада проживає в столиці та муніципалітеті Сао-Каетано-до-Сул.

У галузі культури та літератури українство Бразилії представлено творчістю відомої поетеси Олени Колодій (м. Курітіба), літератора Віри Вовк-Селянської (м. Ріо-де-Жанейро), яка отримала Державну премію України ім. Т.Шевченка в 2008 р., дослідженнями істориків Оксани Борушенко та Павла Горбатюка, лінгвістів Мігеля Вовка та Володимира Кульчицького.
Багато уваги українцями в Бразилії приділяється питанню збереження в своєму середовищі української мови. З 1985 р. у м. Курітіба при Лінгвістичному центрі Федерального університету Парани діють практично єдині в Південній Америці курси української мови та літератури.
          
З 1991 р. українська мова як іноземна викладається в декількох державних школах м. Прудентополіс та в навчальних закладах у місцях компактного проживання українців.

Українські іммігранти докладають багато зусиль для збереження українських традицій в громаді (наприклад, культ Пресвятої Діви та спільне збереження ікон, які передаються по черзі з одного дому в інший), культурних особливостей фольклорного співу, танцю, писанкарства та вишивки. До сьогодні діють асоціації митців, ансамблі народного танцю, бандуристів тощо. В кулінарії збереглися такі страви, як борщ, вареники, голубці, солонина та ковбаси зі свинини.

У м. Курітіба є площа України з пам’ятником Т.Г.Шевченку та Український меморіал, які вважаються історико-культурною спадщиною муніципалітету. Пам’ятники Т.Г.Шевченку є також в містах Прудентополіс та Порто-Алегре.

Таким чином, підсумовуючи інформацію про історію української імміграції до Бразилії, зібрану під час дослідження, варто наголосити на тому, що українці в Бразилії належать до найстаріших етнічних груп. У переважній більшості вони селились і дотепер проживають компактно в південно-східній частині країни, яку інакше називають Бразильська Україна. Обраним переселенцями штатом стала Парана, яка традиційно приймала слов’янських іммігрантів. Крім того, українська громада представлена в містах штатів Сан-Пауло, Ріо-де-Жанейро, Ріо-Грандедо-Сул, Мато-Гроссо, Гояз. Українці досить швидко пристосувалися до соціально-економічного рівня, увійшовши до різних структур суспільства, а також організувавши цілий ряд українських громадських організацій. Суттєвим досягненням її представників є районування європейських сільськогосподарських культур, а також започаткування кооперативних підприємств.        

У галузі освіти і науки найбільш вагомим для громади можна вважати прийняття Закону про право вивчення української мови в урядових школах, де навчаються діти українського походження. На сьогодні українська громада Бразилії, в основному, складається з бразильців українського походження 4-го і 5-го поколінь, які підтримують традиції української культури.