Українці у Франції

До XX століття

Першою відомою киянкою у Франції є Анна Ярославна (бл. 1024 - після 1075), дочка Ярослава Мудрого, дружина французького короля Генриха І-го.
Інший знаменитий державний діяч України у Франції - Пилип Орлик, його син Григорій Орлик (1702-1759).
В Університетах Парижа та Страсбурга за козацьких часів вчилося багато молодих людей з України.

XX століття

На початку XX ст. у Франції проживало декілька десятків родин українців — політичних поселенців, які не бажали повертатися до Російської імперії, де переслідували українців та українську мову. Вони були згуртовані в Українській громаді, яка налічувала перед Першою світовою війною понад 120 членів. Члени громади вели усвідомлену роботу серед французів, які про Україну у Російській імперії нічого не знали. Така робота була заборонена під час Першої світової війни. Франція була союзницею Росії і не дозволяла жодної діяльності за свободу народів Росії.
До цих політичних поселенців долучилася в 1920-х роках, після невдачі у Визвольній війні в обороні незалежності Української Народної Республіки (УНР) інші емігранти. Першою великою хвилею нових поселенців були члени армії УНР, які здебільшого вийшли з таборів інтернованих у Польщі.
У другій половині 1920-х років розпочалася нова еміграція українців — заробітчанська. Українці з перенаселеної Галичини виїжджали до Франції на заробітки, з надією заробити трохи грошей і, повернувшись додому, купити собі поле і жити з праці на полі.
На початку 1930-х років у Франції було понад 40.000 українців, в тому числі близько 35.000 заробітчан з Галичини. Багато з них повернулося додому. На їхнє місце прибули інші на заробітки. Отже, напередодні Другої світової війни всіх українців було мабуть таки понад 40.000. На той момент, вони були громадянами Польщі, тому з моменту вибуху Другої світової війни польська влада мобілізувала українців до польської армії.
Під час Другої світової війни багато молодих українців, що перебували у Франції, опинилися в Німеччині на роботах. Проте до Франції прибула певна кількість українців, насильно депортованих на роботи зі східних та центральних земель України (з Райхскомісаріяту). Багато з них жили у тяжких умовах, наприклад там, де німці будували т.зв. «Антлантийський мур». Хто сьогодні цікавиться долею цих українців? Хто про них пише? Майже всі вони були насильно репатріовані до СРСР радянською місією у Франції.
У 1942–1944 рр. у таборах Франції було багато радянських військовополонених, в тому числі й українців. Деякі з них втекли з таборів і долучилися до французького Резистансу — потужний Український батальйон (BUK, Bataillon Ukrainien) на Сході Франції. Цей український батальйон, який у зародку був батальйоном німецької охоронної поліції на Білорусі, був висланий до Франції для боротьби з французькими партизанами. Та українці були готові воювати проти радянських партизанів, які обороняли комуністичну сталінську диктатуру, що зорганізувала в Україні страшний голод 1932–1933 рр., а не проти французів. Як тільки батальйон приїхав на територію Франції, біля міста Везуль, він негайно узяв контакт з французьким Резистансом і перейшов на його бік, знищивши понад сотню німців, що були з ним. Від тоді аж до наступу західних аліянтів український батальйона був найміцнішим батальйоном французького резистансу на території Франш-Конте. Ним зацікавилася американська армія і скинула літаком зв'язкового офіцера, котрий знав українську мову. Після приходу американців батальйон воював на протинімецькому фронті біля Швайцарії. Однак він був невдовзі розформований на вимоги військової місії Москви в Парижі. Бійці батальйону або звільнилися із служби, або перейшли служити у французький Чужинецький легіон. Вони воювали у Вєтнамі і в Північній Африці. Деякі отримали високі військові нагороди Французької республіки.
Подібний, але дещо менший, український батальйон перейшов до Резистансу в околицях Вальдагон, на північному сході від Ліону. Багато інших українців, які жили у Франції, долучалися до французького антифашистського опору.
Після війни до Франції переїхали нові емігранти — політичні — біля п'яти-десяти тисяч. Вони приїхали з Німеччини, з таборів переміщених осіб, але потім виїхали до Сполучених Штатів, до Канади, до Австралії.
У Франції по Другій світовій війні залишилося біля 35.000 українців. Були це селяни і робітники з попередньої еміграції, рештки еміграції УНР і молоді націоналістичні активісти з нової еміграції, між ними декілька в'язнів німецьких концтаборів.
1946 року в столиці Франції було засноване Українське академічне товариство в Парижі.
1948 року у Парижі для координації українського громадсько-культурного життя було засновано Український Центральний Громадський Комітет у Франції.

До Сарселя, біля Парижа, переїхало з Німеччини Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, яке оформлено у Наукове Товариство ім. Шевченка в Європі. У Сарсель редагувалася «Енциклопедія Українознавства». Тепер ця активність значно зменшилася, але осідок залишився.
1955 року українсько-французькою організацією «Les Amis des Ukrainiens» біля Страсбургу була заснована Українська оселя у Маквілері (Mackwilier).
1961 року у Парижі виникла політична формація, що мала на меті репрезентувати українців діаспори — Український Рух для Об'єднаної Європи.
У Парижі існує Бібліотека імені Симона Петлюри, заснована незадовго після вбиваства голови Директорії й головного отамана військ УНР у 1926 р. Бібліотеку німці конфіскували у 1941 р. Десятки тисяч її книжок і архівних документів були вивезені до Східної Німеччини. Вони попали в руки радянської армії й опинилися у бібліотечних фондах Москви, Мінска, Києва.
Із громадських організацій, які гарно розвивалися після війни — Українська Національна Єдність (мельниківська), профспілкове Об'єднання Українських Робітників у Франції (бандерівське), Об'єднання Українців у Франції (бандерівське), Спілка Української Молоді (СУМ), Український Християнський Рух, Союз Українок у Франції, Товариство бувших вояків Армії УНР, поволі перестали бути діяльними через брак керівних кадрів, або взагалі перестали існувати. Найбільше активними залишились Об'єднання Українців у Франції та СУМ, які діють спільно як одна організація.
У Франції розвинулася видавнича справа в українській і французькій мовах (видавництво Першої української друкарні при «Українському Слові») та у французькій мові (видавництво «Л'Ест Европеен»). Появлявся бюлетень «Ешанж» (Echanges) та, зокрема, регулярний місячник, потім двомісячник «Л'Ест Еропеен» (L'Est Européen). Цей останній журнал появлявся найдовше і регулярно від 1962 р. до 1999 р. Створена управою Об'єднання Українців у Франції у 1985 році Українська Інформаційна Служба видавала регулярно для преси та урядових кіл Франції бюлетень у французькій мові про українські справи й ситуацію в Україні.
Видавництво «Ль'Ест Еропен» публікує також поважні наукові праці у французькій мові, як ось, наприклад, В. Косика «L'Allemagne national-socialiste et l'Ukraine» (Націонал-соціялістична Німеччина і Україна, рік видання 1986, перекладена на українську мову і видана НТШ у Львові в 1993 р.) та Жака Шевченка «Ukraine. Bibliographie des ouvrages en français, XVIIe-XXe siècles» (Україна. Бібліографічний покажчик праць у французькій мові 17-20 ст., рік видання 2000).
Українська Інформаційна Служба, з допомогою ОУФ, розвинула потужний сайт на Інтернеті (адреса сайту: www.ukraine-europe.org). Сайт відвідують тисячі відвідувачів щомісяця. Це великий успіх в галузі української інформації на Інтернеті у французькій мові.
Українські громадські організації й інституції у Франції створили спільну репрезентативну громадську асоціяцію — Репрезентативний комітет українців у Франції. У певних випадках громадські заходи організуються у співпраці з Посольством України у Франції. Наприклад, спільно зорганізовано всі заходи для відзначення 70-річчя Великого Голоду в Україні в 1932–1933 рр.
Колись у Франції існувало мабуть біля 10 суботніх чи недільних шкіл для дітей у Парижі і на провінції. Від середини 1980 років існує лише одна невеличка недільна школа у Парижі, в якій навчаються теж діти новоприбулих. Вони влаштовують свята Шевченка, вертеп тощо

Початок XXI ст.

Загальна кількість українців у Франції на початку XXI ст. оцінюється в 35 тис. У Франції існують дві українські Церкви – УГКЦ і УАПЦ. У сквері біля УГКЦ встановлено погруддя Тараса Шевченка; також сквер має назву Тараса Шевченка. Офіційні особи Української держави часто приходять покласти вінок квітів на пошанування Великого поета.

Нові емігранти (четверта хвиля)– заробітчани. Але соціяльно походять вони з різних верств населення, між ними є багато осіб з вищою освітою, які працюють як звичайні робітники. Більшість працює нелегально. Деякі з них повертаються додому після двох-трьох років праці. Нові емігранти практично не включаються у суспільно-громадське життя. Але більшість з них масово відвідує Українську греко-католицьку церкву, у ній активізуються щодо релігійного життя. Парох церкви переводить катехизацію. Сотні інших українців згромаджуються в неділю біля церкви, щоб обмінятися новинами й передати через автобуси пакети для рідних в Україні.