Українці в Казахстані

Українська діаспора в Казахстані за своєю чисельністю одна з найбільших серед українських громад світу (після української діаспори в Російській Федерації та США). У 1989 р. в Казахстані проживало 896,2 тис. українців (5,4 % населення республіки). Протягом 1998 р. понад 796 тис. громадян Казахстану самоідентифікували себе українцями. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Значний відсоток їх проживає в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди – Кургані, Шортанди й Алмати, а також у місцевостях навколо цих міст.      

Першими українцями на казахській землі вважаються заслані до північного Казахстану (Західного Сибіру) учасники придушеного 1768 р. гайдамацького руху, відомого в історії під назвою „Коліївщина”. Більш активне формування української етнічної групи в Казахстані починається з другої половини XIX ст., коли сюди в пошуках вільних земель стали прибувати переселенці з Таврійської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Київської, Чернігівської, Подільської та Волинської губерній. На початок ХХ ст. до Казахстану й Середньої Азії переселилося понад 100 тис. українців. Значно посилився український переселенський рух до Казахстану після столипінської аграрної реформи.  Питома вага українців у всьому населенні Казахстану зросла з 1,9% у 1897 р. до 10,5% у 1917, причому переважна їх більшість концентрувалася в Акмолинській (7,5% населення в 1897 р. і 29,5% - в 1917) і Тургайській (відповідно 1,0 та 21,6%) областях.

У 1930 роки значні міграційні потоки спрямовувалися в новостворювані промислові центри Казахстану. З розгортанням суцільної колективізації розпочався також процес примусового виселення з України так званих розкуркулених селян. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР, зокрема до Казахстану, було виселено майже 64 тис. українських родин. Значна кількість українців була переселена до Казахстану у 1939-1940 рр. внаслідок депортації з Західної України. З 1941 р. з України евакуйовано чимало заводів та десятки тисяч фахівців. Багато з них залишилися в Казахстані на постійне проживання. Протягом 1941 – 1942 рр. з України евакуйовано до Казахстану також 52 дитбудинки. Частину дітей було передано на патронування та всиновлення, інших – працевлаштовано – в колгоспах, радгоспах, на промислових підприємствах. Чимало українців залишилися в Казахстані в період освоєння цілини в 1954-1960 рр. Робітничі колективи ряду новостворених радгоспів у Кустанайській та Акмолинській областях майже повністю складалися з українців.

На початку 1930 р. в республіці на українську мову викладання переводилося 400 шкіл, готувалися до випуску підручники, стали виходити українські газети. В Октябринському районі, де абсолютно переважали українці, всі школи мали бути переведені на українську мову навчання. Однак невдовзі політика українізації в Казахстані була згорнута, школи в українських селах переведено на російську мову викладання, українські газети закрито. За відсутності практично будь – яких умов для національно – культурного розвитку українська спільнота Казахстану поступово втрачала свою етнічність.

Соціологічне дослідження засвідчило, що, незважаючи на тривале перебування українців в іншоетнічному середовищі (а 27% їх народилися вже в Казахстані), вони в цілому зберегли етнічну самобутність. Так, українською мовою володіє переважна більшість опитаних: 36% — вільно, 24 — досить вільно, 16 — із певними труднощами, 15 — можуть порозумітися і лише 8 не володіють зовсім. 61 % обстежених зазначив, що хотів би мати можливість дати своїм дітям середню освіту в школах із українською мовою навчання.
          
Сьогодні відбувається активний процес національно – культурного відродження української спільноти, яке спирається на положення Конституції (ухвалена Верховною Радою Республіки Казахстан у січні 1993 р.) щодо вільного розвитку культур етносів країни. Найбільш активні громади українців діють в Астані, Караганді, Павлодарі й Семипалатинську.
        
Громадські організації українців у Казахстані об’єднує Асоціація „Українці Казахстану”, у складі якої понад 10 культурних центрів та товариств, 6 творчих колективів, українська гімназія в Астані, українські школи, бібліотеки. Виходить тижневик українською мовою „Українські новини”.
Тільки за часів незалежності України й Казахстану забився пульс життя української громади. Це життя стало набирати організованих форм, а в людей пробудилося відчуття українськості. Починаючи з 1989 р., в республіці стали з’являтися і перші офіційні українські об’єднання. Наші земляки-ентузіасти почали створювати (як правило в обласних центрах) українські культурні осередки. Такі центри виникли в Алмати, Кустанайській, Мангистауській, Жамбильській, Актюбінській та інших областях.

У Семипалатинську створено Національно-культурний центр «Світанок», у Караганді – Українське культурне товариство ім.Т.Шевченка «Рідне слово». А всього в Казахстані працює 12 українських громад.

Попри всі труднощі та негаразди, першим зареєстрованим осередком української культури в Казахстані став Національно-культурний центр у м.Алмати (засн. 1989 р., гол. М.Осипенко). На його базі діють: недільна школа, український хор, ансамбль танцю «Марічка».

Напередодні незалежності Казахстану закладаються підвалини Товариства української культури в м. Павлодар (засн. 1990 р., гол. М.Парипса), де діють: 2 українських класи з філіалами в Щербатинському та Павлодарському районах, український хор, молодіжний хор, хор духовної пісні, вокальна група. Ініціатор створення Павлодарського товариства української культури ім. Т.Шевченка і з того часу його беззмінний голова Михайло Парипса, зажив доброї слави не тільки в Казахстані, а й в Україні. Недарма президент Нурсултан Назарбаєв нагородив його почесною грамотою Асамблеї народів Казахстану, а президент Л.Кучма присвоїв йому звання заслуженого працівника культури України.

Утворюються координаційні структури: обласне Об’єднання української культури (м.Семипалатинськ, засн. 1991 р., гол. М.Плахотнюк), на основі якого діють: недільна школа, ансамбль «Світанок», вокально-інструментальний ансамбль; обласне Товариство української мови «Рідне слово» (м. Караганда, засн. 1992 р., гол. М.Зеленяк), де діють: недільна школа, гурток національної вишивки, хор ветеранів, вокальний ансамбль.
            
Впродовж наступних років консолідація українців відбувається під егідою Національно-культурного центру ім. Т.Шевченка (м.Актау, засн. 1993 р., гол. Д.Децюк), де діє вокальний ансамбль «Смерічка», Українського культурного центру (м.Петропавловськ, засн. 1994 р., гол. А.Польшаков), на базі якого функціонують: український клас та фольклорна група.
  
Український культурний центр Північноказахстанської області співпрацює з провідними українськими організаціями США, Канади, Росії, України, зокрема з Українським Конгресовим Комітетом Америки, Центром гуманітарної співпраці з українською діаспорою у Ніжині та ін. [5, 3].
Освітні заклади, маючи державне забезпечення, відкриваються у м.Кустанай (Українська громада (засн. 1994 р., гол. А.Кирилюк) – з діючими 3 недільними школами, 12 хоровими колективами, 20 вокально-інструментальними групами, 3 танцювальними колективами та фольклорним ансамблем) та в м. Астана (Український навчальний комплекс (засн. 1994 р., гол О.Біба), де діє вокальний ансамбль «Чарівниці».

Знаковою подією у житті Казахстану став 1994 рік, коли вийшов у світ перший номер українського республіканського тижневика «Українські новини» (м.Астана, засн. 1994 р., гол. Т.Чернега), а його першим редактором і організатором редакції став доктор філології О.Гаркавець. Саме він, за дорученням українців тодішньої столиці (міста Алма-Ати), звернувся з проханням до Президента Назарбаєва про виділення коштів на створення українського видання в Казахстані.

На сьогодні в Казахстані існує 14 недільних шкіл, більше трьох десятків пісенних і танцювальних колективів, один часопис державного масштабу, класи з вивчення української мови та літератури в загальноосвітніх школах. Проте постає інша проблема. Посилені асиміляційні процеси серед українських емігрантів третьої та четвертої хвиль не дозволяють достатньо забезпечити учнями навчальні установи. Батьки віддають перевагу російськомовним закладам та націлюють дітей на вивчення іноземних мов, пригнічуючи тим самим національний менталітет своїх нащадків. Ціле покоління українців буде втрачене для України назавжди. Хоча…

Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Казахстан Василь Цеберко, даючи інтерв’ю Тарасові Чернезі (газета «Українські новини», м.Астана, засн. 1994 р., гол. Т.Чернега), зазначив, що українці в Казахстані живуть так само, як і казахи та інші народи. Їх тут шанують за працелюбність, щирий характер, веселу вдачу. Для 547-тисячної української діаспори Казахстан є Батьківщиною, проте чимало діаспорян не пориває зв’язків з Україною.

Консолідація українців у Казахстані є ще однією сторінкою у книзі української діаспори. Звісно, не все підноситься на тарілці навіть за умов сприяння казахського уряду. Потрібно з-поміж своїх знайти лідера, оточити його підтримкою, подумати про своїх нащадків, про їхню духовну скарбницю та пам'ятати, що все ж таки ми не перевертні, а давня нація із своїми звичаями і традиціями, пісенною та прозовою словесністю, героями та державними клейнодами.