Господарство

Рибальські знаряддя: гарпуни, гачки

Впродовж неолітичної доби тривав процес удосконалення методів полювання та зберігання їжі. Оволодівши новим ремеслом плетіння, людиКерамічний посуд. Поділля, буго-дністровська культура навчилися будувати різноманітні пастки, виготовляти тенета, капкани та сильця. Могли використовувати насторожуючі луки. Широко застосовували й колективні методи полювання, коли диких тварин заганяли до урвищ, балок чи до загороджених ділянок. Частину здобутого м'яса споживали зразу, іншу частину залишали про запас, відповідно, переробляючи його методом закопчування чи висушування.
Разом з тим, за умов наростаючої кризи мисливського господарства люди мусили дбати й про збереження мисливських ресурсів. Тому вони суворо дотримувалися визначених строків полювання та рибної ловлі, не вбивали самок і молодняк, а дичини здобували рівно стільки, скільки було необхідно для задоволення реальних потреб. Уже тоді виникли своєрідні заповідні території — священні гаї, озера, струмки та пагорби, у яких полювання чи рибна ловля взагалі були забороненими. Збереженню тварин служив також широко розповсюджений культ тварин, тотемізм. За цим культом, тотем – а ним могла бути будь-яка тварина – вважався старшим братом, другом, батьком чи прабатьком. Тому нерідко його заборонялося вбивати й уживати як їжу.
Так само регулювалися строки збирання грибів, ягід, горіхів, жолудів, плодів та дикорослих злаків. Такі обмеження існували ще до недавнього часу в Україні. Наприклад, мед можна було їсти лише після 14 серпня (медового спаса), а яблука — після 19 серпня (яблучного спаса). Важливим доповненням до харчового раціону слугували й річкові молюски, які легко було приготувати, запікши їх на вогнищі чи відваривши у воді. 
У неоліті люди розширили можливості добування їжі також за рахунок риби, добутої в ріках, озерах та прибережних морських водах. Серед багатства видів постійно зустрічалися сом, веризуб, осетрові, окунь, рідше плотва та в'язь, але основним об'єктом рибного промислу були веризуб, короп, сом та щука. Це була велика риба: довжина веризубів сягала 50 см, щук — 80 см, а сомів — 180 см.
На багатьох поселеннях, особливо у Надпоріжжі та північній частині України, знаходять численні риболовні гачки, гарпуни, грузила.Одяг неолітичного часу. Реконструкція О. Тубольцева. Археологічний музей НАН України Технічні досягнення пізньонеолітичної доби дозволяли виготовляти та використовувати сіті, ятери, застосовувати різні способи перегороджування вузьких річок, річкових рукавів частоколом ("заколи") та очеретом з утворенням вузьких проходів, у яких виловлювали рибу вершами, ятерами та сітями, особливо під час її весняного або осіннього ходу. Загороди з дерев'яних паль, лози та очерету могли ставити й на річкових порогах. Цей спосіб ловлі риби широко використовувався пізніше, за часів Запорозької Січі. 
Кам'яна Могила, Приазов'я. Сцена полюваннядоби мезоліту-неоліту (за Б. Михайловим)Загальне зменшення числа великих ссавців все частіше призводило до того, що люди опинялися на грані голоду. Подолати цю кризу дозволяло господарство нового типу — землеробство та скотарство, які спочатку лише доповнювали традиційні промисли. Отже, спочатку це була лише більша чи менша добавка до звичайного раціону за рахунок продуктів землеробства та скотарства. Але вона була гарантованою, і саме це й визначило головну вигоду первісного землеробства. Тим паче, що рослинні продукти можна було досить легко зберігати протягом тривалого часу.
Найдавнішою формою землеробства було підсічно-вогневе землеробство. У помірному поясі воно практикувалося на протязі багатьох тисячоліть аж до недавнього часу, а в країнах тропічного поясу його широко застосовують і досі. Суть такого способу обробітку землі полягає в тому, що на певній ділянці лісу дерева "підсікалися" — у нижніх частинах стовбурів дерев знімали кору, після чого вони висихали на пні. Через 5-15 років цей ліс спалювали. Вогонь знищував також бур'яни, а попіл насичував ґрунт мінеральними солями. Після цього, зазвичай на другий день після пожежі, часто ще в теплу золу, без усякої обробки ґрунту, засівали насіння. Першого року отримували дуже багатий урожай, але в наступні роки продуктивність поля швидко падала. Тому після кількох сезонів ділянку занедбували, і через якийсь час вона знову заростала лісом. Перехід до орного землеробства в Україні почався лише з ХІ-ХІІ століття, але паралельно з ним ще довго практикували й підсічно-вогневе землеробство.
Найдавніші землероби вирощували різні види пшениць, ячмінь, просо, горох, вику ервілію та овес. Характерною особливістю плівчастих пшениць — однозернянки, двозернянки та спельти – є те, що їхнє зерня знаходиться у грубих, міцних плівках. Тому врожай збирають і зберігають у колосках. Обмолотити ж їх можна було лише після прожарювання на вогні. Ці види злаків мали низьку врожайність, зате були добре пристосовані до несприятливих кліматичних умов та неглибокого обробітку ґрунту за допомогою мотик, висівання у ґрунт колосками, а не зерном, та збирання врожаю примітивними знаряддями.
Нарівні з землеробством у населення ряду культур Західної та Південно-Західної України було розвинуте й скотарство.
Тут розводили велику та дрібну рогату худобу та свиней для отримання не лише м'яса, але й молочних продуктів. Заняття скотарством потребувало й значних затрат людської праці: влітку худобу потрібно було випасати, заготовляти корми. Постала проблема охорони посівів від свійських тварин. Особливо сприятливими для раннього скотарства були степові райони України: багата степова рослинність, тривалий, з квітня по жовтень, період вегетації рослин та слабкий сніговий покрив забезпечували цілорічний випас худоби, яка не потребувала обов'язкового стійлового утримання.