Культурно-територіальні
зони в добу Неоліту

Жниварський ніж та серп. Реконструкція. Національний історикоетнографічний заповідник "Переяслав"

Протягом усього неоліту Україна, як і вся Європа, залишалася розмежованою на дві великі культурно-територіальні зони, обумовлені як географічним фактором, так і нерівномірністю історичного розвитку: південно-західну, освоєну ранніми землеробами і скотарями (культури Криш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки і, певною мірою, Буго-дністровська), та північно-східну, заселену мисливсько-рибальськими племенами (культури ямково-гребінцевої кераміки та Волинська). Населення цих зон відрізнялося між собою не лише способами ведення господарства. Фактично, це були два різні світи, що характеризувалися відмінними типами знарядь праці, іншим побутом, різними підходами до будівництва жител та облаштування поселень. Різними у них були й духовна культура, вірування, поховальні обряди, мистецтво тощо. Певною мірою вони відрізнялися й за антропологічними особливостями.
Ці зони були розділені широкими проміжними територіями, на яких риси обох зон поєднувалися. Ці території були заселені племенами Сурської, Азово-дніпровської, Києво-черкаської, Лисогубівської та Донецької культур. Оскільки в процесі розвитку все більше неолітичних племен поступово переходило до занять землеробством та скотарством, межі проміжної зони постійно зсувалися на північ.