Володимир Великий

Давнє знамено із зображенням Святого Великого князя Володимира Київського. Художник Г. Ф. СолнцевВолодимир з варягами повернувся до Новгорода і наказав посадникам свого брата передати йому, що він іде на нього війною. Але перед тим послав до полоцького князя Рогволода своїх сватів, бажаючи взяти в жони його доньку Рогніду. Горда княжна відмовила, мотивуючи, що не бажає йти за “робичича” (враховуючи соціальний стан його матері та його неофіційне народження від законної дружини давньоруського зверхника). Тоді Володимир взяв Полоцьк, вбив родичів Рогніди й рушив на Київ. Ярополк не витримав тиску й втік до міста Родня в гирлі   р. Рось. Після зради свого воєводи Блуда Ярополк був піднятий на мечі двома варягами з Володимирового оточення. Тож “Нача княжити Володимеръ в Киеве единъ”. Син Давньоруський вершник. Реконструкція П. Л. Корнієнка Святослава та ключниці Ольги на ім’я Малуша, яка була донькою древлянського князя Мала, переміг своїх братів і сів на батьківському Великокняжому престолі. При цьому він залишив при собі тільки довірених соратників по завоюванню верховної влади в країні (значну частину варязького контингенту відправив до візантійського імператора, попередивши його перед тим про буйний норов та неурівноваженість цих професійних вояків, яких не слід тримати в одному місці разом). Розвернув енергійну діяльність, спрямовану на зміцнення країни і поводив себе як визначний державний діяч на протязі всього свого правління, аж до смерті у 1015 р. За його князювання Русь утвердилася як одна з набільш розвинутих  країн тогочасної Європи.
Дипломатичні стосунки за часів Володимира (вони тривали й за його нащадків на київському столі) закріплювалися династичними шлюбами. Тільки від семи офіційних дружин вели
кий князь мав більше десятка синів, які, підростаючи, допомагали батькові в управлінні державою.
Сприяли міждержавним зв'язкам і обидва шлюби князя після прийняття ним християнської віри як офіційної державної релігії.

Діяння Володимира Святославича

Логічне завершення політики  давньоруських князів IX–X ст. отримала за часів правління Володимира — позашлюбного сина князя Святослава. Через таке походження Володимира в молодому віці нерідко називали “робичичем”, “холопищем”. Але батько не цурався сина і посадив його на княжий стіл у Новгороді Знак Володимира Святославича на денці горщика з літописного ПліснеськаВеликому, де до цього певний час правив сам. Коли Володимир став Великим князем (980–1015 рр.), він розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на зміцнення країни і проявив себе як визначний державний діяч.
Наприкінці X ст. завершився процес формування території східнослов’янської держави, кордони якої проходили у верхів’ях Оки і Волги на сході; Сули, Сіверського Дінця, Росі — на південному сході та півдні; Дністра, Пруту, Західних Бугу, Двіни, Німану та Карпат — на заході; біля Чудського озера, Фінської затоки, Ладозького та Онезького озер — на півночі. Вдалі походи на Польщу, на в’ятичів, литву, радимичів, булгар і хорватів значно посилили позиції Русі як держави східних слов’ян, до складу якої на півночі та північному сході входила й частина фінноугорських племен (чудь, весь, меря, мурома). До сфери політичного впливу Київської Русі потрапили сусідні території, на яких, крім представників різних народів, проживали й слов’яни. Протекторат над цими землями забезпечував київській верхівці вихід до міжнародних ринків. Так було в Причорномор’ї, Криму та Приазов’ї, де Русь успішно конкурувала з Візантією. Основним центром Києва тут була Тмутаракань — місто, яке протягом кількох століть відігравало важливу роль в економічному і політичному житті країни. Позиції молодої держави в цьому регіоні Східної Європи були настільки міцними, що ряд істориків кінця XIX — початку XX ст. навіть порушували питання про існування Надчорноморської Русі. Стабілізувались відносини із сусідами на заході; зі скандинавськими країнами, звідки у військові формування приходило на службу чимало воїнів; в Поволжжі — з волзькими булгарами було підписано мирну угоду й укладено торгову, що дало змогу більш ефективно експлуатувати відрізок Великого Шовкового шляху на маршруті Київ — Булгар.
Економічний потенціал країни дав змогу Володимиру значно змінити обличчя її столиці. Після приходу до Києва князь почав зводити й нову фортецю, відому під умовною назвою “міста Володимира”. Площа фортеці, оточена новими деревоземляними укріпленнями, займала 10 га. Система валів дитинця X ст. включала кілька воріт. Зводились у місті й нові великі будівлі, в тому числі — князівські палаци.
Київщина, Сіверщина, Полісся, Наддніпрянщина, Галичина, Волинь, 
кінець Х — початок ХІ ст.

Будівництво укріплень і міст Володимиром 

Облога Білгорода печенігами. Мініатюра з Радзивілівського літописуОсновним супротивником, який розоряв міста і села, були кочовики надчорноморських степів — печеніги, які зайняли їх після розгрому хозар. Тому однією з перших акцій князя було укріплення південних кордонів. Як повідомляє літопис: “И рече Владимиръ се не добро, еже малъ городъ около Киева. И нача ставити городы по Десне, и по Востри, и по Трубежеви, и по Суле, и по Стугне. И поча нарубати мужії лучие от словенъ, и от кривичъ, и от чюди, и от вятичъ, и от сих насели грады: бе бо рать отъ печенегъ”. Як бачимо, кочівники відтіснили слов’ян на Правобережжі Придніпров’я майже до київської округи, і тому створення ешелонованої оборони стало актуальною справою. Ця інформація добре підтверджується матеріалами досліджень численних градів, багато з яких відігравали важливу роль і в наступні століття давньоруської історії (Воїнь, Вітачів, Білгород та інші населені пункти).
Не спиняючись тут на проблемі будівництва окремих фортець, все ж слід відзначити, що для забезпечення безпеки країни, князь почав створювати багатокілометрові земляні укріплення. Цю традицію продовжує пізніше його син Ярослав. З часом причини зведення укріплень забулись і народ склав  таку легенду про їх появу: могутній коваль Кожум’яка пе реміг злого велетенського змія, запряг його в плуга та й зорав землі сучасної України. Так і закріпилась за цими перешкодами від кочівників назва “Змійові вали” (за часів Русі вони звалися просто “вали”).
Внаслідок входження Русі в європейський світ — зміцнюються відносини з багатьма країнами — Німеччиною, Римом, Вірменією, Польщею, Швецією та іншими. Нагадуємо, що дипломатичні стосунки за часів Володимира (вони тривали й за його нащадків на київському столі) закріплювалися династичними шлюбами. Тільки від семи офіційних дружин Великий князь мав більше десятка синів, які, підростаючи, допомагали батькові в управлінні державою.

Легенда про білгородський кисіль

Коли київський князь пішов до Великого Новгорода набирати собі нових воїнів, войовничі кочівники оточили Білгород Київський на р. Ірпінь. 
Через певний час після кругової облоги в місті розпочався голод й почала розповсюджуватися думка, що треба здатися ворогу, щоб не померти від нього. Але один із старців запропонував протриматися ще три дні, а йому по домівках зібрати хоча б по жмені вівса, жита або висівок. Що і було зроблено. 
Тоді він велів зробити бовтанку, з якої варять кисіль, викопати колодязь та поставити туди посудину з таким “напівфабрикатом”. А у інший викопаний колодязь наказав поставити посудину із розбавленою водою медом, який знайшли у княжій медуші.
Другого дня представники городян, видавши своїх заручників, запросили кочовиків до міста і у них на очах, витягши бовтанку зварили “білгородський кисіль”; з сусіднього ж “підземного сховища” витягли меду. 
Спочатку куштували самі, а далі пригостили й представників ворожої сторони, та ще й дали спробувати наїдки їх зверхникам. При цьому пояснили, що так можуть триматися хоч з десяток років. Ті, начебто, повірили їм, відпустили заручників на волю та зняли облогу з цього міста.

Адміністративнотериторіальна реформа Володимира

Серед акцій, спрямованих на розв’язання завдань політичної консолідації країни, важливе значення мала адміністративна реформа. Землі й князівства, де ще правили залежні від Києва місцеві князі, передавалися синам Володимира: Новгород — Ярославу, Полоцьк — Ізяславу, Туров — Святополку, Ростов — Борису, Муром — Глібу, Смоленськ — Станіславу, Овруч — Святославу, Волинь — Всеволоду, Тмутаракань — Мстиславу, Псков — Судиславу. Реформа ліквідувала владу місцевих “світлих князів”, покінчила з автономією земель. Всі вищі щаблі феодальної влади потрапити до рук одного князівського роду. Система відносин між соціально різними групами населення стає регламентованою.
Від Києва до “віддалених міст” прокладались “дороги прямоїзжі”, що відбилось й у билинах, пов’язаних з ім’ям Іллі Муромця. Героїчна епоха була оспівана як феодальним літописцем, так і народом. Адже вона єднала феодальну та народну основи, а князівська політика об’єктивно збігалася із загальнонародними інтересами.
Централізація управління й стабілізація загальної ситуації в межах величезної країни за тих умов стали явищами, безумовно, позитивними. Обидва фактори зіграли визначну роль у консолідації сил і засобів Київської Русі для відтворення зовнішньої загрози, для розбудови економіки, культурного поступу. Кожне князівство виділяло частку своїх прибутків у загальнодержавну казну.
Як показав приклад Новгорода Великого, частка ця була досить значною за своїми розмірами. Із трьох тисяч гривен, які збиралися по всій Новгородській землі, дві йшли на Київ і тільки одна — на виплату жалування новгородським дружинникам. 
Звичайно, жоден із старих племінних князьків не міг миритися із такими новими порядками. Пізніше їх справедливість братимуть під сумнів і єдинокровні удільні князі, але тепер ця родова система, спираючись на силу та волю    самого Володимира, служила   в кінцевому рахунку справі    єдності Київської ранньофеодальної держави.