Ранній залізний вік

Золота підвіска з кіммерійського кургану біля села Ольшана. Початок VII ст. до н.е. НаддніпрянщинаРанній залізний вік
(X/IX ст. до н.е. — IV ст. н.е.)

Ранній залізний вік — останній період давнини, коли кам'яні знаряддя остаточно поступилися місцем металевим. Він відображає, передусім, принципове історичне явище — новий рівень розвитку продуктивних сил: люди навчилися видобувати залізо і виготовляти з нього знаряддя праці, зброю, прикраси. Залізні знаряддя і зброя, завдяки їх якості, поширилися набагато більше, ніж бронзові, і забезпечили подальший прогрес суспільства. Дешеве залізо сприяло розвитку сільського господарства, промисловості, військової справи. Ремесло остаточно виокремилося в самостійну галузь. Виникло товарне виробництво, а разом з ним і торгівля, що вийшла за межі окремого племені. Поряд з товарно-грошовим зріс культурний обмін.Кіммерійський біметалевий мечіз Суботівського городища. VIII ст. до н.е. Наддніпрянщина
Одночасно посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави. Пережитки родового ладу, проте, збереглися. В релігії та образотворчому мистецтві перемогли антропоморфічні уявлення, хоча обожнення звірів продовжувалося.
За формальними ознаками залізний вік триває й досі: залізо залишається основою сучасної техніки й технології, воно стоїть першим серед конструктивних матеріалів, а кількість сплавів на його основі перевищила 10 тис. Ранньозалізний вік у світовому контексті (зважаючи на рівень розвитку чорної металургії в Передній Азії та Східному Середземномор'ї — у так званому анатолійському центрі чорної металургії) найчастіше обмежують періодом з 1200 р. до н.е. до 400 р. н.е., тобто так позначають відрізок всесвітньої історії між бронзовим віком і сучасною епохою. Але що стосується Великого степового поясу Євразії та території степової та лісостепової зон України, то наступ раннього залізного віку тут відбувся, безумовно, пізніше, десь на межі Х—ІХ ст. до н.е., хоча окремі знахідки   залізних речей відомі й раніше, в культурах доби пізньої бронзи степу (зрубна культура) чи лісостепу (Білогрудівська, Бондарихинська культури).
Другим принциповим явищем цієї доби, що наклало неабиякий відбиток на подальшу долю численних народів давнини, був остаточний перехід значної частини, насамперед, степового населення до кочового скотарства. Особливості такої форми ведення господарства сприяли й кристалізації особливого характеру або — як зараз заведено говорити — ментальності степовиків. У степовому середовищі кожен чоловік формувався у вершника та воїна.
Саме в цей час починається писемний період історії. На історичній арені з'являються давні співтовариства, імена яких залишились у письмових джерелах, де їм надані й конкретні характеристики. Серед них особливу роль (зокрема для давньої історії України) відіграли кочові народи давнини — кіммерійці, скіфи (а разом з ними — велика кількістть народів, що жили в цю епоху — будини, гелони, неври, алазони та ін.), таври (що мешкали в передгірному та гірському Криму), численні сарматські племена (зокрема, язиги, аорси, роксолани, алани).
Керамічний посуд пізньочорноліської культуриСправжній початок доби раннього заліза на теренах степу України можна пов'язувати з кочовиками-кіммерійцями, в лісостепу – з племенами так званої чорноліської культури. Але надзвичайно широке розповсюдження залізо отримало лише за скіфської та наступної – сарматської доби. Місцеві майстри-бронзоливарники професійно освоювали нові технології чорної металургії. Метал добували із болотної залізної руди сиродутним способом. Після відповідної обробки отримували залізо високої якості (криця). Знали також сталь, з якої виготовляли клинки мечів, кинджалів, ножів. Залізні знаряддя дали можливість перейти до більш продуктивних форм господарства — орного землеробства та ремесла. Завдяки новим зв'язкам, народи стародавньої України — кіммерійці, скіфи, сармати та інші — стали відомі античним письменникам і таким чином увійшли до всесвітньої історії. 
У зв'язку з різкою зміною клімату, який у степовій зоні став надзвичайно посушливим (велику посуху датують 1250—600 рр. до н.е.), в Україні виникла нова економічна ситуація і склалися дві культурно-господарські області: в лісостепу та на Поліссі панівною галуззю стало орне землеробство, що спиралося на залізні знаряддя, а приселищне тваринництво перетворилося на придомне зі стійловим утриманням худоби; у степу землеробство стало неможливим, а тваринництво почало розвиватися як кочове. Третьою областю називають Північне Причорномор'я, де грецькі переселенці створили потужні аграрно-промислові та торгово-ремісничі осередки. Вважається, що північнопричорноморські міста сприяли прискоренню політичного, соціально-економічного та культурного розвитку етнічних об'єднань на території України. Бронзові прикраси та наконечники стрілз таврських поховань. Таврія
Слід мати на увазі й той факт, що кочове господарство існувало на Україні в тісному зв'язку із землеробським (обмін продуктами був однаково важливим для обох господарських укладів).
У початковий період раннього залізного віку на значній частині лісостепової України, що охоплює територію від р. Збруч у Подністров'ї на заході до Орельсько-Самарського межиріччя у лівобережному Подніпров'ї на сході, мешкали численні племена чорноліської культури (Х – початок VII ст. до н.е.).
Назва цієї культури походить від урочища Чорний Ліс на півночі Кіровоградської області, де були знайдені перші її пам'ятки. Вона є важливою ланкою між культурами пізнього бронзового віку правобережного лісостепу (зокрема, Білогрудівською) та ранньоскіфською культурою. Чорноліська культура виникла на основі попередньої білогрудівської культури та має явні сліди впливу культур фракійського гальштату. При цьому більшість дослідників вважає, що ця культура належить праслов'янам. На користь останньої думки свідчить такий важливий аргумент, як збіг ареалу архаїчної праслов'янської гідроніміки з ареалом чорноліської культури.
Існує кілька локальних районів мешкання чорноліських племен. Мабуть, найбільш значний з них був на Правобережжі Дніпра, в басейні р. Тясмин, на південних кордонах лісостепу (південна частина Черкаської та північна – Кіровоградської областей). Тут сконцентровано більшість відомих чорноліських укріплених поселень — городищ. На інших територіях чорноліської культури вони або поодинокі, або їх немає взагалі. Не виключено, що саме в басейні Тясмину був первинний центр консолідації чорноліських племен. Серед найвідоміших чорноліських городищ слід назвати, перш за все, Чорноліське та Суботівське. В цьому ж районі розташовані численні неукріплені поселення чорнолісців — селища. Городища чорноліської культури, як правило, не відрізнялись великими розмірами, проте, при цьому мали досить потужні захисні споруди у вигляді земляних валів (з дерев'яними конструкціями всередині) та глибоких ровів.
Даних про соціально-політичний втім чорноліських племен небагато. Проте відомо, що поселення чорнолісців — це родові селища. Городища, особливо великі за розмірами, відображають певну племінну консолідацію.
У чорнолісців існувала велика патріархальна сім'я, хоча вже починався процес її розпаду. Про це свідчать, з одного боку, залишки житлових приміщень великих розмірів (до 60 кв. м), найбільш характерні для ранньої історії чорноліських племен, колективні поховання (інколи 7—10 і більше осіб), а з іншого боку — невеличкі житла (до 12 кв. м), а також індивідуальні поховання в пізньочорноліський час.
Майнове, а отже, соціальне розшарування племен, за даними поховань, було слабким.
Основу господарчої діяльності чорноліського населення становили орне землеробство та осіле скотарство. Природно-кліматичні умови лісостепової смуги Східної Європи сприяли розвитку цих галузей господарства, що мали, до того ж, давні традиції. Значну роль у житті населення відіграло розведення коней, що використовувалися як у господарських заняттях, так і у військовій справі.
Як і в інших численних племенах лісостепової смуги України, у чорнолісців буди добре розвинуті домашні промисли: керамічне виробництво, обробка каменю, рогу, дерева, шкір, прядіння та ткацтво. 
Фрагмент та реконструкція посудини з поселення Кизил-Коба. ТавріяБезперечно, важливе місце в господарстві чорноліських племен займала металообробка. Вона пов'язана з традиціями обробки кольорових та чорних металів попередніх часів. За кіммерійської доби Середнє Подніпров'я перетворилося на потужний осередок місцевої металургії. Високого рівня досягла бронзоливарна справа, що підтверджується численними знахідками як різноманітних бронзових речей, так і інструментарію ливарників. Асортимент виробів був досить широкий: різноманітні прикраси, іноді досить складні та оригінальні (наприклад, пласкі браслети), знаряддя праці, зброя (руків'я мечів та ін.). Племена чорноліської культури вдосконалювали навички залізоробного виробництва. Із заліза виготовляли як знаряддя праці, так і досить довершену залізну і навіть сталеву зброю.
Племена чорноліської культури, передусім ті, що населяли Середнє Подніпров'я, брали активну участь у міжплемінному обміні. Цьому сприяв, насамперед, високий рівень металообробки. Економічні та культурні зв'язки племен Середнього Подніпров'я, що існували й у попередній час, за кіммерійської доби значно розширились і зміцніли. Можна говорити про кілька основних напрямків культурно-економічних контактів чорнолісців: наприклад, західний-піденно-західний – з фракійським світом, південно-східний — з племенами кобанської культури Кавказу, та ін.Таврські кам'яні ящики. Реконструкція. Таврія
Найважливішим моментом у житті чорноліських племен, безперечно, були їх зв'язки з кочовим степом. Тиск степових номадів на лісостепове населення, очевидно, почався вже в ранній період чорноліської історії (Х—ІХ ст. до н.е.). Найімовірніше, це були епізодичні набіги, що здійснювалися кочовиками, які залишили після себе археологічні пам'ятки так званої чорногорівської групи, — мабуть, протоскіфами. Ця експансія спрямовувалася, переважно, у південні райони правобережного та лівобережного лісостепу. Наслідком її було зруйнування низки чорноліських селищ у басейні Тясмину на Правобережжі, наприклад, Суботівського та Андрусівського, знищення поселень бондарихинської культури на кордоні лівобережного лісостепу та степу (наприклад, селищ Залінойне, Бузівка, Йосипівна, Дробівка). Про степові набіги на північні межі лісостепу свідчать численні знахідки предметів озброєння, кінського спорядження та ін. Поховань кочовиків цього періоду у лісостепу немає. Очевидно, у відповідь на удари войовничих степовиків, особливо на південних межах лісостепового Правобережжя, чорнолісці створили цілий масив городищ, зокрема, в басейні р. Тясмин.
Кіммерійський посудСитуація змінилася у VIII—VII ст. до н.е., коли в степовій частині України з'являються кочові племена так званої новочеркаської групи, вірогідніше — історичні кіммерійці. лісостеп став одним з об'єктів вельми широких експансійних прагнень степовиків. Військова активність кіммерійців охоплює практично більшу частину східноєвропейського лісостепу: від Середнього Подоння на сході до Середнього Подністров'я на заході. У вогні пожарищ гине низка городищ південної частини правобережного лісостепу, зокрема Тясминське. Сліди пожеж та руйнацій мають багато жител нижнього ярусу культурного шару Суботівського та Чорноліського городищ. На відміну від раннього періоду, тепер в лісостепу відомо кілька десятків поховань добре озброєних кінних воїнів, що практично нічим не відрізняються від степових кіммерійських могил, зокрема поховання у Носачеві, Квітках, Ольшані на Правобережжі, Бутенках – на Лівобережжі. На території лісостепу, особливо на Правобережжі, досить часто трапляються різноманітні знахідки, що належать носіям кіммерійської культури, здебільшого, предмети озброєння, кінського убору. Деякі вироби кіммерійського типу знайдено на поселеннях (наприклад, на Суботівському городищі), що свідчить про безперечний вплив степовиків на культуру чорноліських племен.
На основі згаданих фактів можна дійти висновку, що у VIII—VII ст. до н.е. південна частина українського лісостепу, ймовірно, перебувала під контролем степових кочовикі, частина яких, можливо, мешкала у цьому районі.Скіфська зброя — сокира, шоломта точильні камені — оселки
В історико-політичному аспекті інвазію кіммерійців у межі лісостепу слід розглядати як один з етапів тривалої експансії іраномовних номадів у землі осілого землеробського населення, — експансії, що досягла свого апогею у наступний, скіфський час, коли лісостеп став одним із районів розселення окремих контингентів кочових скіфів.
Причини, що спонукали номадів просуватися на територію лісостепу, безперечно, були різними. Неабияке значення мали природно-кліматичні умови цього регіону, а головне — його високий економічний розвиток та ін.
Цікавим питанням історії чорноліських племен є їхні відносини з фракійським населенням, зокрема, Середнього Подністров'я. Раніше вважалося, що вони обмежувалися лише культурним впливом на населення, що мешкало на захід від Дністра і, можливо, незначним проникненням східних етнічних елементів у фракійське середовище. Пізніше походження однієї з груп населення Середнього Подністров'я (Лісостепової Молдови) безпосередньо пов'язували з приходом туди з Подніпров'я племен чорноліської культури. Але на рівні сучасних знань можна припустити до певної міри зворотний процес: проникнення невеликої групи фракійського населення в ареал чорноліських племен. Закарпаття, більшу частину Галичини, Поділля та Буковину за кіммерійського часу населяли племена однієї з культур так званого фракійського гальштату (населення культури Ґава-Голігради, Х—VII ст. до н.е.). Осіле землеробське населення цієї культури особливих успіхів досягло в бронзоливарному виробництві та солеварінні, що відіграло важливу роль у міжплемінній торгівлі та сприяло економічному піднесенню.
Історичне коріння носіїв культури Ґава-Голігради, як і культур фракійського гальштату в цілому, сягають вглиб епохи бронзи. Поява цього населення на території України, зазвичай, пов'язується з його міграцією з південно-західних регіонів Центральної Європи. Питання про його етнічну належність достатньо складне. Найвірогідніше, що ґава-голіградське населення є одним із північнофракійських племен, формування яких відбулося в Карпато-Дунайському регіоні протягом ХІІ—Х ст. до н.е. Разом з тим, є думка і про іллірійське походження згаданих племен.
Фрагмент пекторалі з кургану Товста Могила. Золото. Друга половина IV ст. до н.е. ЗапоріжжяКрім носіїв ґава-голіградської культури, на території Галичини існували також племена, представлені кількома археологічними культурами, зокрема, висоцькою (Х—VII ст. до н.е.). Населення, що належало до цієї культури, розташовувалося у районі вододілу Західного Бугу, Дністра та Стиру. На відміну від прийшлих племен ґава-голіградської культури, носії висоцької культури за походженням були автохтонними, пов'язаними генетично з попередніми племенами тшинецько-комарівської культури доби бронзи. Існує цілком обґрунтована думка щодо участі носіїв висоцької культури у формуванні перших елементів культури праслов'ян. 
В горах і передгір'ях Криму була поширена Кизил-кобинська культура (VIII—III ст. до н.е.), назва якої походить від печери Кизил-Коба поблизу Сімферополя. Питання щодо генези цієї культури та етнічної належністі її носіїв дуже складне. Більшість дослідників вважає, що кизил-кобинська культура генетично пов'язана з попередньою культурою доби пізньої бронзи — зрубною, і ототожнює їх з племенами таврів, про яких повідомляє Геродот.
На думку деяких фахівців, назва "таври" походить від грецького tavros — бик). Є версія, що саме від них виникли назви Кримського півострова — Таврида, Таврика, Таврія. Слід підкреслити, що історія таврів, на відміну від іншіх народів давнини, ім'я яких нам відомо, особливо кочовиків (наприклад, кіммерійців, скіфів, сарматів тощо), пов'язана виключно зСкіф, що знімає скальп. Реконструкція Кримським півостровом.
Таври жили невеликими замкнутими общинами у відкритих поселеннях. Серед найбільш досліджених фахівцями поселень слід назвати Уч-Баш (поблизу Севастополя), Інкерманське, Балаклавське. Ашлама-Дере (біля Бахчисарая). За сховища під час воєнної небезпеки їм правили спеціальні укріплення, споруджені на неприступних скелях Таврії. Єдині з небагатьох народів, вони використовували для житла печери та інші природні укриття.
Таври мали досить властивий поховальний обряд. Небіжчиків ховали у кам'яних ящиках, поставлених один біля одного ланцюжком на підвищеннях. Зверху ці кам'яні споруди, як правило, засипали землею, утворюючи паралельні гряди. Ці дольменоподібні споруди були колективними усипальницями для членів окремих родин і використовувалися протягом тривалого часу. В окремих гробницях знайдено кістяки кількох десятків померлих. Ланцюг з кам'яних ящиків був кладовищем родової групи. Відомо досить багато таврських могильників. Як приклад можна навести кам'яні ящики Байдарської долини.
Архаїчною ознакою культури таврів є досить поширені знаряддя праці з каменю. Наприклад, користувалися серпами з крем'яними вкладнями, кам'яними шліфованими сокирами тощо. Виробів з металу було небагато. У VI ст. до н.е. в таврів з'явилися скіфські навершя стріл, мечі та кинджали, деякі інші види зброї, а також предмети спорядження верхового коня. Однак кількість речей скіфського типу в ужитку таврів була порівняно невеликою. Виразною рисою культури таврів є її своєрідна кераміка. Більшість мала добре підлощену поверхню чорного, коричневого або червоного кольору, прикрашену різним геометричним орнаментом. 
У передгірських районах і долинах річок населення займалося землеробством та скотарством з переважним розведенням дрібної рогатої худоби. Велику роль відігравали рибальство і мисливство. Таври гірських районів займалися переважно скотарством. Господарство та побут таврів мали дуже замкнутий характер. Незважаючи на безпосереднє сусідство Херсонеса і близькість Боспору, на їх поселеннях і в могилах майже не трапляються предмети античного імпорту. Дещо збільшився імпорт античного посуду лише в пізній період. У таврів стійко зберігався родовий лад.
Пластини у вигляді оленя, коня, грифона, лосеняти. Золото. VIIV ст. до н.е. Скіфська епоха.1, 2 — Наддніпрянщина, 3 — Київщина, 4 — СіверщинаЩоб перешкодити встановленню контактів з греками та іншими іноземцями, вони приносили в жертву всіх, потерпів під час аварії кораблів і полонених. Ці жертвоприношення здійснювалися на честь головного божества таврів — великої богині Діви, яку стародавні письменники ототожнювали то з Артемідою, володаркою звірів, то з Іфігенією, дочкою Агамемнона.
Існує думка, що таври проникли у Крим через Тамань і Керченський півострів із гірських районів західного узбережжя Кавказу наприкінці бронзового віку.
У ранньому залізному віці великий вплив на формування суспільства справили кочовики. Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці, про яких вже йшла мова. "Про уславлених кобилодойців" (так цей народ іноді називали в давнину) повідомляє не тільки Гомер в "Одіссеї", а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем "гамірра". Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. У добу проникнення греків у Північне Причорномор'я Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. Питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим. Кіммерйці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти залізо з болотяної руди. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії.
Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів (а скоріше, це були племенні вожді), утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Північного Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.
У другому періоді раннього залізного віку (кінець VIII — початок VII ст. до н.е. — початок III ст. до н.е.) на території степової та лісостепової України (від середньої течії Дністра на Правобережжі до Сіверського Дінця на Лівобережжі), а також в басейні Середнього Дону і на Північному Кавказі (перш за все, у Прикубанні), поширилася скіфська культура.Скіфський гребінь з кургану Солоха:сцена бою вершника з пішими воїнами.Золото. IV ст. до н.е. Запоріжжя
Відомості про скіфів містяться у творах грецьких і латинських авторів, а також в ассиро-вавилонських документах. Найповніше скіфів описав Геродот, котрий присвятив їм цілий розділ своєї "Історії" (книга IV "Мельпомена"). Питання про походження скіфів остаточно не розв'язане. Принаймні, є декілька точок зору щодо цієї проблеми однією з них, скіфи як етнос та їхня культура сформувалися на Півдні Східної Європи на основі попереднього населення культури доби пізньої бронзи — зрубної. Прихильники другої точки зору вважкають, що скіфи — це племена, що прийшли з глибин Азії. Їхня яскрава складна культура має кілька джерел формування. Насамперед, це центральноазіатський компонент, а також передньоазіатський та місцевий північнопричорноморський. Ці версії базуються не тільки на археологічному матеріалі, а й на легендах щодо походження скіфів, які зафіксовані Геродотом. В одній із них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі як автохтонний народ, оскільки їхній першопредок Таргітай вважався сином Зевса і німфи — дочки Борисфена (Дніпра). Інша легенда відносила походження скіфів до Дніпрового Пониззя, називаючи першим скіфським царем — Скіфа, сина Геракла і діви Єхидни, яка жила у Гілеї. Можливо, обидві легенди розповідають про різних скіфів: перша — про землеробів, символами яких були плуг, ярмо, сокира; друга — про скотарів, символами яких названо лук, пояс, чашу.
Однак, крім цих двох легенд, що нібито свідчать про автохтонне походження скіфів, є ще третя. Їй сам Геродот довіряв найбільше. За цією легендою, скіфи-кочовики мешкали десь в Азії. Але з часом внаслідок зростаючого тиску інших азіатських кочових племен — массагетів – були примушені мігрувати на захід, на Південь Східної Європи, і просунутися на землі, що були зайняті кіммерійцями. Трапилася ця подія на початку VII ст. до н.е. Ця дата може бути відправною точкою скіфської історії. Витіснивши місцевий кіммерійський етнос з півдня Східної Європи, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що египетський фараон Псамметіх I змушений був відкупитися від загарбників щедрими дарами). Скіфська гегемонія тривала в Передній Азії 28 років. Ось як повідомляє про це Геродот: "Отже, скіфи володіли Азією впродовж двадцяти восьми років і своїм нахабством і свавіллям усе перевернули там догори ногами. З одного боку, вони вимагали від підкоренних народів данину, визначали для кожного з них, а крім збирання цієї данини вони роз'їжджали на конях і грабували все, що тільки було в кого" (Геродот, I, 106). Лише після того, як мідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські формування, що залишилися без своїх лідерів, вимушені були повернутися на південь Східної Європи. Трапилося це наприкінці VII ст. до н.е. 
Слід підкреслити, що ранній етап суто скіфської історії значною мірою пов'язаний з територією, яка лежала за межами теренів України і, зокрема Північного Причорномор'я. В степу Північного Причорномор'я скіфські пам'ятки VII — першої половини VI ст. до н.е, зокрема, поховання, поодинокі, розташовані на великому степовому просторі, як правило, в наявних курганах доби бронзи. Це свідчить на користь того, що ця територія була майже транзитною для ранніх скіфів-кочовиків.
Зовсім інша ситуація була у степових районах Північного Кавказу й у Прикубанні. Тут виявлена досить численна группа скіфських поховань VII—VI ст. до н.е., більшість з яких вирізняється значними розмірами та багатством начиння. Серед них виокремлюється велика група курганів вищої скіфської знаті часу походів до Передньої Азії, досліджено у Прикубанні. Перш за все, мова йде про Келермеські кургани, під насипами яких відкрито величезні могильні ями, які містили справжні скарби — прикраси і зброю, оздоблені золотом, велику кількість кінського спорядження. Низка предметів є зразками давньосхідного мистецтва. Вражає уяву й великий курган VII ст. до н.е. (насип заввишки 11 м), який досліджений поблизу хутора Червоний Прапор Ставропольского краю. Під насипом виявлено кам'яну гробницю і жертовний комплекс, де серед різноманітних речей містились і рештки дишла колісниці із зображенням східної богині Іштар. Мабуть, слушною є думка фахівців, які припускають, що саме на Північному Кавказі та в Прикубанні за часів передньоазіатських походів був центр скіфського політичного об'єднання. Понад те, заслуговує на увагу точка зору, що саме тут могло розташовуватися скіфське царство, яке за ассирійськими клинописними джерелами мало назву "країна Ішкуза".
Таке географічне розташування скіфського політичного центру архаїчного часу цілком зрозуміле. Саме територія Північного Кавказу та Прикубання була найбільш придатна для просування скіфських загонів на південь, до країн Близького Сходу.
Садиба скіфського часу на Мотронинському городищі. VIV ст. до н.е. Реконструкція. Наддніпрянщина.Епоха передньоазіатських походів — одна з вершин скіфської історії. Найбільш виразне археологічне відображення вона знайшла у грандіозних курганах скіфських вождів того часу на території Прикубання та Північного Кавказу.
Після зміцнення Мідії і ліквідації панування скіфів у Передній Азії північнокавказькі степи втратили роль плацдарму для скіфського просування до країн Близького Сходу і перетворилися на майже ізольовану територію.
Подальша історія скіфських племен пов'язана вже здебільшого, з територією (перш за все, степовою) Північного Причорномор'я. Сюди десь у середині VI ст. до н.е. перемістилось основне ядро скіфських племен з Північного Кавказу й Прикубання. На думку деякіх фахівців, таке пересування пояснюється не лише втратою степами Північного Кавказу ролі плацдарму для скіфських загарбницьких походів на Близький Схід, а й іншими чинниками.
Один з них — існування на території українського лісостепу важливого центру землеробства, розвинутого скотарства, металообробки, традиції якої, як відомо, сягають ще передскіфських часів. Це був дуже привабливий район для експлуатації з боку кочовиків, економіка яких на ранньому етапі, безумовно, мала воєнно-грабіжницький характер.
Другим важливим чинником було і те, що з середини VII ст. до н.е. розпочалась грецька колонізація північного узбережжя Чорного моря. Основну роль в ній відіграли виходці з Іонії, перш за все — з Мілету. З часом були установлені досить тісні економічні зв'язки греків-колоністів з місцевим населенням Північного Причорномор'я, насамперед — з тубільцями лісостепу. Як відомо, перші осередки грецької колонізації виникли на пониззі Дніпра та Південного Бугу: поселення на сучасному острові Березань, пізніше — Ольвія. Вони й були експортерами грецьких товарів місцевому населенню, особливо в VII—VI ст. до н.е.
Сліди цих торговельних контактів фіксуються, перш за все, численними знахідками грецького імпорту (розписний посуд, винні амфори тощо) на низьці поселень лісостепу, особливо починаючи з VI ст. до н.е. Скроневі підвіски. Золото. IV ст. до н.е.
Ця ситуація була дуже зручною для кочовиків. На північ від степу розташовувався важливий економічний лісостеповий центр, на півдні — виникали та швидко розвивалися грецькі колонії. Окрім експлуатації тубільного лісостепового населення, кочовики мали можливість контролю над торговельними шляхами, що поєднували лісостеп і античний світ Півдня.
В такій ситуації й виникло перше державне утворення на землях давньої України — Велика Скіфія, що об'єднала під егідою скіфів-кочовиків різні за походженням, способом буття та культурою племена й народи. Скіфська держава проіснувала до ІІІ ст. до н.е. Якщо вірити Геродоту, то територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочовики, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов'янське коріння.
Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочовиків та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася в соціально-
політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які, за свідченням Геродота, вважали решту населення своїми рабами.
Панування скіфів глибоко впливало на економіку, соціальний устрій, матеріальну культуру та інші сторони життя населення лісостепу. Особливо значний вплив степові сусіди справили на жителів придніпровської та південної частини лісостепових правобережних земель, що межували зі степом (сучасні Кіровоградщина, Черкащина, Київщина). Далі на північ і північний захід скіфський вплив помітно зменшувався, і місцеві риси зберігалися більше.
За археологічними матеріалами, для скіфського часу в лісостеповому Правобережжі можна виділити території окремих племен, що різняться певними етнографічними ознаками, особливостями побуту і звичаїв. До числа таких культурно-племінних підрозділів належать: києво-черкаський регіон, що об'єднує тясминську, канівську (пороську) і київську групи; східноподільський регіон — по середній течії Бугу на Вінничині; західноподільський регіон, який відповідає території сучасних Тернопільскої, Чернівецької та Хмельницької областей; волинський регіон, що охоплює південну частину Полісся — сучасні Рівненську, Житомирську та північну частину Хмельницької областей.
Найбільш обжитим, густо заселеним і розвинутим в економічно і культурно був придніпровський києво-
черкаський регіон. Тут зазнали змін старі доскіфські риси чорноліської культури. Значна частина місцевого населення користувалася повним набором скіфської зброї, спорядженням коня скіфського типу, застосовувало спільний для всіх племен скіфський "звіриний стиль" в образотворчому мистецтві. На цій території довалі багато поховань, здійснених за скіфським звичаєм. Не можна виключати, що це є не тільки прояв впливу кочової культури на культуру тубільного населення, а й свідчення мешкання на території лісостепу певної частини скіфів-кочовиків.
VI—V ст. до н.е. в історії племен Правобережного Лісостепу були часом великого економічного та культурного піднесення. У період час виникли великі укріплені поселення — городища. Вони мали фортифікаційні споруди у вигляді могутніх валів та ровів, які й тепер дивують своїми розмірами. Житла населення лісостепу мали вигляд землянок, напівземлянок або наземних споруд зрубної чи стовпово плотової конструкції. Поруч з житлами були розташовані різноманітні господарські споруди, які найчастіше були ямами різних форм і розмірів. Відомі також культові споруди у вигляді різноманітних жертовників або так званих попелищ. Комплекси жител, господарських та культових споруд складали садиби завбільшки, як правило, 350—700 кв. м. Такі садиби були розташовані на городищах досить хаотично. Одну з таких садиб майже повністю дослідили на Мотронинському городищі в басейні Тясмину. 
Впровадження залізних знарядь праці сприяло розвиткові землеробства та різних ремесел. Значно розширилися торговельні зв'язки з грецькими містами Північного Причорномор'я, передусім з Ольвією. На поселеннях і в курганах по Тясмину, Росі, Південному Бугу знайдено особливо велику кількість речей античного імпорту, що надходив як з грецької метрополії, так і з ремісничих майстерень північнопричорноморських центрів. Ці знахідки підтверджують свідчення Геродота про те, що скіфи-орачі вивозили в Ольвію надлишки хліба.
Скіфський важко озброєний вершник.РеконструкціяВ ранньозалізну добу городища сягли значних розмірів (іноді кількох сот га), причому, крім заселеної частини, вони мали велику вільну площу — загін для худоби. Вузол таких городищ (Пастирське, Шарпівське, Буда-Макіївське) знаходиться на Тясмині. Далі на березі Дніпра вище Канева розташоване Трахтемирівське городище, під Києвом — Хотівське й Ходосівські городища. Найбільш великим за розмірами городищем у Дніпровському Правобережжі є Велике Ходосівське, розташоване на південь від Києва (більше 2 тис. га). У Східному Поділлі — найбільш відоме Немирівське, неподалік від смт. Немирів Вінницької обл. Населення цієї території виготовляло високоякісний глянсовий столовий посуд, прикрашений пластичним орнаментом.
На думку деяких дослідників, у ранньоскіфский час відбувалося розселення землеробських племен з Побужжя і Подніпров'я в район Подністров'я. Під час переселення на захід прибульці частково витіснили, частково асимілювали місцеві племена культури фракійського гальштату. Життя тут протікало за порівняно мирних умов, про що свідчить наявність великої кількості неукріплених поселень, розташованих найчастіше групами на Дністрі. На основі племен чорноліської культури на території Волині склалася локальна група населення, яка найменше зазнала скіфського впливу. Тут продовжували існувати невеликі  відкриті родові поселення. Населення цієї території лишалось осторонь інтенсивних торговельних зв'язків з грецькими колоніями, підтверджується певна відсталість економіки. Населення користувалося деякими крем'яними знаряддями праці.
Населення Лівобережного Лісостепу концентрувалося кількома групами по течії основних рік. Одна з них займала нижню течію Сейму, друга — басейн Сули і Псла, третя заселила лісостепову течію Сіверського Дінця, четверта — басейн Ворскли. Культура племен перших трьох регіонів відрізняється від культури правобережних племен джерелами свого походження, сталістю поховального ритуалу, багатством речей ранньоскіфського вжитку, особливостями планування й будівництва городищ, прийомами влаштування житла, а також своєрідністю місцевого ліпного посуду. Особливо густо заселеним був басейн Сіверського Дінця в межах сучасної Харківської області. Тут зосереджено 19 городищ і понад 50 відкритих поселень. Центром зосередження племінного угруповання в басейні Сули було Басівське городище поблизу Ромен. Скотарсько-землеробські племена, що заселяли Лівобережжя, були народом досить войовничим. Про це свідчить, зокрема, велика кількість зброї та спорядження верхових коней у похованнях.
Населення, що мешкало в Поворсклі, мало культуру дуже подібну до культури правобережних племен. Тому є цілком слушною думка про формування ворсклинської племінної групи внаслідок переселення якоїсь частини населення з правого берега Дніпра. На території Поворскля відома велика кількість поховальних пам'яток та поселень, зокрема городищ, серед яких своїми розмірами (більш ніж 4 тис. га) та грандіозними укріпленнями вирізняється Більське городище. Мабуть, мають рацію ті дослідники, що ототожнюють Більске городище з містом Гелон, про який розповідає Геродот. 
З часом специфічні, близькі до правобережних риси матеріальної культури Поворскля поступово втрачалися, зливаючись з культурою інших груп населення Лівобережжя. На кінець V ст. до н.е. цей процес асиміляції вже закінчився.
Суспільні відносини у Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним стало V ст. до н. е. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу, і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі системи управління скіфським суспільством лежала не "східна деспотія", а "варварська демократія". Влада царя не була абсолютною й обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.Знатний скіфський воїн у повному споряджені.Реконструкція
Наприкінці VI ст. до н.е. (десь між 514 та 510 рр. до н.е.) Скіфія стала об'єктом агресії з боку перського царя Дарія I Гістаспа. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, вишкіл та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: "Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього". Скіфське військо було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більшість арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо — була виготовлена із заліза, а скіфський лук за далекосяжністю, прицільністю та вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі бойові традиції; скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноруч не вбив жодного ворога, обходили повагою під час бенкетів.
Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст.
до н.е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н.е. між цими державами спалахнула війна, в якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому.
Скіфи синтезувавши, власних здобутки і досягнення тих народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її проявами були споруди царських курганів (Мельгуновський курган, Солоха, Чортомлик, Куль-Оба, Товста Могила та інші) і так звана "скіфська тріада" — скіфський тип зброї, "звіриний стиль" в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів і досі зберігаються в мовах східних слов'ян: "спако" (собака), "голос", "топор".
До складу Скіфії не входили племена, що жили в гірському Криму, Закарпатті, у південній частині Полісся — в басейні Прип'яті на Правобережжі і Десни на лівому березі Дніпра.
У період раннього залізного віку територію Закарпаття досить густо заселяло населення, пам'ятками якого є численні кургани так званої куштановицької культури (VI—III ст. до н.е.). Поховання здійснювалися за обрядом трупоспалення. Прах зсипали в урну або ж у неглибоку ямку. В поховання клали деякий інвентар (прикраси, ножі, іноді предмети озброєння) і велику кількість посуду з напутньою їжею. Над похованням споруджували невеликий курган із землі й каміння.
Аналізуючи речовий склад знахідок із куштановицьких курганів, особливо глиняний посуд, представлений біконічними корчагами, мисками, черпаками, горщиками з наліпним валиком тощо, вчені дійшли висновку, що це населення утворилося в результаті злиття двох різних етнічних груп. Початкову основу його становили племена лужицької культури, що жили тут раніше, згодом до них влилася значна частина населення скіфської лісостепової культури, яке переселилося сюди з території Західного Поділля. Внаслідок місцеві традиції збереглися тільки у формах обряду кремації, у деяких типах кераміки.
Запозичені зі сходу елементи докорінно змінили культуру фракійського гальштату й наблизили її до культури лісостепового Правобережжя. Очевидно, це було одне з перших етнічних пересувань, після якого відбулася слов'янізація цієї спочатку фракомовної групи населення. 
У північну частину Правобережжя України, на південь від Прип'яті, аж до течії Стугни, в Подніпров'я і верхів'я Бугу потрапляли окремі групи населення, яке проживало на території Білорусі, на північ від Прип'яті, та в басейні Сожу. Це поліське населення дістало назву племен милоградської культури, а його південна гілка, що мала контакти з землеробським населенням скіфської культури на Правобережжі, — племен підгірцівської культури. Між населенням скіфської і підгірцівської культур не було ніяких природних і оборонних кордонів. У цьому разі маємо справу з варіантом, коли більш слабкий і культурно відсталий народ потрапляв у середовище більш сильного, численного та культурно розвинутого народу і мирно співіснував з ним протягом досить тривалого часу.
Населення підгірцівської культури, що, мабуть, належало до балтомовної групи племен, жило невеликими відкритими поселеннями на низьких берегах річок та озер. На зразок інших народів цієї географічної зони, основу їх господарства становили землеробство і скотарство. Відкрито залишки бронзоливарних майстерень, у яких виготовляли своєрідні ажурні прикраси, що не мали нічого спільного зі скіфськими. Їхні аналоги знаходять на півночі і північному сході, в колі культур балтського і фінно-угорського світу. Своєрідними рисами відзначається кераміка, в складі якої переважають горщики з круглим дном і вінцями, прикрашеними під краєм наколами або ямками.
В цілому культура підгірцівського населення може бути охарактеризована як південний варіант милоградської культури, що підпав під сильний вплив скіфської. У милоградських племен на території Білорусі панував обряд поховання з трупоспаленням у безкурганних могильниках, що також характерно для підгірцівського населення в межах сучасної України.
Проте, в окремих випадках трапляються поховання з трупоспаленням у курганах, у чому виявився вплив культури південних сусідів. Очевидно, ця частина балтомовних племен досить рано встановила дружні стосунки зі своїми південними сусідами, потрапила у сферу їхнього культурного впливу і, врешті, була асимільована племенами зарубинецької культури, з поширенням яких на північ і північний схід дослідники пов'язують просування давньослов'янського населення.Римський бронзовий посуд із сарматського похованняв кургані біля с. Костянтинівка
Аналогічний процес відбувся на південній межі Лівобережного Полісся, де землеробські скіфські племена підтримували контакти з населенням юхнівської культури, що жило на Десні та в Курському Посейм'ї. Нащадки бондарихинських племен — юхнівські племена, витіснені скіфами на північ, різко відмежували свою територію від скіфського світу системою укріплених городищ, що розташовувалися на високих мисах плато над долиною ріки. Городища оточували валами та ровами, особливо з напільного боку. Більшість городищ існувала протягом тривалого часу — аж до кінця скіфського періоду. В господарстві юхнівських племен, поряд з землеробством і скотарством, помітне місце посідали рибальство та мисливство.
Кераміка юхнівської культури зберігала традиції бкондарихинської культури. Переважали високі слабопрофільовані горщики з пласким дном, оздоблені на шийці і зрізі вінця горизонтальним рядом відбитків, зроблених кінцем трісочки чи палички.
Серед прикрас знаходяться ажурні підвіски, які дещо нагадують прикраси підгірцівського населення. Виготовлялися вони на місці, про що свідчать знахідки форм для їх відливання. Своєрідними місцевими формами є глиняні "рогаті цеглини" для вогнищ, великі грузила для рибальських сіток і глиняні брязкальця. Більшість предметів озброєння, кінське спорядження і деякі види прикрас були запозичені у скіфів.
На території, зайнятій юхнівськими племенами, поряд з городищами існували відкриті неукріплені поселення. Житла були наземні, стовпові, стіни — плотові, обмазані глиною. На юхнівських пам'ятках Курського Посейм'я (городище Кузина Гора) знайдено невелику кількість античної кераміки, зокрема, й уламки ранніх чорнофігурних посудин VI ст. до н.е. Проте, торговельні контакти з античним світом у населення юхнівської культури в цілому виражені слабко.
Пам'ятки юхнівської культури простежуються до кінця скіфського періоду. В останні століття до нашої ери, на початку нового літочислення, ця культура поступово зникає, поступаючись місцем зарубинецькій культурі. 
ІІІ ст. до н.е. — період занепаду Великої Скіфії. Причини цього явища, мабуть, були різні, а точніше — існував комплекс причин. Серед них, наприклад, називають суттєві екологічні зміни в степовій частині Східної Європи, що призвели до господарчої та політичної кризи, та ін. Але значна частина фахівців вважає, що в колі причин, що відіграли негативну роль у занепаді Великої Скіфії, на першому місці є сарматський фактор. Під їх потужними ударами володіння скіфів значно зменшуються. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я, степовий, передгірський Крим та Керченський півострів. Саме тут, насамперед, у Криму, була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя, на плато Керменчик). Скіфська культура (а її часто фахівці називають пізньоскіфською) та етнос часу Малої Скіфії досить суттєво відрізнялися від етносу та культури Великої Скіфії. Населення, яке мешкало в Малій Скіфії, було поліетнічним. Окрім скіфів, до нього входили сармати, частина таврського, фракійського населення та ін. Не менш складною була і культура пізніх скіфів. Та, як би то не було, нащадки Великої Скіфії, навіть ізольовані вузькими межами Кримського півострова, виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. Глечик та інший посуд римського виробництва.Сарматський часМала Скіфія у Нижньому Придніпров'ї та в Криму була досить могутнім царством, що мало свій флот, карбувало монету, від нього залежали більшість грецьких міст Північного Причорномор'я (зокрема, певний час – Ольвія).
Після утворення скіфської держави зі столицею в Неаполі особливо посилився натиск скіфів на Херсонес. Скіфські укріплені поселення виникають у безпосередньо біля самого міста. 
Нестача власних сил для того, щоб відбити напад скіфів, змусила херсонеситів шукати підтримки ззовні. 179 р. до н.е. був укладений договір між Херсонесом та царем Понту Фарнаком І, у якому Фарнак зобов'язувався допомагати херсонеситам. Новий натиск скіфів на Херсонес в кінці ІІ ст. до н.е. спонукав херсонеситів звернутися по допомогу до царя Мітрідата VI Євпатора, онука Фарнака І.
Це звернення поклало початок нового етапу в політичній історії Північного Причорномор'я. Зацікавлений у поширенні свого впливу на північне узбережжя Понту, Мітрідат надсилає у 110 р.
до н.е. у Херсонес війська під командуванням Діофанта. Про події, що відбувалися в Криму впродовж кількох найближчих років, ми знаємо, головним чином з почесного декрета херсонеситів на честь Діофанта. 
Війська Діофанта разом із херсонеситами завдали поразки царю скіфів Палаку і врятували Херсонес від скіфської загрози. Але після повернення Діофанта до Понту скіфи розпочали новий наступ, і знадобилася ще одна експедиція під керівництвом Діофанта.
Цього разу скіфам було завдано ще одного удару, знову були захоплені найважливіші центри Кримської Скіфії — Неаполь і Хабеї. Однак, незабаром скіфи повернули собі ці міста.
Про царів скіфів у Криму регулярно повідомляється в пам'ятках ІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е. Мала Скіфія постійно тиснула на грецькі міста, зокрема на Херсонес, через що римляни змушені були розташувати там свій гарнізон. Також скіфи здійснювали тиск на Боспорське царство. 
Тяжкий удар Малій Скіфії завдало германське плем'я готів, яке в 230-х рр. н.е. напало через Південне Придніпров'я на Крим. Остаточно залишки державної організації кримських скіфів було ліквідовано під час гунської навали у 370-х рр. Скіфський світ на півдні України розпадається на окремі поселення, що не були об'єднані єдиною владою, і поступово асимілюється із сарматами, таврами, а також нащадками грецьких переселенців.
В останньому, третьому періоді раннього залізного віку більшість території тогочасної України займали сармати. Союзи їх племен, до яких входили роксолани, аорси та сіраки, сформувалися десь у ІІІ ст. до н.е. в межиріччі Дону і Волги та в Прикубанні. Перші походи сарматів за Дон, у степи Північного Причорномор'я відносять до межі ІІІ—ІІ ст.
до н.е. Пізніше вони спустошливим ураганом пронеслися Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснивши скіфів на Кримський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.
Назва "сармати", або "савромати", походила від іранського слова "саоромант" і означала "підперезаний мечем". Це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами.
Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в "Історії" Полібія (205—123 рр. до н.е.). Пліній повідомляє, що вони "складали одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними назвами". Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Їх очолювали у різний час різні племінні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в ІІ ст. до н.е. і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній, "ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців". Поява в ІІ ст. до н.е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н.е. сарматські мечі діставали здобич уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н.е. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Таціта і Йосипа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. 372 р. алани були розбиті гунами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й дістаються морем до Північної Африки. Решта цього сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір'я Кавказу та згодом вливається до Хозарського каганату.
Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю раннього сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори іноді називають сарматів "гюнайкократуменої" — керовані жінками. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Амагу та ін. Загалом, жінки цього народу відзначалися войовничим характером, вони їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб, доки не вб'ють першого ворога, – тобто, своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.
Сарматська культура була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не лише скіфів, а й інші народи. Удар сарматської важкоозброєної кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцири, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Таціта, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила в Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.
Із зникненням сарматської культури епоха раннього заліза в Україні закінчилася, а разом з нею закінчилося економічне, соціально-політичне й культурне домінування степового населення. Надалі центр життя перейшов до землеробського лісостепу. Духовна культура скіфів і сарматів стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши для сучасності чимало рис сивої давнини.