Народження радянської
України (1917—1920 рр.)

Після жовтневого перевороту в Петрограді ленінський Раднарком почав методично поширювати свою владу на периферії. В центральних регіонах країни більшовики захопили владу без особливих зусиль, тому що майже всюди мали у своєму розпорядженні загони бойовиків-червоногвардійців. В національних регіонах, де встигли утворитися місцеві уряди, їм доводилося вступати у збройне протистояння з ними. Як правило, союзниками Раднаркому виступали місцеві ради робітничих і солдатських депутатів, які вже значною мірою встигли більшовизуватися. Більшовизації рад сприяла ефективна політика Раднаркому, який почав переговори про сепаратний мир з Німеччиною та її союзниками, прийняв на ІІ Всеросійському з’їзді рад Декрет про землю і приступив до зрівняльного розподілу землі між селянами. Негайне укладення миру і зрівняльний розподіл землі були головними гаслами народних мас, які взяли на озброєння більшовики.
Погляди Раднаркому були звернуті передусім на Україну. В Петрограді розраховували скинути Центральну Раду не стільки збройною силою, скільки за допомогою місцевих рад.Радіотелеграма, надіслана Центральним виконавчим комітетом, обраним на І Всеукраїнському з'їзді рад, до Раднаркому РРФСР про прийняття влади на Україні. 26 (14) грудня 1917 р.
У листопаді 1917 р. нарком у справах національностей Й. Сталін у розмові з членом Київського обласного комітету РСДРП(б) схвалив курс на поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з’їздом рад. Оскільки мережа рад була найбільш розвинутою на Півд­ні і Сході, більшовики у непрямій фор­мі погодилися з існуванням України у складі тих дев’яти губерній, в яких українці мали більшість населення за переписом 1897 р. Як відомо, Тимчасовий уряд дотримувався не етнографічного, а історичного підходу до визначення кордонів України. На думку його мі­ністрів, Центральна Рада могла претендувати тільки на ту територію, яка знаходилася під контролем Б. Хмельницького у 1654 р.Володимир Антонов-Овсієнко. Малюнок художника Павла Радимова, 1923 р.
Коли з’їзд рад зібрався у Києві, більшість його делегатів підтримала Центральну Раду. Розрахунок російського уряду і місцевих більшовиків на “переобрання” Центральної Ради провалився. Але в цей час одному з керівників збройних сил Росії В. Антонову-Овсієнко вдалося встановити контроль над Харковом. Більшовики і співчуваючі їм делегати з’їзду рад покинули Київ, об’єдналися з делегатами обласного з’їзду рад Донбасу та Криворіжжя, який працював у Харкові, і конституювалися як Всеукраїнський з’їзд рад. 
З’їзд працював 24 і 25 грудня 1917 р. Більшістю голосів (депутати від меншовиків та есерів відмовилися брати участь у голосуванні) він проголосив Україну республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 
Тим часом війська Антонова-Овсієнка почали просуватися залізницями вглиб України. Вони витісняли з міст гарнізони Центральної Ради і утворювали ревкоми, які брали в свої руки контроль над територією. Заява Всеукраїнського з’їзду рад про утворення радянської України мала важливе юридичне значення. Виходило так, що радянська Росія не воювала проти УНР. Боротьбу з Генеральним секретаріатом провадив нібито харківський радянський уряд. Цей уряд назвали не Раднаркомом, як у Петрограді, а Народним секретаріатом, по аналогії з урядом УНР. Назву держави харківський уряд теж не став змінювати — Українська Народна Республіка.
Наприкінці січня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко об’єднав військові сили, що рухалися в бік Києва з півночі, Харківщини та Катеринославщини, у три колони, названі “арміями”. Командувачем він призначив лівого есера, підполковника царської армії М. Муравйова. Узгоджуючи свої дії з наступаючими радянськими частинами, київські більшовики 
29 січня 1918 р. підняли повстання, центром якого став завод “Арсенал” на Печерську. Того ж дня відбувся бій на залізничній станції Крути.
9 лютого на мирних переговорах, що провадилися в Брест-Литовську з ініціативи Раднаркому, був укладений мирний договір між УНР і чотирма державами німецького блоку. УНР брала на себе великі зобов’язання щодо постачання продовольства Німеччині і Австро-Угорщині. Після підписання договору Центральна Рада заявила союзникам, що потребує негайної збройної допомоги. Союзники теж розуміли, що одержати продовольство з України стане можливим тільки за умови її окупації. 
18 лютого вони припинили перемир’я і почали наступ від Балтійського моря до Карпат. Радянська Росія змушена була 3 березня укласти мирний договір на умовах визнання незалежності УНР.
Можливість анулювати Брестський мирний договір з’явилася у Раднаркому після поразки Німеччини у світовій війні. 28 листопада на території Росії був утворений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Війська під загальним керівництвом В. Антонова-Овсієнка почали під його прикриттям друге вторгнення в Україну. 
Схема бою під Крутами. Схема сотника С. ГорячкаУ січні 1919 р. радянський уряд України під керівництвом Х. Раковського був реорганізований в постійний — Раду народних комісарів. Держава теж була названа за аналогією з РСФРР — Українська Соціалістична Радянська Республіка.
Радянська державність створювалася “зверху”, тобто через Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У. В містах і повітах утворювалися воєнно-революційні комітетиревкоми. Вони ліквідували старий апарат влади і здійснювали так зване “радянське будівництво”: відбір потрібних кандидатів в депутати рад, проведення виборів в ради, створення виконавчих комітетів рад. Своїх політичних суперників більшовики оголошували контрреволюціонерами і викорінювали за допомогою “меча революції” — Надзвичайної комісії (Чека).
На початку березня 1919 р. у Харкові відбувся ІІІ з’їзд КП(б)У, який порекомендував взяти за основу майбутньої Конституції УСРР Конституцію радянської Росії. Ухвалена у липні 1918 р., Конституція РСФРР надавала робітничому класу п’ятикратну перевагу над селянством у представництві у радах.“Повстання арсенальців у Києві в 1918 р.”. Художник Василь Касіян,  1939 р.
Майже одночасно відбулися з’їзди лівоесерівських партій. Вони заявили, що приймають комуністичну програму більшовиків. Це забезпечило їм можливість легальної роботи. Українські ліві есери прийняли нову назву: Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів. За назвою центрального органу партії газети “Боротьба” їх стали називати боротьбистами. Загальноросійська партія лівих есерів стала називатися на території України Українсь­кою партією лівих соціалістів-революціонерів. Їх назвали “борбистами”, за назвою газети “Борьба”. 
Не маючи змоги контролювати сільську місцевість, Х. Раковський (так само, як В. Ленін в Росії у пер­шій половині 1918 р.) змушений був укласти союз з лівими есерами. Та цей союз не перешкодив КП(б)У утвердити політичний лад з провідним становищем у ньому партії більшовиків. Адже КП(б)У була лише територіальним відгалуженням централізованої РКП(б), яка здійснювала в Росії диктатуру. 
Протокол засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 24 січня 1919 р.ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад, який працював у Харкові, ухвалив 10 березня 1919 р. Конституцію УСРР. В ній проголошувалося закріплення влади за робітничим класом. Поняття “партія” в Основному законі навіть не згадувалося, хоча було зрозумілим, що диктатура класу реально може виявлятися тільки через диктатуру його політичної організації, тобто партії. 
Завдяки маніпулюванням нормами представництва більшовики добилися колосальної переваги над лівоесерівськими партіями на Всеукраїнському з’їзді рад. З’їзд сформував Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) у складі 89 більшовиків і 10 боротьбистів. Головою ВУЦВК став Г. Петровський. Президія ВУЦВК затвердила склад Раднаркому на чолі з Х. Раковським. 
Формування органів влади в Україні відбувалося паралельно із зрощенням її військових і господарських структур з відповідними структурами радянської Росії. 7 січня 1919 р. було ухвалено постанову про поширення на територію України декретів і розпоряджень уряду РСФРР з питань військового будівництва. На Україну було поширено російську грошову систему. Раднарком УСРР не мав права утворювати власний бюджет. Українська рада народного господарства (УРНГ) розглядалася як територіально відокремлена частина єдиного апарату Всеросійської ради народного господарства (ВРНГ).Парад червоноармійців на Хрещатику у Києві. 2 лютого 1919 р.
Незважаючи на протести боротьбистів, ВУЦВК затвердив у травні 1919 р. резолюцію про “воєнно-політичний союз” з Росією. 1 червня був оприлюднений декрет Всеросійського ЦВК про об’єднання військових організацій і військового командування, рад народного господарства, залізничного управління і господарства, фінансів, комісаріату праці.
Після налагодження управління радянський уряд України розпочав комуністичні перетворення. Були запроваджені загальна трудова повинність і мілітаризація праці. Уряд заборонив приватну торгівлю і зобов’язав постачати міське населення за картковою системою. Щоб одержати продукти для централізованого постачання, на селі запроваджувалася реквізиція продовольства. Була здійснена націоналізація підприємств. Почалася організація радянських господарств (радгоспів) і комун.
Припинення зрівняльного розподілу землі між селянами і запровадження продрозкладки викликали хвилю повстань. На боротьбу з селянами, які протестували із зброєю в руках, було кинуто підрозділи Червоної армії, зокрема, загони інтернаціоналістів, сформовані з військовополонених австро-угорської армії для походу на допомогу радянській Угорщині. Вони не зупинялися перед найжорстокішими методами, щоб придушити повстання. На початку квітня 1919 р. були спалені перші повсталі села Ро­манівка та Хидовці в районі Фастова. Війська, які брали участь у придушенні селянських повстань, були зведені в окремий Внутрішній фронт, який очолив К. Ворошилов. Список спалених сіл почав зростати з дивовижною швидкістю. Це стурбувало компартійно-радянське керівництво УСРР. Обтяження селянства колективною виною за принципом кругової поруки не відповідало традиційній лінії більшовизму на розкол села, яка одна тільки могла забезпечити успіх у дрібноселянській країні. До того ж такий каральний захід, як спалення сіл, був надто огидний. 
Він личив скоріше окупантам, ніж владі, яка назвала себе робітничо-селянською і претендувала на утвердження в Україні.
16 квітня у присутності Ворошилова наявні в Києві члени президії ВУЦВК (Г. Петровський, С. Косіор, В. Затонський та ін.) офіційно поставили на порядок денний засідання цього органу питання “Про неприпустимість спалення сіл під час придушення куркульських повстань”. Але така практика тривала й далі. 22 липня, коли відбувалися жорстокі бої під Обуховим з повстанцями отамана Зеленого (Д. Терпила), радянські війська спалили село Щербанівку.
У боротьбі з повстанцями широко використовувався інститут закладництва. На повітові органи радянської влади покладався обов’язок брати закладників з усіх сіл, які могли співчувати повстанцям. Якби стався бунт, і село не підкорилося вимогам видати його організаторів та зброю, закладники підлягали розстрілу. Під час операцій з викачування зброї вимагалося здійснювати повальні обшуки, вилучаючи не тільки зброю, але й продукти у заможних жителів для передачі їх бідноті. Передбачалося використати у боротьбі з селянським антибільшовицьким рухом й такі заходи, як контрибуції на бунтівні села, депортації ватажків і призвідників з конфіскацією їхнього майна.
Однак каральні заходи не допомогли. Червона армія, яка складалася головним чином з селянських загонів, стала недієздатною. Цим скористалися білогвардійці, які розгорнули наступ в Донбасі. У черв­ні 1919 р. А. Денікін захопив Харків і почав по­хід на Москву. 
Жорстокі бої під Кромами і біля Воронежа закінчилися поразкою білогвардійців. Переслідуючи їх, армії Л. Троцького за три місяці (листопад—грудень 1919 р. і січень 1920 р.) заволоділи Україною. Останньою, вже 7 лютого 1920 р. була зайнята Одеса. Частина денікінських військ закріпилася в Криму. Кораблі Антанти евакуювали на півострів у лютому 1920 р. білогвардійські війська з Одеси, а в березні  з Новоросійська. Командування кримським угрупуванням військ взяв на себе генерал П. Врангель. 
Маючи негативний досвід двох війн з УНР, ленінський Раднарком прагнув зробити все, щоб прихід Червоної армії в Україну цього разу виглядав як визвольний похід проти білогвардійців.“Трудящі, до зброї! Ви потрібні Червоній Армії”. Агітаційний плакат. Невідомий художник, 1919 р.Денікінська окупація була короткочасною, але жорстокою.
VIII Всеросійська конференція РКП(б) на пропозицію В. Леніна ухвалила 4 грудня 1919 р. резолюцію “Про Радянську владу на Україні”. В її першому пункті урочисто проголошувалося: “РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР”. Відновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння скасовувалося, а переважна частина землі надавалася в розпорядження селян для зрівняльного розподілу. Аграрна реформа істотно змінила соціальну структуру українського села. Основна частина селянських дворів стала середняцькою.
Створення державного апарату у звільнюваній від білогвардійців Україні знову починалося з організації ревкомів. Першим був створений 11 грудня 1919 р. Всеукрревком. Наприкінці лютого 1920 р. він припинив існування і передав владу Раднаркому УСРР на чолі з Х. Раковським і ВУЦВК на чолі з Г. Петровським.
Гнучка політика з національного і аграрного питань, а також завдані білогвардійцям поразки дали змогу більшовикам встановити ефективний контроль над основною частиною України. За цих умов вони спромоглися організувати вибори в радянські органи влади за вже апробованою процедурою. Завдяки маніпулюванню нормами представництва на IV Всеукраїнському з’їзді рад, що відбувся у Харко­ві в травні 1920 р., серед 811 делегатів виявилося 710 членів КП(б)У.
Для В. Леніна та його найближчого оточення більшовицька партія була тільки знаряддям диктатури. За її допомогою вони сподівалися встановити визначений “Маніфестом Комуністичної партії” суспільний лад спочатку у власній країні, а потім в усьому світі. Тому вони домагалися такої побудови середпартійного життя, яка давала б змогу використовувати величезну владу партії в інтересах більшовицького керівництва — ЦК РКП(б). Від початку, ще в умовах підпілля партія будувалася на засадах “демократичного централізму”, які передбачали беззастережне підпорядкування нижчих за ієрархією партійних осередків вищим. Проголошувана вождями більшовиків “диктатура пролетаріату” насправді була диктатурою їхньої партії, яку вони вважали авангардом робітничого класу. Організаційна побудова партії перетворювала її диктатуру на диктатуру вождів: спочатку членів Центрального комітету, а з 1919 р. — членів політбюро ЦК.
Однак партія більшовиків являла собою живий організм. В ній утворювалися різні групи, які мали власну думку щодо процесів, що відбувалися в партії і в суспільстві. Зокрема, група “демократичного централізму” (децистів) не погоджувалася з пропозиціями В. Леніна і Л. Троцького мілітаризувати економіку і встановити каральні санкції для так званих трудових дезертирів (штрафні команди, концтабори). Особливо голосно децисти заявили про себе під час роботи IV Всеукраїнської партконференції у березні 1920 р.
Опір децистів керівництву партії вдалося досить легко подолати завдяки особливостям організаційної побудови партійних організацій. Щоб подібні виступи не підривали диктатури вождів, В. Ленін на Х з’їзді РКП(б) у березні 1921 р. запропонував прийняти резолюцію “Про єдність партії”. В резолюції передбачалися каральні санкції до порушників партійної дисципліни, аж до виключення комуністів, у тому числі членів ЦК, з партії рішенням об’єднаного пленуму ЦК і Центральної контрольної комісії. З’їзд прийняв цю резолюцію й тим обмежив свої повноваження у визначенні персонального складу вищого партійного органу між з’їздами — Центрального комітету.
Політичний режим міг набути ознак диктатури лише за умови встановлення однопартійності. Але Ленін розумів, що конфронтація з українськими і ро­сійськими лівими есерами в Україні означала б для більшовиків війну з селянством. Тому він подбав про те, щоб представники боротьбистів і борбистів були введені до складу Всеукрревкому.
Співробітництво керівників Української комуністичної партії (боротьбистів) з більшовиками викликало незадоволення багатьох рядових боротьбистів. У січні—лютому 1920 р. в Київській, Полтавській і Катеринославській губерніях сталися антибільшовицькі виступи. ЦК УКП(б) відмежувався від них і прийняв рішення передати свої збройні формування у розпорядження командування Червоної армії.
Коли верхівка боротьбистів була ізольована від основної маси цієї партії, Ленін доручив Раковському домогтися самоліквідації УКП(б) шляхом подання спільних з більшовиками списків на виборах до рад. Під час виборчої кампанії боротьбистам надавалася можливість вступати в КП(б)У в індивідуальному порядку. Раковський досить легко реалізував цей план. Зал засідань 4-го Всеукраїнського з’їзду рад. Харків, травень 1920 р.
У березні 1920 р. ЦК УКП(б) прийняв рішення про самоліквідацію. Услід за боротьбистами КП(б)У у червні 1920 р. поглинула невелику партію борбистів. В Україні залишилася тільки одна група з комуністичною програмою — Українська комуністична партія (УКП). Кілька сотень укапістів не підривали своїм існуванням однопартійної системи і водночас, за словами Д. Мануїльського, були тим “резервуаром, по якому петлюрівці викачувалися зі свого середовища і, відступаючи від відомих пересторог, поступово потрапляли до нас”.Маніфестація з нагоди взяття Червоною армією м. Городня. 1919 р. 
Зміцнення більшовицької диктатури в Україні не залишило будь-яких шансів для тих політичних сил, які намагалися протидіяти їй — Польській державі на чолі з Ю. Пілсудським, Армії УНР, яку очолював союзник Пілсудського С. Петлюра, і білогвардійцям в Криму. Реввійськрада РСФРР провела в Україні кілька мобілізацій, спрямовуючи мобілізованих на службу в інші регіони. Натомість в Україну спрямовувалися червоноармійці, мобілізовані в російських регіонах. Наприкінці 1920 р. загальна чисельність радянських збройних сил в Україні перевищила 1,2 млн. бійців.
П. Врангель не відсиджувався в Криму, а робив спроби вийти на оперативний простір. Коли радянські війська втягнулися в битву за Київ з поляками, він вдарив у тил Південно-Західного фронту. В районі Каховки розгорнулися жорстокі бої. У середині червня англійські військові кораблі перевезли з Кубані до Криму близько 40 тис. білогвардійців. Це дало можливість Врангелю знову вдарити по тилах Південно-Західного фронту і зробити спробу прорватися в Донбас. Тоді радянське командування об’єднало війська, що діяли проти білогвардійців, у самостійний Південний фронт, який очолив М. Фрунзе.

Після встановлення перемир’я з поляками, яке означало фактичне завершення радянсько-польської війни, Південний фронт було значно посилено. Фрунзе розпочав наступ з Каховського плацдарму і примусив білогвардійців відійти до укріплень Перекопського перешийка. 7 листопада розпочався штурм укріплень, який тривав п’ять днів. Ціною колосальних жертв бійцям Червоної армії вдалося прорвати оборону. Врангель евакуював в Туреччину морським шляхом близько 150 тис. солдатів своєї армії та біженців. Доля багатьох тисяч офіцерів, які не побажали виїхати в еміграцію і здалися в полон, була трагічною. Як правило, це були не професійні військові, а мобілізована в білогвардійську армію молодь з вищою або середньою освітою.
На території між Збручем, Дністром і Південним Бугом колишні противники — білогвардійці і петлюрівці утворили спільний антирадянський фронт. Коли польські війська відійшли за Збруч, армія С. Петлюри близько місяця билася з переважаючими силами противника. У листопаді 1920 р. петлюрівці перейшли Збруч і опинилися в еміграції. На всій території України радянській владі більше не протистояли регулярні війська противника.Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський (у вікнах вагону). Вінниця, 1920 р.