Українська Центральна
Рада (березень 1917 — квітень 1918 рр.)

Українська Центральна Рада (березень 1917 — квітень 1918 рр.)

Українська Центральна Рада (УЦР) була утворена з ініціативи Товариства українських поступовців (ТУП) у березні 1917 р. 
16 (3 за старим стилем) березня була висунута ідея організації координаційного українського центру, 
16 (3) — 17 (4) березня точилася гостра диску­сія навколо принципів його створення, після чого було обрано голову, її заступників та членів Ради. Перший офіційний протокол засідання УЦР було складено 22 (9) березня. До Ради увійшли пред­ставники Українського наукового товариства, тех­нічно-агрономічного та педагогічного товариств, Національного українського союзу, кооперативів, київсь­кі студентські організації, Союз міст, робітничі, військові, соціал-демократичні групи. Головою заоч­но обрали Михайла Грушевського. Заступниками голови стали Федір Крижанівський і Дмитро Дорошенко, товаришем голови — Дмитро Антонович.
18 (5) березня Центральна Рада відправила телеграму на ім’я голови Тимчасового уряду, в якій висловила сподівання, що вимоги українського народу будуть цілком задоволені. 
22 (9) березня вона звернулася до українського народу з відозвою, головним лейтмотивом якої став заклик “рішуче домагатися від нового уряду всіх прав”, які йому “природно належать”. На початку своєї діяльності УЦР як інституція ще не визначилася із своїми головними завданнями та цілями.
Повернення М. Грушевського до Києва 26 (13) бе­резня стало переломним моментом в історії УЦР завдяки його чітко сформульованим гаслам і прог­рамою майбутнього устрою України. Вже з перших кроків своєї діяльності на посаді голови Ради відомий український історик і громадсько-політичний діяч висловився за активну боротьбу з метою утворення національно-територіальної автономії України у складі федеративної Російської республіки.
PamStolupinZnes
Для піднесення авторитету УЦР та перетворення її на представницький орган всього українського наро­ду було вирішено скликати з’їзд організованої людності краю. Це рішення було своєчасним, з огля­ду на несподівано бурхливий розвиток українського громадсько-політичного руху протягом березня 1917 р. 
27 (14) — 28 (15) березня в Києві пройшов Перший вільний кооперативний з’їзд Київщини. В ньому взяли участь представники кооперативного руху і з інших українських губерній. У питанні майбутнього державного устрою Росії він чітко висловився за демократично-федеративну республіку з національно-територіальною автономією України у її скла­ді та закликав свідоме українство до активної участі у Національному конгресі. Виникли українські періодичні видання, зокрема, 1 квітня (19 бе­резня) вийшов перший номер “Вістей з Української Центральної Ради”. Того ж дня відбулася в Києві українська маніфестація, яка продемонструвала масовість національного руху. В ході маніфестації 
було ухвалено низку резолюцій, в яких висловлювалися сподівання на якнайшвидше скликання Установчих зборів, які мали затвердити автономний лад в Україні.
Відновлювали діяльність й українські політичні партії. 
7—8 квітня (25—26 березня) відбувся з’їзд ТУП, на якому товариство змінило назву на Союз автономістів-федералістів. В середині квітня поновила діяльність Українська соціал-демократична робітнича партія, пройшли з’їзди українських со­ціа­ліс­тів-
ре­волюціонерів, Селянської спілки (вона обрала Тимчасовий комітет Української селянської спілки). Розгортали роботу на місцях “Просвіти”, поширювався рух за українізацію школи.
19 (6) квітня в Києві розпочав роботу Національний конгрес. Він зібрав представників селян, робітників, солдат, молоді, української культури та громадськості. Конгрес вирішив головні завдання, які на нього покладалися в справі відродження і консо­лідації українського руху. 8 квітня він обрав но­вий склад УЦР і поклав на неї політичну від­по­ві­даль­ність за реалізацію виробленої форумом програми — здобуття національно-територіальної автономії України.
Було висунуто вимогу розширити склад Ради. Вона отримала право кооптувати нових членів. До її складу були включені делегати, обрані на всеукраїнських з’їздах рад селянських, військових і ро­бітничих депутатів, представники національних мен­шин. В серпні 1917 р. (на шостих загальних зборах) УЦР налічувала 639 дійсних членів і 
4 кан­дидатів. Повний склад Ради збирався на загальні збори чи сесії. Між зборами спочатку діяв Комітет Центральної Ради, а з липня — Мала Ра­да, яка ві­діг­равала провідну роль у формуванні політики УЦР та виступала із законодавчими ініціативами. Вона формувалася на партійних засадах. Най­біль­шими фракціями в її складі були фрак­ції українсь­ких есерів та українських соціал-демократів.
Будинок Української Центральної Ради
Національний конгрес надав новий поштовх до розгортання українського руху та окреслив його стратегічні завдання. Головним з них було вимагати від Тимчасового уряду видання особливого акту щодо національно-територіальної автономії України. Це гасло стало провідним і в роботі I Всеукраїнського військового з’їзду (5—8 травня). На ньому виникла ідея направити до Петрограду спеціальну делегацію Центральної Ради.
29 (16) травня до Петрограда прибула повноважна українська делегація на чолі з В. Винниченком з наказом від УЦР, який складався з 13 пунктів. Го­ловною була вимога видання петроградським урядом акту про автономію. Долучалися проекти декларацій Тимчасового уряду в справі автономії України, утворення Крайової Ради та Крайового комісаріату, які були підготовлені М. Грушевським на той випадок, якщо уряд винесе позитивне рішення. Делегація підготувала для уряду пам’ятну записку під назвою “Декларація Української Центральної Ради”. Декларація була передана голові уряду кня­зю Львову, який передав її на розгляд спеціально утвореній урядовій комісії. Делегація також зробила кілька спроб встановити контакти з револю­цій­ною демократією столиці, але в її середовищі не знайшла розуміння і підтримки. Після невдалих пере­говорів, так і не дійшовши порозуміння з урядом, делегація наприкінці травня повернулася до Києва.
14 (1) червня Тимчасовий уряд надіслав до УЦР відповідь на українські домагання. Вона виявилася формальною: вирішення українського питання відкладалося до скликання Всеросійських Установчих зборів. Така позиція уряду викликала вибух політичних пристрастей. До цього додалася й заборона проведення II Всеукраїнського військового з’їзду військовим міністром Тимчасового уряду Олек­санд­ром Керенським. За цих обставин працював Всеукраїнський селянський з’їзд, в ході якого делегати вимагали вже самочинного проголошення автономії України. В такій ситуації на ІV загальних зборах УЦР 16 (3) червня було вирішено звернутися до українського народу з універсалом — документом конс­титуційного значення.
Через тиждень, 23 (10) червня Комітет УЦР ухва­лив останню редакцію І Універсалу. Документ був оприлюднений на II Всеукраїнському військовому з’їзді. В ньому підкреслювалося, що з огляду на від­мову Тимчасового уряду позитивно висловитися з приводу автономії України, “однині самі будемо творити наше життя”. Він став першим самостійним актом УЦР, котрий проголошував будівництво України на автономних засадах незалежно від політики Петрограду. Проголошення Універсалу викликало піднесення революційного ентузіазму. На адресу УЦР надходили сотні вітальних телеграм від різних організацій зі всієї України. 
28 (15) червня на засіданні УЦР було оголошено про створення Генерального секретаріату — виконавчого органу Центральної Ради. Головою його став В. Винниченко. На V загальних зборах УЦР утворила дві комісії для вироблення статуту автономії України й скликання з’їзду народів Росії.
Ці події змусили Тимчасовий уряд змінити тактику і зайнятися “українським питанням” впритул. 12 лип­ня (29 червня) до Києва прибула урядова делегація з трьох осіб — О. Керенського, М. Терещенко та І. Церетелі. Головною метою візиту було налагодження стосунків з УЦР, для чого вона була готова піти на суттєві поступки. Позиція урядовців виглядала наступним чином — визнання автономії України, однак за умови утримання від декларації цього принципу та відкладання остаточного вирішення питання до скликання Всеросійських Установчих зборів, які мали санкціонувати новий статус України. В результаті кількаденних переговорів була вироблена спільна платформа. Сторони підписували спеціальні декларації. Центральна Рада мала порозумітися з неукраїнською національною демократією в Україні й надати їй певну кількість місць в Раді, що надало б їй статус національно-територіального органу. Зі свого боку, делегація Тимчасового уряду забезпечувала узгодження урядом нових законів стосовно України з УЦР, висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з центру та запровадження посади комісара з українських справ при уряді.
Перший склад Генерального секретаріату Української Центральної Ради. Сидять (зліва направо): Іван Стешенко, Христофор Барановський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра; стоять: Павло Христюк, Микола Стасюк, Борис Мартос. В овалі — Валентин Садовський. Київ, червень 1917 р.
15 (2) липня до Києва з Петрограду надійшла телеграма, в якій уряд визнавав Генеральний секретаріат вищим розпорядчим органом України та прихильно поставився до складання УЦР проекту національно-політичного статусу України. 
16 (3) липня був оприлюднений II Універсал УЦР, яким оголошувалося: 
а) доповнення складу Ради представниками національних меншин; 
б) створення відповідального перед УЦР Генерального секретаріату, що мав стати вищою крайовою владою в Україні; 
в) підготовка проекту автономного устрою України; 
г) призначення представників Центральної Ради при кабінеті військового міністра, Генеральному штабі і верховному головнокомандуючому для організації українських військових частин. 
Документом декларувалася позиція УЦР про невідокремлення від Росії та проти намірів явочного запровадження автономії України до Всеросійських Установчих зборів.
Після досягнення компромісу з петроградським урядом, УЦР була доповнена представниками національних меншин, сформувала новий склад Генерального сек­ретаріату з 11 секретарів та підготувала Статут вищого управління України з 21 статті, схвалений Малою Радою в присутності делегатів національних меншин.
28 (15) липня для затвердження складу Генерального секретаріату та представлення урядові Статуту до Петрограду виїхала друга українська делегація в складі В. Винниченка, Х. Барановського та М. Рафеса. Представникам Ради в столи­ці довелося мати справу з новим складом Тимчасового уряду. Уря­дова комісія відкинула Статут, посилаючись на той факт, що документ вийшов за рамки попередніх домовленостей в Києві. Замість нього 17 (4) серпня уряд видав “Тимчасову інст­рук­цію Генеральному секретаріатові”, за якою Генеральний секретаріат перетворювався на орган Тим­часового уряду в Україні, його юрисдикція по­ши­рювалася лише на п’ять з дев’яти українсь­ких губерній, зі складу Секретаріату вилучалося 
5 ге­неральних секретарств. Тимчасовий уряд також окремо обумовлював своє право звертатися в окремих випадках до органів влади в Україні безпосередньо, оминаючи Генеральний секретаріат.
Головним питанням УІ Загальних зборів УЦР стало визначення ставлення до урядової “Інст­рукції”. З усіх партій, що входили до складу Ради, тільки кадети безумовно підтримали документ. В результаті напружених і гострих дебатів було ухвалено резолюцію, яка констатувала порушення петроградським урядом київських домовленостей та обійшла мовчанням проблему прийняття чи неприйняття “Інструкції”. Лише 3 вересня (21 серпня) Мала Ра­да ухвалила новий склад Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком. 14 (1) вересня його затвердив Тимчасовий уряд.
Мітинг перед будинком Українського генерального військового комітету під час проведення Першого всеукраїнського військового з’їзду. Липень 1917 р.
Протягом осені 1917 р. конструктивна співпраця УЦР з урядом не склалася. Петроград затягував з на­данням українським органам влади справжніх пов­но­важень, а в жовтні виник новий конфлікт через заяву Центральної Ради про намір скликати Українсь­кі Установчі збори. В. Винниченка викликали до столиці для дачі пояснень, однак внаслідок жовтневих подій в столиці Тимчасовий уряд був усунутий від влади.
Більшовицький переворот та пов’язані із ним місцеві події перебували у центрі уваги київського політичного життя. 
10 листопада (28 жовтня) Генеральний секретаріат перебрав на себе функції Крайового комітету охорони революції. Наступного дня загальні збори УЦР було поінформовано, що Секретаріат бере на себе справи військові, продовольчі та шляхів сполучення. 12 листопада (31 жовтня) загальні збори поширили його компетенцію на територію всіх українських губерній.
20 (7) листопада Центральна Рада ухвалила 
III Уні­версал, який проголосив створення Українсь­­кої Народної Республіки і висунув вимогу перетворення Російської Республіки на федеративну державу за участю України. Згідно документу уся влада в краї передавалася Українській Центральній Ра­діта її Генеральному секретаріату. Територія Украї­ни визначалася за етнічним принципом. Було оголо­шено про намір УЦР вжити усіх заходів щодо ско­рішого припинення війни. Декларувалися демократичні свободи, право всіх націй на вільний розвиток і національно-персональну автономію. Про­голошення УНР знаменувало відродження українсь­кої державності у 
ХХ ст.
Під час переговорів у Брест-Литовську.Проголошення Першого Універсалу Української Центральної Ради
Повалення Тимчасового уряду, розклад старої армії, вихід із світової війни підривали економічні й соціальні основи країни. Поширювався хаос у всіх сферах державного життя, що посилювався політикою більшовиків. Центральна Рада асуджувала дії Раднаркому та прагнула до припинення війни правовими засобами. 22 (9) листопада Генеральний секретаріат прийняв ухвалу про необхідність завершення війни та підписання мирного договору. Для стабілізації внутрішньої ситуації в країні УЦР вжила низку заходів зі створення загальноросійського однорідного соціалістичного уряду, звернувшись з від­повідним закликом до регіональних урядів, які утворилися в колишній імперії. Однак ці кроки виявилися неефективними. 
6 грудня (23 листопада) рішенням українського уряду Південно-Західний і Румунський фронти були об’єднані в один Український фронт.
Більшовицький уряд Росії вбачав УЦР своїм головним суперником у боротьбі за владу в країні. Була розгорнута потужна пропагандистська кампанія, основою якої стало змалювання Ради як контрреволюційної, буржуазно-націоналістичної організації. За сприяння більшовицьких організацій поширювалася ідея переобрання Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад. Проявом агресивної політики більшовиків щодо української влади став ультиматум РНК до УЦР, виданий 17 (4) грудня 1917 р. Того ж дня в Києві відкрився Всеукраїнський з’їзд рад. Він висловив підтримку Раді і визнав недоцільним переобрання її складу. Делегати-більшовики залишили з’їзд, після чого 24—25 (11—12) груд­ня організували в захопленому радянськими військами Харкові альтернативний з’їзд. Він проголосив встановлення радянської влади в Україні, обрав Центральний виконавчий комітет рад, який, в свою чергу, створив Народний секретаріат — радянський уряд України. Таким чином, у Раднаркому і з’явилася змога формально залишатися в стороні від подій в Україні, представляючи їх як внутрішній конфлікт між радами та УЦР.
15 (2) грудня у Брест-Литовську було підписано договір про перемир’я між більшовицькою делегацією та німецьким й австро-угорським командуванням Східного фронту. Це означало початок процесу підготовки до підписання мирного договору.
Піднесення українського прапора на Чорноморськім фльоті, 29 квітня 1918 р.”.  Художник Леонід Перфецький
Після відхилення ультиматуму РНК Україна перебувала у стані війни з більшовицьким урядом. 
25 грудня було віддано наказ про наступ на УНР. Частини М. Муравйова оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами. 
28 (15) грудня УЦР утворила Особливий комітет обо­рони України, а 8 січня 1918 р. (26 грудня 1917 р.) — ухвалила рішення про створення армії УНР.
За цих обставин перед Центральною Радою постало завдання створити передумови для успішної боротьби з більшовизмом та взяти участь у мирних переговорах в Брест-Литовську. Мала Рада 24 (11) січ­ня ухвалила ІV Універсал УЦР, який проголошував самостійність УЦР. Цей акт завер­шив процес розвитку національно-визвольного руху в Україні, відкинувши ідеї автономізму й федералізму. 
Однак, наступ більшовицьких військ тривав. 
7 лютого (25 січня) Мала Рада та Рада народних міністрів (Генеральний секретаріат був перейменований ІV Універсалом) залишили Київ, переїхавши спочатку до Житомира, згодом до Сарн.
9 лютого (27 січня) у Брест-Литовську між УНР та державами Четверного союзу був підписаний мирний договір, який визначив міжнародний статус України та її західні кордони. Членами українсь­кої делегації були підписані також звернення до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням про військову допомогу. Завдяки останній в перших числах березня до Києва повернулася Рада народних міністрів. Повернення української влади населення сприй­няло стримано. Вся відповідальність за прихід німецьких і австрійських військ покладалася на Центральну Раду. В публічних виступах він анонсувався як безкорислива допомога дружніх держав, але насправді умови перебування іноземних військ у країні не були з’ясовані. Фактично ж Україна була окупована. Український уряд оголосив продовження курсу III і IV Універсалів, а військова присутність розглядалася як суто технічна подія. 
Підписання мирного договору в м. БрестЛитовську між УНР і країнами Четверного союзу. Стоять зліва направо: генерал М. Гофман, М. Любинський, М. Левитський, О. Севрюк, О. Остапенко. 9 лютого (27 січня) 1918 р.
Командування німецьких і австро-угорських військ в Україні декларувало свій нейтралітет щодо внутрішнього життя в країні, але пильно стежило за розвитком подій, намагаючись підштовхнути Раду до рішучих кроків по зміцненню державної влади. Однак діяльність УЦР зрештою викликала невдоволення не лише серед різних верств українського населення, а й серед членів самої Ради. Вона не змогла встановити контроль над життям в країні, втратила підтримку й окупаційних військ. Фактично владу перебрала на себе військова адміністрація, яка безконтрольно розпоряджалася українськими ресурсами, видавала свої розпорядження та нормативні акти.
Симон Петлюра серед старшин та вояків 3-го гайдамацького полку Армії УНР.
29 квітня стало останнім днем діяльності Центральної Ради. В результаті державного перевороту за сприяння німців до влади прийшов гетьман П. Скоропадський.