Відомі у всьому світі!

Ерудит, сходознавець, славіст, письменник, перекладач

Агатангел Кримський (1871—1942 рр.) народився у Володимирі-Волинському (тепер Волинська обл.) у родині вчителя історії і географії. Походив з кримських татар. Через кілька років батьки переїхали в Звенигородку під Києвом. У місцевому училищі провчився з 1876 по 1881 рр., потім закінчив Острозьку прогімназію (1881—1884 рр.) і Другу Київську гімназію (1884—1885 рр.), після чого вступив за конкурсом в колегію Павла Галагана (1885—1889 рр.). В колегії зблизився з П. Житецьким і М. Драгомановим, які прищепили йому прихильність до української мови, історії та літератури. В цей час опанував польську, італійську, грецьку, латинську і турецьку мови. В 1889—1892 рр. навчався у Лазаревському інституті східних мов Москви. Спеціалізувався на арабській філології та літературі, а також на ісламі, перській і турецькій мові і літературі. У 1892—1896 рр. опанував славістичні студії на історико-філологічному факультеті Московського університету. В 1896 р. здав магістерські іспити з арабістики в Петербурзькому університеті та слов’янської філології у Московському університеті. В 1896 р. стажувався в Сирії та Лівані, а з 1898 р. викладав в Лазаревському інституті. З 1901 р. очолив кафедру арабської лінгвістики. У 1918 р. переїхав до Києва, де став неодмінним секретарем УАН і очолив історико-філологічний відділ, ряд комісій, а з 1921 р. — Інститут української наукової мови. Визнаний одним з великих орієнталістів в історії світової філологічної науки.

“Зоряний мандрівник” із Полтави

Юрій Кондратюк (1897—1942 рр.) народився в Полтаві. Справжнє ім’я і прізвище — Олександр Шаргей. В 1916 р. закінчив Полтавську гімназію і став студентом Петроградського політехнічного інституту, але провчився лише 40 днів. Був призваний в армію, спочатку царську, а потім — білогвардійську. У 1919—1925 рр. жив в Україні, надолужуючи самоосвітою те, що не зміг взяти від вищої школи. Щоб уникнути репресій з боку чекістів, весною 1921 р. видав себе за померлого в Києві знайомого Юрія Васильовича Кондратюка. Його батько Гнат Шаргей помер в 1910 р., мати Людмила Шліппенбах померла тоді ж. У 1925—1930 рр. будував елеватори в Північній Осетії, Західному Сибіру і на Алтаї. Під його керівництвом був збудований найбільший у світі елеватор на 10 тис. тонн зерна.
Геній-самоук мріяв про космічні польоти, і про свої мрії розповів у праці “Тим, хто буде читати, щоб будувати”, написаній зимою 1918—1919 рр. У січні 1929 р. видав за власний кошт в Новосибірську книгу “Завоевание межпланетных пространств”. В ній систематизовано, математично й технічно обґрунтовано викладалися основні ідеї космонавтики. Зокрема, розглядалися можливості створення баз на штучних або природних супутниках малої маси, обґрунтовувався принцип дії багатоступеневих ракет, пропонувалася конструкція спускового апарату з аеродинамічним гальмуванням, вивчалися питання про використання рідинних компонентів ракетних палив для охолодження двигуна тощо.
У липні 1930 р. був засуджений за обвинуваченням в шкідництві на три роки ув’язнення, після чого направлений в проектне бюро ОДПУ СРСР при Кузбасбуді на посаду інженера по залізобетонних конструкціях. У 1932 р. його розшукав Серго Орджонікідзе і доручив працювати над проектом потужної (12 тис. кВт) вітроелектростанції в Криму. Розрахунки залізобетонних веж підвищеної висоти збереглися і були використані при спорудженні московської телебашти в Останкіно. У 1934—1938 рр. працював у Харківському інституті промислової енергетики над робочим проектом Кримської вітроелектростанції. Після загибелі С. Орджонікідзе будівництво було припинене, і Ю. Кондратюка перевели до Москви, в Наркомтехпром СРСР, доручивши йому розробку проектів малопотужних вітроелектростанцій. З початком війни добровільно пішов на фронт і загинув.
Ідеї та розрахунки Ю. Кондратюка були використані в практичній космонавтиці під час підготовки американської програми “Аполлон”. Група Дж. Хуболта запропонувала вивести корабель на навколомісячну орбіту, а потім відділити і спустити на Місяць спеціальну кабіну. Цей план, взятий з книги Ю. Конд­ратюка, був затверджений керівництвом НАСА і реалізований. Пізніше Дж. Хуболт згадував: “Коли березневого світанку 1968 рр. я схвильовано слідкував на мисі Кеннеді за стартом ракети, що повинна була понести корабель “Аполлон-9” у напрямку до Місяця, я думав про українця Юрія Кондратюка, котрий розрахував цю трасу, по якій повинні були летіти троє наших астронавтів”.

Засновник Інституту електрозварювання

Євген Оскарович Патон (1870—1953 рр.) народився в Ніцці, де його батько служив російським консулом. Здобув вищу освіту в Дрезденському політехнічному інституті. Дипломний проект захистив у 1896 р. в Санкт-Петербурзькому інституті інженерів залізничного транспорту за спеціальністю “мостобудування”. В 1904—1938 рр. завідував кафедрою в Київського політехнічного інституту.
У 1929 р. Є. Патон круто змінив свої шляхи в науці. В СРСР починалася масштабна індустріалізація, і на перший план в технології зварювання виходив такий прогресивний і економічно ефективний процес, як зварювання конструкцій електричним струмом. На його пропозицію ВУАН створила Електрозварювальну лабораторію. У 1934 р. виник Інститут електрозварювання АН УРСР, незмінним директором якого став Є. Патон. У зв’язку з 75-річчям вченого його ім’я в 1945 р. було присвоєно інституту. Розроблена під керівництвом Є. Патона технологія автоматичного дугового зварювання під флюсом істотно скоротила строки виготовлення танків під час Великої Вітчизняної війни. На початку 50-х рр. в інституті була створена принципово інша технологія з’єднання металу практично необмеженої товщини — електрошлакове зварювання.

“Людина, яка бачила електрони”.Винахідник протигазів, Творець Українського інституту фізичної хімії 

Лев Писаржевський (1874—1938 рр.) народився в Кишиневі. У 1896 р. закінчив Новоросійський університет і почав викладати в ньому. Після захисту у 1903 р. магістерської дисертації очолив кафедру хімії в Юр’євському (Тартуському) університеті, а в 1908 р. перейшов в КПІ. З 1925 р. — академік ВУАН, з 1930 р. — АН СРСР. У 1927 р. створив кафедру електронної хімії, перетворену пізніше в Український інститут фізичної хімії АН УРСР (тепер носить ім’я засновника і незмінного директора). Праці вченого заклали основи електронної теорії гетерогенного каталізу.

Академік О. В. Палладін — найкращий мислитель у царині біохімії. 
Інститут біохімії — головна справа життя

Олександр Володимирович Палладін (1885—1972 рр.) народився в Москві в сім’ї академіка Петербурзької АН, ботаніка і біохіміка В. Палладіна. Петербурзький університет закінчив в 1908 рр., учень І. Павлова. В 1909 р. стажувався в Гейдельберзькому університеті, в 1909—1916 рр. працював на кафедрі фізіології в Жіночому педагогічному інституті Санкт-Петербургу. В 1916—1923 рр. — професор Новоолександрійського інституту сільського господарства і ліс­ництва, водночас у 1921—1931 рр. завідував кафедрою фізіологічної хімії Харківського медичного інс­титуту. В 1925—1970 рр. стояв на чолі Українського біохімічного інституту (з 1931 р. — Інститут біо­хімії АН УРСР). В 1935—1938 рр. був неодмінним секретарем президії АН УРСР, в 1939—1946 рр. — віце-президентом, а в 1946—1962 рр. — президентом АН УРСР.
Головний внесок О. Палладіна у світову науку полягав у розвиткові біохімії нервової системи і м’язової діяльності, а також біохімії вітамінів і живлення. Він став засновником ряду наукових напрямів — нейрохімії, біохімії м’язової діяльності, біохімії вітамінів, гіпо- і авітамінозних станів. У 1924 рр. видав підручник з фізіологічної хімії, який витримав 25 видань дев’ятьма мовами.

Експериментатор і винахідник, творець школи фізиків-ядерників

Кирило Дмитрович Синельников (1901—1966 рр.). Закінчив Таврійський університет, з 1923 по 1928 рр. працював у Ленінградському фізико-технічному інституті. У 1928 р. А. Йоффе послав його на стажування в Кавендиську лабораторію Е. Резерфорда. Повернувшись з Англії 1930 р., він очолив відділ фізики ядра в Українському фізико-технічному інституті. У 1932 р. спільно з А. Вальтером, О. Лейпунським і Г. Латишевим уперше в СРСР роз­щепив ядро атома літія. 1937 р. разом із А. Вальтером побудував найбільший у Європі електростатичний прискорювач. 1944 р. Харківський фізико-технічний інститут повернувся з евакуації, й Синельников став його директором, залишаючись ним, поки міг працювати (до 1965 р.). У повоєнні роки продовжив створення потужних лінійних прискорювачів електронів, протонів і багатозарядних важких іонів, створив відділи металургії ядерної енергетики і керованих термоядерних реакцій.
Одним із важливих для оборони наукових напрямів, який розвивався в Харківському ФТІ від його заснування, була радіофізика. 1940 р. тут побудували радіолокаційну установку дециметрового діапазону радіохвиль. Актуальність таких досліджень підтвердила війна. Тому в повоєнний період вони розгорнулися в ширших масштабах. Синельников спрямував роботу радіофізичних відділів інституту на розробку і створення вакуумних приладів (магнетронів імпульсної та безперервної дії й клістронів) і приймально-вимірювальної апаратури міліметрового діапазону радіохвиль, а також на вивчення поширення радіохвиль різних діапазонів над морем. На його пропозицію АН УРСР звернулась у липні 1954 р. до уряду із проханням розгорнути ці відділи у самостійний інститут. Інститут радіофізики та електроніки АН УРСР було організовано 1955 р.

Піонер вітчизняного реактивного двигунобудування

Архип Михайлович Люлька (1908—1984рр.) народився в селі Саварка Богуславського району на Київ­щи­ні в селянській родині. В 1926—1931 рр. навчався в КПІ, потім працював інженером-дослідником на Харківському турбогенераторному заводі і в авіаційному інституті. З групою інженерів-однодумців почав розробляти ідею турбореактивного двигуна (ТРД), яка полягала у використанні для поступального руху реактивної тяги від стисненого і нагрітого газу. В 1937—1939 рр. створив зразок двоконтурного ТРД — прототип майже всіх існуючих тепер схем. На Кіровському заводі в Ленінграді бу­ла створена дослідницька група, яка почала працювати над проектом двигуна нового типу. В 1941 р. А. Люльку вивезли на Урал, і йому довелось закопати креслення, вузли і агрегати двигуна. Коли на фронті з’явився реактивний винищувач “Мессершмідт”, конструктора викликали в Москву і переправили літаком в оточений Ленінград. З документацією і деталями зі схованки він повернувся в Москву і почав працювати в Центральному інституті авіаційних двигунів.
В 1946 р. А. Люлька став генеральним конструктором авіаційних двигунів і створив КБ (нині НВО “Сатурн” ім. А. Люльки). У травні 1947 р. в повітря піднявся літак Су-11 з двигуном ТР-1 конструкції А. Люльки, який розвинув швидкість понад 900 км за годину. З 1950 р. двигунам, які розроблялися в КБ А. Люльки, присвоювалися його ініціали — АЛ. КБ забезпечувало двигунами літаки А. Туполєва, С. Мікояна, С. Іллюшина, С. Лавочкна, О. Яковлєва, Г. Берієва, П. Сухого. За своє життя А. Люлька створив більше десятка ТРД різних типів.

Талановитий дослідник

Іван Лисяк-Рудницький (1919—1984 рр.) народився у Відні в сім’ї Павла Лисяка та Мілени Руд­ниць­кої. Батько був визначним адвокатом, послом до польського сейму від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) в 1938—1939 рр. Мати була послом від УНДО до сейму (1928—1935 рр.), головою Союзу українок у Львові (1928—1939рр.) і Світового союзу українок (з 1934 р.). Після закінчення Академічної гімназії у Львові (1937 р.) нав­чав­ся на юридичному факультеті Львівського університету (1937—1939 рр.). Продовжив навчання в Берлінському університеті (1940—1943 рр.), а потім — Карловому університеті в Празі, де захистив докторську дисертацію у 1945 р. Від 1947 р. навчався в Інституті вищих міжнародних досліджень (Женева), з переїздом в США пройшов стажування в Колумбійському університеті (1951—1953 рр.). В 1956—1967 рр. викладав історію у філадельфійському коледжі Ля Саль, в 1967—1971 рр. — в Американському університеті у Вашингтоні. Від 1971 р. працював в Альбертському університеті. В 1976 р. разом з колегами заснував при ньому за матеріальної допомоги діаспори Канадський інститут українських студій.
Одноліток і друг І. Лисяка-Рудницького від часів навчання у Львівському університеті О. Пріцак вважав найбільш відмітною рисою його творчості відданість невеликим (від 10 до 40 стор.) науково-публіцистичним есе. Кожне з них шліфувалося до нескінченності, аж поки автор починав вважати текст придатним до опублікування. Іноді він повертався до опублікованої теми через багато років, щоб створити шедевр, який не повторював попереднього. Його есе (близько півсотні за все життя) мали бездоганну логічну побудову і добре продуманий філософський контекст. Вони адресувалися не лише фахівцям, але й досить широкому колу читачів з солідною інтелектуальною підготовкою. Проблеми минулого українського народу розглядалися на тлі всесвітньої історії, з урахуванням методологічного потенціалу західної історичної науки, яким І. Лисяк-Рудницький досконало володів.
Сила І. Лисяка-Рудницького — в колосальній ерудиції, яка дозволяла йому поєднувати, здавалося б, непоєднувальні факти з історії різних часів і народів, аби здобути нове знання. Сила — в абсолютній відстороненості наукового пошуку, в здатності не затьмарювати політичними, національними або соціальними преференціями історичний аналіз. Своїми есе І. Лисяк-Рудницький пропонував науковцям не стільки власні висновки, скільки моделі дослідження.