Іларіон Київський

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття/За редакцією О.В. Сухомлинської/навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах// «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 17 - 22


Іларіон Київський (? – не раніше 1054)
Просвітитель, філософ, історик, письменник,
зачинатель давньоруської філософської традиції

иларион_киевский.jpgОкремі факти біографії Іларіона свідчать, що він походив з Київщини. Про це йдеться, зокрема, в «Повісті временних літ». Прийнявши чернечий сан, юний Іларіон пройшов «учення книжне» під керівництвом наставників у Києво-Печерському монастирі. «Києво-Печерський патерик» сповіщає, що в ченці його постриг засновник монастиря Антоній. Оскільки Іларіон був «муж благочестивий, божественний писанням розумний і постник», Ярослав Мудрий зробив його пресвітером у своїй заміській резиденції—Берестові. Ці свідчення можна зіставити з літописними відомостями 1037 р. про те, що князь Ярослав «зібрав писців багатьох», організував перекладання й переписування книг, створивши тим самим при Софіївському соборі в Києві першу на Русі бібліотеку.
Великі здібності й особисте знайомство з членами княжого дому дали змогу Іларіонові швидко піднятися східцями церковної ієрархії. У 1051 р. за бажанням Ярослава Мудрого він став київським митрополитом — першим митрополитом-русичем. Поставлення Іларіона на митрополита собором руських же єпископів порушило прерогативи Константинопольського князя, після смерті якого в 1054 р., очевидно, митрополит змушений був поступитись місцем грекові Єфрему — ставленикові Візантії. Багато дослідників вважають, що після цього Іларіон повернувся до Києво-Печерського монастиря.
З ім’ям митрополита Іларіона пов’язане створення вченого гуртка при Софіївському соборі, формування там осередку вищої освіти, заснування бібліотеки. Митрополит вивів руську церкву з-під константинопольської опіки, різко виступив проти вчення про богообраність одного народу, був поборником політичної та культурної самостійності Київської Русі.

Важливою складовою просвітницької діяльності митрополита Іларіона стала участь у практичних освітніх заходах князя. Різноманітні джерела повідомляють, що після завершення будівництва Софійського собору в 1037 р., Ярослав розмістив в одному з його приміщень нову школу, відкрив майстерню, в якій перекладалися й переписувалися книжки, створив велику бібліотеку, яка стала фундаментальною навчальною базою школи. Найактивнішу участь у цій діяльності брав Іларіон. Про підготовку високоосвічених кадрів у софійській школі свідчать написи-графіті, виявлені на стінах собору. Автор повідомляє, що його навчав не один учитель (дяк), а кілька педагогів. В іншому йдеться про те, що на території собору викопали труп учителя-граматика. У двірцевій школі здобували освіту діти князя, бояр, майбутні посадники, перекладачі книг, упорядники збірників.
В середині ХІ ст. школа Ярослава Мудрого досягла у своєму розвитку рівня вищого навчального закладу й слугувала взірцем для відкриття подібних шкіл у ХІІ— першій половині ХІІІ ст. в інших великих політичних центрах Київської Русі.
Вітчизняні та іноземні джерела називають претендентів на корони
європейських монархів, які через різні причини виховувалися при дворі Ярослава Мудрого. Серед них — сини англійського короля Едмунда Залізнобокого Едуард і Едвін, угорські королевичі Андраш і Леванте, данський королевич Герман, польський — Бистрим, шведський — Інге, юні скандинавські спадкоємці престолів Олаф і Гаральд. Отже, школа Ярослава мала й певне міжнародне значення.
Хоча на чолі школи стояли, окрім митрополита Іларіона, інші представники церковної ієрархії, ніяких свідчень про підпорядкування її церкві, як то було в Західній Європі, немає. На Русі сформувався візантійський тип вищої школи, фундатором якої була князівська верхівка, а церква виконувала її соціальне замовлення в галузі освіти.
Перебуваючи біля витоків давньоруської вищої школи, митрополит Іларіон, інші представники руського освіченого духовенства вплинули на зміст і характер навчання в ній. Школа приймала стільки учнів, скільки вважала за потрібне, а залишали вони її на власний розсуд. Подібно до візантійських і західних університетів (останні виникли приблизно на 100 років пізніше) програм не було. Деяка послідовність у вивченні предметів ґрунтувалася на традиції або внутрішньому співвідношенні окремих питань і дисциплін. Дослідники вважають, що абітурієнти вступали до школи після співбесід з педагогами. Давньоруська вища школа не знала поділу на факультети, присудження вчених ступенів. У той же час вона давала змогу вивчати «афінські премудрості», а саме: філософію, риторику, граматику, математику, астрономію, право.
Для вивчення такої кількості різноманітних наук необхідна відповідна літературно-джерельна база. Як уже зазначалося, при софійській школі було створено першу відому на Русі бібліотеку й книгописну майстерню —скрипторій, де переписувалися та перекладалися книжки, привезені з Візантії і Болгарії. У бібліотеці зберігались і слов’янські книжки більш раннього періоду — початку Х ст., про що свідчить виявлена на стіні собору ранньослов’янська азбука. На думку дослідників, бібліотечні фонди складалися з історичних творів візантійських авторів, перекладених наукових трактатів, збірок притч із церковних житій і творів давньогрецьких авторів. Усього ж налічувалося понад 950 томів, значно більше, ніж у найвідоміших європейських книгозбірнях. Так, зокрема, бібліотека Гуго фон Тримберга в Німеччині (ХІІІ ст.) мала близько 200 томів, а книгозбірня Крайландського абатства в Англії — близько 300.
Закладена Ярославом Мудрим з допомогою митрополита Іларіона і представників вітчизняної вищої церковної ієрархії книжкова майстерня дала вітчизняній культурі й освіті цілу низку творів. Тут було укладено літописний звід 1037–1039 рр., розроблялися основи першого збірника законів давньоруської держави — «Руської Правди», диякон Григорій написав відоме «Остромирове євангеліє», а пізніше було створено «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 рр.

Між 1037 і 1050 рр. митрополит Іларіон написав один з найвизначніших
творів давньоруської літератури — «Слово про закон і благодать», у якому погляд на історію, розуміння сутності й шляхів розвитку людського суспільства конкретизувались у зв’язку з вирішенням актуальних політичних завдань — обгрунтуванням незалежності Русі перед лицем гегемоністських претензій Візантії, патріотичної ідеї єдності держави під владою київського князя, засудженням відцентрових і міжусобних проявів. «Слово про закон і благодать» переросло жанрові рамки урочисто-панегіричної проповіді і сприймається як філософсько-політичний трактат просвітнього спрямування. За обсягом твір удвоє більший, ніж усі п’ять проповідей іншого просвітителя ХІ ст.— Феодосія Печерського.
Відомі різні думки щодо того, коли було вперше виголошено «Слово про закон і благодать». І.Франко вважав, що це сталося близько 1040 р., коли Іларіон ще не був митрополитом. В.Микитась стверджує, що проповідь була виголошена з приводу зведення оборонних споруд у Києві в 1049 р. Наявні також інші гіпотези, зокрема, що першими слухачами твору були Ярослав Мудрий та його сім’я.
До сьогодні «Слово про закон і благодать» дійшло більш ніж у 50 списках, що засвідчує його велику популярність і в час появи, і пізніше. Це один із тих великих творів, що формували духовний світ наших предків, виховували естетичні смаки й уподобання, любов до красного письменства, розвивали почуття власної гідності. В цьому полягає його надзвичайне педагогічне значення, що дає право віднести автора до вітчизняних просвітителів епохи Київської Русі.
У «Слові про закон і благодать» провідний діяч софійської вищої школи митрополит Іларіон розробив цікаву концепцію загальнолюдської історії, яка ґрунтувалася на неоплатонічній філософській системі. Основна її теза —вчення про еманацію, тобто проливання світла (вищої та ідеальної форми буття) та пітьму. Іларіон ввів поняття Закону і Благодаті як двох ступенів осяяння, які визначають головний зміст всесвітньої історії.
Закон — нижчий ступінь, знаходить відбиття у Старому Заповіті. Благодать — вищий ступінь осяяння, віддзеркалилася в Новому Заповіті. Закон — рабство, Благодать — свобода. Темрява закону — чисельність. Світло Благодаті — єдність. Еманація — перехід від чисельності до єдності, тобто загальна суть історії людства — в поступовому залученні народів до християнства — Благодаті. Звідси — принципова рівність усіх народів, які до неї прилучилися.
Виходячи з цієї доктрини, Іларіон розглядав місце й роль Русі в християнській ойкумені. Ще дохристиянська Русь була «відома і чутна усіма кінцями» землі. Особливої слави вона досягла після прилучення до Благодаті. Русь не потребує нічиєї зверхності, бо остання входить у протиріччя з Благодаттю — свободою. Продовжуючи справу великих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія, митрополит виступав проти теорій вселенської імперії, або вселенської церкви, що обґрунтували претензії візантійського імператора чи римського папи на всесвітню зверхність. Вустами Іларіона молода держава кинула виклик старій Візантійській імперії.

Саме її має на увазі автор, коли каже про старі міхи, в які не треба наливати молоде вино.
Вдаючись у другій і третій частинах твору до звеличення Русі й князя Володимира, автор суттєво відійшов від ортодоксальних поглядів, він тяжів до ідей, що відбилися в народному світогляді. Адже, за логікою християнської доктрини, яку послідовно виклав у першій частині Іларіон, язичницький період вітчизняної історії не заслуговував нічого, крім осуду. На противагу цьому Володимира було звеличено не лише за впровадження християнства, але і як гідного спадкоємця своїх великих язичницьких предків, як володаря держави, слава якої здобувалася задовго до християнізації. «Хвалить же похвальними голосами Римська сторона Петра і Павла, бо від них увірувала в Ісуса Христа, сина Божого; Азія й Ефес, і Патм — Іоанна Богослова, Індія — Фому, Єгипет — Марка. Всі краї, і міста, і народи почитають і славлять кожний свого учителя, того, хто навчив їх православній вірі. Похвалімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава, які в роки володарювання свого мужністю і хоробрістю уславились в країнах багатьох. І понині перемоги і могутність їх споминаються і прославляються. Адже не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!» Автор підкреслював, що князь Володимир є «рівно умним» і «рівно христолюбним» римському імператорові Костянтину, відтак він гідний канонізації. Патріотичний пафос промови досягав апогею, коли Іларіон закликав Володимира встати з могили, подивитися на рідну землю, на результати зробленого.
Написане в період воєнних сутичок з Візантією, напружених стосунків між руською та візантійською церквами, коли Константинополь чинив упертий опір намаганню руської церкви канонізувати князя Володимира й тим самим заявити світові про рівноправність у новій вірі, «Слово про закон і благодать» давало Русі патріотичне спрямування думки, ідейну домінанту, що формувала суспільну свідомість. М.Грушевський в «Історії української літератури» так оцінював цю пам’ятку «золотого віку» Київської Русі: «”Слово про закон і благодать” приковує увагу дослідника своїми високими літературними прикметами і особливо для нас цінне як одно з найбільш літературних, високо артистичних речей, які взагалі має наше письменство… З культурно-історичного погляду це надзвичайно важний покажчик тих високостей, яких досягли книжники, так би сказати, першої черги, вихованці заведених Володимиром шкіл після офіціального запровадження християнства на Русі».
Культ Слова, книжності, характерний для епохи Київської Русі, зумовлювався прагненням відшукати ті ланки, що забезпечували б комунікацію між Божественним і земним. Саме така роль у давньоруській літературі відводилася Слову. З іншого боку, особлива увага приділялася органові, завдяки якому стало можливим залучення людини до Божої істини.
Таким органом вважалося серце. Вшановуючи Володимира, митрополит Іларіон підкреслював, що саме в серці князя «воссяяв розум». Але серце пов’язане також з волею і бажанням. Запровадження християнства Володимиром розглядалося як акт, здійснений тому, що князь «восхотів серцем і возгорів духом». Серце — орган віри. В наступних пам’ятках давньоруської літератури постійно натрапляємо на заклик вірувати «всім серцем і всією душею». Серце виступало центром, завдяки якому здійснювалося прилучення до трансцендентного. Акцентація ролі серця істотна з огляду на подальшу традицію розвитку української філософії просвітництва, однією з характерних рис якої було зосередження уваги на розробці філософії серця (Г.Сковорода, П.Юркевич).

Виховним ідеалом для русичів митрополит Іларіон вважав підготовку молодого покоління до захисту рідної землі. За взірці він взяв князів Ігоря та Святослава, які стійко обороняли Руську державу. Вихованню молоді на героїчних традиціях предків, як язичників, так і християн, просвітитель надавав загальнодержавного значення. Як виразник передових поглядів, він у «Слові про закон і благодать» не підтримав візантійської ідеї виховання в дусі аскетизму, а захищав принцип активної діяльності у формуванні особистості.
Освітнє значення мала й форма написання «Слова про закон і благодать». Дослідники звертали особливу увагу на високостильну церковнослов’янську мову твору, її глибинну образність, насиченість риторичними запитаннями, звертаннями, окликами. Автор вживав також абстрактні поняття, робив безліч посилань на Біблію, символічні зіставлення; вражає в проповіді й багатство метонімій різних типів.
У третій частині твору — молитві — митрополит Іларіон звертався до Бога від імені Батьківщини, просив його утвердити мир на землі, послати розум заздрісним боярам, добро — чесним людям. Прекрасна у своїй мудрості, патріотичній піднесеності, гуманістичній наснаженості, молитва не втратила свого пафосу, утвердження національних і загальнолюдських цінностей — добра, милосердя і злагоди між людьми.
«Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона є найвищим досягненням ораторського письменства не лише в літературі Київської Русі, а й у всіх середньовічних слов’янських літературах. Його виховне і педагогічне значення охоплює моральні, філософські, історичні, а також мовно-літературні аспекти.
З ім’ям митрополита Іларіона пов’язують ще кілька творів: «Послання до брата стовпника» та «Сповідання віри». У початковій частині однієї з найдавніших пам’яток руського права — Статуту церковних судів — йдеться про те, що «князь великий Ярослав… з митрополитом Іларіоном уклав грецький номоканон…», тобто здійснив часткову реформу візантійського канонічного права з урахуванням церковно-політичної ситуації на Русі.
Співавтор «Статуту» Ярослава Мудрого митрополит Іларіон обґрунтував у ньому шкідливість для потомства шлюбів між близькими родичами, необхідність пильного догляду за немовлятами, покарання за грубе ставлення до матері. Виходячи з цього, дослідники вважають, що Іларіона певною мірою можна вважати засновником вітчизняної дошкільної педагогіки.

Різнобічна просвітницька діяльність митрополита Іларіона є одним з перших подібних прикладів у вітчизняній історії. Його «Слово про закон і благодать» наслідували інші митці і просвітителі — Климентій Смолятич, Кирило Туровський, Касіян Сакович (XVII ст.), Димитрій Ростовський (Туптало; XVIII ст.).
Закладені за активної участі митрополита шкільна й книжна традиції протягом століть впливали на подальший розвиток вітчизняної освіти.

Праці:
1. Иларион Киевский. Слово о законе и благодати // Памятники духовной литературы времен великого князя Ярослава. М., 1844;
2. Іларіон Київський. Слово про закон і благодать/Пер. з давньорус. В.Крекотня // Київ. 1988. № 1.
3. Іларіон Київський. Про закон і благодать/Пер. С.Ярмуся // Київ. Старовина. 1992. № 1.

Джерело: http://www.spadshina.com/programs/vidatni-ukrayintsi/illarion-kievskij/?_offset[0]=0&