Розділ 23 ТЕОРІЯ І
РЕАЛІЇ "МІСТА ВОЛОДИМИРА"

Розділ 23

ТЕОРІЯ І РЕАЛІЇ «МІСТА ВОЛОДИМИРА»

Який вигляд мала столиця, за яку змагався Володимир Святославич? Вважають, що досить скромний, адже її укріплена частина мала розташовуватися на краєчку мису, там, де нині стоїть будівля Національного музею історії України. Тут, за невеликим валом і ровом була фортеця, звідси вирушав підкорювати Хазарію і Болгарію великий князь Святослав, звідси управляв землями Русі кілька років його наступник, князь Ярополк, десь тут він і знайшов свою смерть. Новий князь, Володимир, як вважали дослідники, збудував після утвердження на отчому престолі нове місто, більш гідне правителя великї і могутньої держави русів.

Потужні укріплення, мурована брама та розкішні тереми всередині – так виглядає «місто Володимира» на макетах, які сьогодні можна побачити у кількох київських музеях. Значною мірою ці реконструкції базуються на результатах проведених на території цієї частини міста археологічних розкопок. Однак продовження польових досліджень в останні десятиріччя принесло такі результати, що деякі частини цих музейних діорам рано чи пізно, мабуть, все ж таки доведеться переробляти.

 

Фрагмент макета Давнього Києва, створений на підставі досліджень науковців 70-80-х років ХХ ст. в експозиції у Національному музеї історії України. На передньому плані - "місто Володимира"Час від часу археологи публікують зведені плани розкопів, які були проведені у різний час у центрі давнього Києва. Часом кольором позначають місця досліджень різних років. Картинка нагадує ковдру, пошиту з різнокольорових клаптиків, які часом наповзають один на інший. З «клаптиків» інформації, здобутих на цих розкопах поступово формуються (і змінюються) уявлення дослідників міста про його історичну топографію, забудову танавіть окремі події минулих часів. Буває, що поява одного клаптика, або кількох, а головним чином – їх нагромадження, утворення «критичної маси» фактів змушує переосмислювати речі, які упродовж десятиліть здавалися непорушними та вічними1.

Власне, вже перші значні ар­хео­логічні розкопки на садибі, яка нині належить Національному музею України, а на початку ХХ ст. була приватною власністю М. М. Петровського2 поклали початок подібним перемінам. Адже у ті часи ніхто і гадки не мав, що саме тут поховані у землі руїни князівських палаців, відомості про які доводилося шукати у літописах, працях арабських мандрівників та вчених, а то й у билинах.

 

Князівські тереми давнього Києва

Про палати київських князів вже у давні часи ходили легенди. І не лише на Русі та її найближчих околицях. Про житло та спосіб життя київського володаря розповідали неймовірні речі, часом схожі на байки. Ахмад ібн ал-Аббас Ібн Фадлан, який впродовж 921—922 рр. побував на берегах Волги не лише описав русів, яких там зустрів, але й відомості про їх князя, який живе «у дуже високому замку». Там разом із ним знаходяться чотири сотні кращих воїнів. Кожного з чотирьохсот гвардійців обслуговують дві дівчини. Усі – і богатирі, і дівчата днюють і ночують у будівлі, центром якої є князівське ложе. Воно прикрашене «дорогоцінними самоцвітами» і таке велике, що на ньому одночасно може знаходитися аж 40 дівчат, наложниць князя. Во­ло­дар більшу частину часу проводить на цьому ложі у роз­вагах, а коли настає час виступати у похід, то коня під­водять безпосередньо до цього місця. Після успішного походу князь повертається на ложе до дівчат і свято триває3.Розкопки В.В. Хвойки на садибі Петровського, малюнок початку ХХ ст.

Професіональний історик та географ, Му­хам­мад ібн Ахмад ібн Ійас ал-Ханафі для написання своїх творів, які він створив у XV – на початку XVI ст., як вважають, використав праці більш давні, зокрема ІХ—Х ст., майстерно вишукуючи у них «цікавинки», здатні розважити та привернути увагу вибагливих читачів.

У географічному описі, поетичну назву якого можна перекласти приблизно як «Аромат квітів з дивовижних країв» знайшлося місце для оповіді про країну русів. Там теж згадано князівські палати, 40 рабинь (але вже із золотими і срібними кадилами в руках), а також золотий трон, на якому сидить князь русів4. Як бачимо, наведені вище картини гідні найліпших казок 1001-ї ночі. Перекази про любов князя Володимира до жіночого товариства збереглися навіть у літописах, там згадано і князівські тереми, але вже без подібних барвистих подробиць. На жаль, жо­ден з давніх князівських палаців у Києві не зберігся. Надто багато руйнувань зазнав Київ за останню тисячу років. Отож сліди каз­кових теремів доводиться шукати під землею. Про­водячи розкопки у центрі давнього Києва, В. В. Хвойка свого часу натрапив на решт­ки кількох давніх палаців. Виявилося, що це реальні споруди, хоча розмістити у деяких 400 бо­га­ти­рів та сотні дівчат навряд чи було б неможливо.

Реконструкція зовнішнього вигляду "Південого палацу" з пам'ятної дошкиНа території довкола сучасного Національного музею історії України можна побачити позначені на поверхні сліди трьох палаців. Контури фундаментів двох із них було викладено червоним кварцитом на по­чат­ку 80-х років ХХ ст., їх можна побачити на вул. Во­ло­димирській та у Десятинному провулку. Археологи дали цим спорудам назви, виходячи з їх положення стосовно Десятинної церкви. Той, що частково заставлений ятками торговців сувенірами вздовж вул. Володимирської, іменують Південним палацом, а той, на якому влітку стоять столики з найближчого кафе – Західним.

Позначено також палац княгині Ольги (хоча не усі дослідники переконані, що це її терем і що це взагалі була палацова споруда). А от руїни «Східного палацу» до наших днів не збереглися навіть у землі – надто близько вони знаходилися до схилу навпроти Андріївського храму. На них натрапив свого часу В. В. Хвойка, збереглися малюнки і навіть фото процесу розкопок. Із знайденого можливо було спробувати уявити конструкцію споруди. Мурований з каменю нижній поверх мав дерев’яне перекриття, а може і надбудову з того ж матеріалу. Відстань між стінами була обумовлена можливістю використання будівельних матеріалів довжиною не більше за 4—5 м. Час спорудження – кінець Х ст. визначають за особливостями мурування та будівельними матеріалами. Саме тоді використовували чергування рядів кладки з плінфи та великим камінням, яке щедро заливали цем’янковим розчином. Його готували на основі добре вигашеного вапна із додаванням товчених керамічних виробів. Цей рецепт будівельної суміші потрапив до Києва з Візантії.

Будівлю колись було спалено і вугілля від балок виявилося всередині стін. Тут також знайдено сліди розкішного оздоблення споруди – різьблені виори з каменю, фрески і навіть мозаїки. Хоча останні могли потрапити сюди із зруйнованого храму. Вікна були засклені – під час розкопок траплялися уламки круглих віконниць.

Щоправда, розкопки 30-х років ХХ ст. показали, що у цьому місці, можливо, були навіть якісь дві споруди, призначення яких лишається дискусійним. Нижню частину однієї з них було використано, як братську могилу для киян, які загинули у грудні 1240 року під час штурму Києва монгольським військом. Отож існування «Східного» князівського палацу, як резиденції правителя Русі, нині взагалі під питанням.

Південний палац стояв найближче до Десятинної церкви. Його розміри становили, судячи зфундаменту 45´11,5 м. Про те, як виглядав цей палац, можна дізнатися, якщо заглянути за стінки яток торговців. Там, на стіні будинку, прикріплено монументальну бронзову дошку з рельєфним зображенням двобаштової мурованої споруди із галереєю на рівні першого поверху. На одному з макетів показано, що палаци перекрито керамічною дахівкою. Під час розкопок решток Десятинної церкви і справді знаходили подібні вироби, але те, що вони вкривали дахи палаців – припущення, хоча і досить вірогідне.

Одним з найбільших і наймонументальніших був Західний палац, який також називають Великим палацом. Його спорудили одночасно з Десятинною церквою. Свідченням цього, між іншим, є ідентичність конструкції підвалин. На його рештки дослідники натрапили ще на початку ХХ ст. Розкопано лише частину, за якою довжину споруди визначили у 70 м. Реконструкцію цієї споруди теж можна побачити на різних макетах5. Помітно, що є кілька версій того, який вигляд вона могла мати Різняться кількість частин, наявність галереї. Археологічні розкопки, проведені у останні роки свідчать, що можуть з’явитися й інші реконструкції палацу. Зокрема, галерею виявили з обох боків споруди, а складові частини споруди мали не однакові, а виразно різні розміри.Фрагмент макета центральної частини давнього Києва, експозиція Археологічного музею Інституту археології НАН України. Ліворуч від Десятиної церкви - Східний палац, праворуч, на задньому плані - Південий

Загальна площа Західного палацу, з врахуванням нових відкриттів, могла досягати 4000 квадратних метрів. Лишається відкритим питання, де ж стояло те саме стояло знамените ложе на 40 дівчат та днювали і ночували 400 богатирів, не кажучи про їх жіноче товариство – як не як, а це понад 1200 осіб. Ясна річ, жодна із описаних вище будівель не змогла б вмістити (навіть при наявності двох—трьох поверхів) подібну кількість гостей. Можливо, давні легенди і навіть історики дещо перебільшують. А може буде колись знайдено сліди інших теремів. Скажімо, є цілком вірогідна версія стосовно розташування  так званого Великого теремного двору десь по вулиці Десятинній, на відтинку від Андріївської церкви до велетенської сірої споруди, у якій нині розміщено Міністерство закордонних справ України. Теж достатньо пристойна ділянка для розташування княжої резиденції, та ще й з видом на Дніпро і Поділ. Недаремно, мабуть, це місце так полюбляли можновладці, які вершили долю Краю у останні десятиліття.

Усім палацам княжих часів не пощастило. Вперше, коли вони були зруйновані, вдруге – коли були розібрані на будівельні матеріали. Не було кому (і за що) відновлювати велич колишньої столиці. Десятками возів вивозили бутовий камінь та цеглу з давніх руїн при спорудженні у другій половині XVII ст. нової фортеці на київських пагорбах. Ці матеріали були потрібні для зведення підвалин оборонних споруд, особливо брам. У фундаментні рови потрапило не лише каміння, але й давня плінфа і навіть фрагменти тиньку з фресками,сліди краси та величі київських церков. Археологи не раз натрапляли на подібні приклади «вторинного» використання давніх споруд. Так було і у випадку з найближчою до палаців міською брамою.

 

Софійська брама

Неподалік перехрестя вулиць Володимирської та Великої Житомирської на асфальті позначено все тим же червоним кварцитом контури підвалин великої міської брами. Вона, якщо судити по цим контурам, була не такою великою, як славнозвісні Золоті Ворота, однак у складі укріплень княжого Києва виглядала б досить поважно. Існують її реконструкції, а сама брама дав­но зайняла своє місце на макетах давнього Києва.

Софійськи, або ж Батиєві ворота "міста Володимира", реконструкція архітектора Ю.С. Асєєва, малюнок О. ПарамоноваІ не лише на макетах, але і розповідях екскурсоводів про те, як через цю браму повертався додому славний князь Володимир разом із своїми богатирями. Оповідають також про те, що біля цієї брами героїчно відбивалися від туменів Бату-хана останні захисники Києва у грудні 1240 року, коли змушені були відступити з головної лінії укріплень «міста Ярослава». Можливо, дещо у цих розповідях теж з часом доведеться змінювати, а усе через археологічні розкопки, а також прискіпливе вивчення їх результатів6.

У середині ХІХ ст. руїни бра­ми  можна було побачити на проїжджій частині Володимирської вулиці. І це не дивно, адже вулиця не була покрита асфальтом, навіть бруківки ще не було, а самі ворота взагалі було розібрано за наказом коменданта Київської фортеці лише 1798 року. У ті часи побутувала й інша назва брами – «Батиєві ворота», ніби-то як нагадування про фатальні для міста події 1240 року.

Дослідники, які на власні очі бачили тоді ці решт­ки, відносили час зведення брами до Х—ХІ ст., оскільки спостерігли використання у кладці «вузької цегли», добро давньої плінфи. Від самої брами лишилися тільки фундаменти та рештки верхніх рядів кладки. З часів її зведення рівень ґрунту навколо дещо виріс, а  давня споруда була похована під шаром землі, так само, як і дорога-колія, що колись вела до неї.

Розкопували браму кілька разів, вперше 1913 ро­ку, коли зробили перший план підвалин. Вони являли собою дві паралельні стіни довжиною від 5 до 6 м кожна, ширина ж складала від 1,5 до 2 м. Збереглися фундаменти на висоту до півтора метра. Серед знахідок згадують десяток мідних монет царя Олексія Михайловича та шаблю. Ширина проїзду складала по фасаду 3,7 м. На вулиці час від часу проводили земляні роботи (1935, 1940, 1947 рр.), які додавали нові подробиці до «портрету», а також і «біографії» давньої брами. Так, було виявлено рештки вимощеної деревом дороги, яка вела від брами до Десятинного храму. Однак датувати її можна було в межах XVII—XVIII ст.

Виявилося, що складено підвалини воріт було із великих брил сірого пісковику, скріплених розчином на глині. Шпарини між каменями забутовано уламками плінфи, шматками цем’янкового розчину. Дивно, що ця обставина одразу не привернула уваги дослідників. Адже у часи князя Володимира запрошені ним зодчі використовували при будівництві саме цем’янковий розчин, а не замішаний на глині! Переваги візантійських будівельних розчинів на основі вапна очевидні – вони на кілька порядків міцніше за звичайну глину скріплюють як підвалини, так і кладку стін. Вапно будівельники брами використали лише для кладки стін, однак не додали до нього товченої цегли чи кераміки, як у випадку з традиційною для Х—ХІІІ ст. цем’янкою. Більше того, у опису розкопок згадано, що тонка цегла-плінфа Х—ХІ ст. була помічена дослідниками у одній кладці з жолобчастою цеглою, типовою для київських споруд XVII—XVIII ст. Використано при цьому було вапняний будівельний розчин з додаванням піску, із яким зазвичай працювали московські будівничі.

Тривалий час фахівці не звертали увагу на до­сить дивні, як для споруди доби Русі,конструктивні особливості  підвалин му­ро­ваної брами. Традиційно вважали, що фундаменти воріт, збудовані у часи князя Володимира, були повторно використані при спорудженні Київської фортеці після Переяславської Ради 1654 р., коли у Києві став на постій гарнізон московських стрільців та рейтарів. І справді, у описах фортеці повідомляється про зведення спочатку дерев’яної споруди, яку замінили на муровану лише че­рез 20 років. І тут слід віддати належне тодішнім чиновникам, які залишили докладний опис будівництва (що і не дивно – адже йшлося про використання бюджетних, так би мовити, коштів), який, на диво, до деталей співпадає з побаченим дослідниками через кілька сотень років!Софійська брама "міста Володимира", вигляд з внутрішнього боку укріплень. Реконструкція Ю.С. Асєєва, малюнок Є.Б. Тузмана

Виявилося, що військові не стали використовувати давні фундаменти, вони навіть їх не стали розбирати. Почали з «нульового циклу». Згідно проекту, складеного полковником Олександром Левінстоном, робітники зробили фундаментні рови, глибиною «у два аршини», які забутували «диким великим камінням та дрібним щебенем». З документів відомо також, що велике каміння везли водою з Чернігівщини. За «дрібним щебенем» московські будівничі далеко не їздили: 40 во­зів «бутового каменю» нарили прямо у Києві, що, напевно, дало змогу зекономити державні кошти.

Добре відомо, що у місті нема виходів природного каменю, сама глина. Знахідки серед брил пісковику плінфи, цем’янкового розчину та інших подібних речей є промовистим свідченням того, що кар’єрами для бутового каменю стали руїни княжого Києва – палаци, церкви. Місцями вибрано було навіть фундаменти, до материкової глини. Отож саме цьому та аналогічному будівництву в інших місцях ми маємо завдячувати зникненню частини архітектурних споруд часів князя Володимира та його наступників на Старокиївській горі.

Зведена 1674 року брама проіснувала до 1798 ро­ку. Вона проходила під масивним земляним валом, який теж був зведений, судячи з описів та наявних планів, у конфігурації притаманній бастіонним фортифікація того часу. Адже обриси валів доби Русі жодним чином не могли «вписатися» у засади оборони з використанням вогнепальної зброї.

Отож і виходить, що Софійські ворота ніяк не можуть бути Батиєвими. Бо споруджені лише 1674 ро­ку, починаючи з підвалин до даху, і на це є відповідні документи. Інша річ, що при їх зведенні використали давні будматеріали – плінфу, уламки цем’янкового розчину. Однак це оборонне будівництво мало для палаців Києва доби Русі приблизно ті самі наслідки, що й Батиєва навала. У даному сенсі, мабуть, назва «Батиєві ворота» для об’єкта по вул. Володимирській виглядає цілком доречною.

 

«Місто Володимира» або «Старе місто»?

Укріплення, споруджені у другій половині XVII ст., що на якийсь час змінили краєвиди Києва, цілком могли знищити стародавні укріплення «міста Володимира». Однак схоже на те, що це сталося задовго до появи у місті московських фортифікаторів. Досить поглянути на зображення міста, вміщене на карті, складеній за кілька десятиліть до того, у першій половині XVII ст. шевальє Гільйомом Левассером де Бопланом. Слід відзначити, що цей досвідчений військовий інженер досить точно зображував на своїй мапі обриси сучасних йому фортифікацій, переважно новозбудованих, бастіонних. У цьому дослідники мали можливість пересвідчитися неодноразово, отож до його планів-мініатюр українських міст слід ставитися з довірою.

Знахідки кераміки доби Русі на садибі М.М. Петровського. Малюнки В.В. ХвойкиУ випадку з Києвом було зображено півколо укріплень, яке відгороджує територію міста на горах там, де у ХІ ст. було споруджено «місто Ярослава» з величними Золотими Воротами. Місце їх розташування, позначене п’ятикутним редутом, знайти нескладно. Жодних інших укріплень у цій частині міста не позначено. Якби давні вали «міста Володимира» збереглися, шевальє б їх мав відобразити у вигляді ще одного, внутрішнього півкола.

Може хтось зруйнував ці фортифікації у більш давній час? Дійсно, з 1240-го на момент приїзду до Києва шевальє минуло чотири сотні років. За цей час вали могли бути знесені, а рови засипані. Хоча документів про події цього відрізку часу не дуже багато, але вони все ж є. Проте згадки про подібні масштабні роботи на разі не виявлено. Нема цієї лінії валів і у описах Києва, зроблених мандрівниками у XVI—XVII ст. Постає питання: куди ж поділися брами та укріплення «міста Володимира», мав же верхній Київ укріплення у часи славного князя? У їх існуванні історики сумнівів не мають, однак археологам знайти їх реальні сліди було не дуже просто.

Решток житлових споруд, і навіть палаців, які можна було б датувати часами князя Володимира на території, де мало бути його місто, виявили під час розкопок достатньо. Зрозуміло, що все це місь­ке життя потребувало певного захисту, тим більше, що будівлі знаходилися за межами початкової лінії укріплень, спорудженої біля краю Гори. Вони захищали ділянку площею близько двох гектар і не могли вмістити усіх бажаючих навіть у випадку небезпеки.

Тривалий час дослідники вважали, що перша фортеця на Старокиївській горі була споруджена ще у часи князя Кия, з неї і починалося місто. Однак розкопки, проведені після 2006 року на міс­ці Десятинної церкви показали, що рів, який до того вважали найдавнішим, з’явився не у V—VI і на­віть не у VII, а в кращому випадку VIII чи навіть на початку Х ст. Цей рів та зведені на його краю укріплення по тому принаймні двічі перебудовували, розширюючи та зміцнюючи київську цитадель. Останній, третій рів (Х ст.) був найглибшим та найширшим. Аби добудувати вал, довелося споруджувати у старому рові потужні конструкції з дерева, щільно забутовані глиною та землею з культурного шару городища, які мали перешкодити зсуву нової фортечної стіни на насипній, нетривкій основі. Колоди повністю струхлявіли, від них через тисячу років залишилися лише сліди у вигляді темних смуг на тлі суглинку.Вигляд садиби Десятиної церкви (відбудова ХІХ ст.). У Х ст. перед храмом стояв мурований палац, підвалини якого частково знаходяться під будинком поруч. Поштова листівка початку ХХ ст.

Однак настав день, коли хтось (мабуть, київський князь) прийняв рішення ліквідувати цю фортецю. І сталося це ще до будівництва Десятинної церкви – на час спорудження її підвалин давні укріплення вже було знівельовано повністю. Про це свідчило поховання, зроблене на місці засипаного давнього рову. Над похованням, до речі, було навіть насипано курган. І датували його за інвентарем між 912—950 рр.

Цілком логічно, що це зробили не раніше зведення нової лінії валів та ровів навколо верхньої частини міста. З літописів відомо про те, що 969 року кияни на чолі з княгинею Ольгою тримали оборону від печенігів. Вони змогли дочекатися воєводи Претича, а потім і князя Святослава з Дунаю. Наступна облога Києва сталася вже під час війни між князем Ярополком і його братом Володимиром, який підійшов з своїм військом до Києва 978 року. Літопис повідомляє, що київський князь зачинився у місті. У якому місті? Фортеці на краю гори? Чи за валами… «міста Володимира», яке в такому випадку слід називати «містом Яро­полка», а може і «містом Святослава»?

Відсутність літописних повідомлень про будівництво нових фортифікацій Києва за повелінням усіх згаданих вище осіб – як Святослава, Ярополка, так і Володимира робить остаточний вибір між кандидатами нелегкою справою. Проте саме аналіз літописних повідомлень дає змогу (при співставленні з археологічними знахідками) прояснити це питання. З літопису можна зрозуміти, що терем, у якому підступно забили князя Ярополка, знаходився у межах укріплень міста. При цьому відомо, що ті палаци, які можна співставити з літописними повідомленнями, знаходяться за межами найдавнішого городища. Отже усі вони, в тому числі найдавніший, Східний палац, були захищені укріпленнями, які існували ще до приходу у Київ Володимира 980 року. А це означає, що князь Володимир може бути першим виключений зі списку будівничих… «міста Володимира».

Отже, їх будівництво можна віднести до часу між 969 та 980 роками – за 21 рік можна було встигнути і нову фортецю звести, і старі укріплення ліквідувати, щоб вивільнити дефіцитну площу під забудову. Адже навіть порівняно незначні за протяжністю рови та вали на краю гори займали площу не у один гектар. Земля столичного центру вже у часи князя Святослава мала бути досить коштовною, отож зберігати історико-культурну спадщину у давньому Києві не стали: життя є життя.

Фрагмент макета з експозиції у Національному музеї історії України. Палаци навколо Десятиної церкви: на задньому плані праворуч Західний, а на передньому - Східний палациЩось подібне відбулося, схоже на те, і у часи князя Ярослава. Старі укріплення успішно витримали печенізьку облогу 1019 року, але коли постали нові велетенські вали разом із монументальними Золотими Воротами, сенсу зберігати дідівські укріплення та брами не було: цього разу було вивільнено під забудову ще більше землі! Цю подію, власне, і засвідчили розкопки ділянок ровів, проведені після 2000 року, зокрема на вул. Житомирській, 2. Виявляється, тут рів Х ст. був засипаний , а вільне місце використали кияни вже у ХІ та ХІІ ст. Там, де колись був вал, виявили споруди ХІІ—ХІІІ ст. Всього на місці давніх укріплень вже розкопали рештки 29 споруд цього періоду, і це лише незначна частина  площі, яку вони колись займали.

Отож у рік появи під стінами міста Бату-хана у киян вже не було «другої лінії оборони», про яку нині оповідають туристам екскурсоводи. Можливо, у грудні 1240 року мешканці міста навіть встигли пошкодувати про те, що ці укріплення було знесено їх предками заради отримання нових ділянок під забудову… Однак вже було надто пізно – і шкодувати, і шукати винних. Виправити ситуацію було неможливо.

Укріплення Х ст. «прожили» менше ста років, а по тому були так ліквідовані, як і їх попередники на краю гори. До речі, їх долю повторили і фортифікації зведені у часи князя Ярослава, вали фортеці московських воєвод… І лише час від часу глибоко у землі дослідникам вдається віднайти сліди давніх укріплень Києва.

Чи не кожного разу перед ними постають питання: хто, коли і як збудував ці величні (колись) споруди, а також коли, чому і за яких обставин їх було зруйновано. Як показала понад столітня історія досліджень, пошук відповідей (які не обов’язково будуть остаточними)7 може тривати не одне десятиліття, а то й добру сотню років. А на початку ХХІ століття взагалі виникне питання: хто ж збудував «місто Володимира»? Може, з ча­сом приживеться нова назва, запропонована одним із дослідників – просто «Старе місто», без до­да­вання іме­ні «замовника-будівельника», а може виникне якась нова, відмінна. Дослідження тривають, і навіть у центрі Києва ще збереглися недосліджені клаптики землі, які приховують чимало таємниць минулого.

1        Підсумки досліджень центру давнього Києва було підведено на початку 80-х років ХХ ст. у виданні: С. Р. Ки­лие­вич Детинец Киева первой половины ІХ – второй половины ХІІІ веков. – К., 1982; топографія центру давнього Києва з традиційної точки зору: П. П. Толочко Історична топографія давнього Києва. – К., 1972. – С. 55—81. Новий погляд на результати археологічних досліджень на території «міста Володимира» з врахуванням відкриттів останнього десятиліття у праці: В. К. Козюба «Місто Володимира» у Києві: реальність чи історіографічний міф?// Стародавній Іскоростень і слов’янські гради. Збірка наукових праць. – К., 2008. – С. 237—271.

2        Короткий опис розкопок на садибі Петровського викладено у книзі В. В. Хвойко. Давні мешканці Середнього При­дніпров’я та їх культура у доісторичні часи (по розкопкам)//Дослідження трипільської цивілізації у науковій спадщині археолога Вікентія Хвойки. — К., 2006. — Т. І. – С. 180—185, далі на с. 186—188 коментарі В. К. Козюби.

3        Ибн Фадлан Рисала//Древняя Русь в свете зарубежных источников. Хрестоматия. – Москва, 2009. – Том III. – С. 76—77

4        Ибн Ийас Аромат цветов из диковинок округов// Древняя Русь в свете зарубежных источников. Хрестоматия. – Москва, 2009. – Том III. – С. 63.

5        Автор реконструкцій – архітектор Ю. С. Асєєв, з графічними зображеннями роботи О. Парамонова можна познайомитися у виданні: Т. Доценко, М. Лябах, О. Парамонов Київ. Мандрівка стародавнім містом. – К., 1998.

6        Докладніше: В. К. Козюба «Місто Володимира» у Києві: реальність чи історіографічний міф?// Стародавній Іскоростень і слов’янські гради. Збірка наукових праць. – К. ,2008. –Т. І. – С. 248—251.

7        Наприклад: А. В. Комар «Боричев» и «Боричев узвоз» древнего Киева// Стародавній Іскоростень і слов’янські гради. Збірка наукових праць. – К. , 2008. – С. 192—225.