Глава 10. "Гетьман
Війська Запорозького Його Королівської Милості"?

Глава 10. «Гетьман Війська Запорозького Його Королівської Милості»?

 

Підписані під Зборовом 19 серпня 1649 року угоди короля з кримським ханом та козацьким гетьманом перевели воєнну кампанію в її завершальну фазу. Однак остаточна крапка у війні у військовому сенсі мала бути поставлена після зняття козацьким і татарським військом облоги Збаража. У політичній же площині завершення війни мало відбутися вже після ратифікації договору на черговому вальному сеймі Речі Посполитої та впровадженні його в життя на українських теренах. І якщо для реалізації першого потрібно було лише зібрати в Збаражі умовлену в Зборівській угоді суму викупу, то політичний торг на сеймі обіцяв бути дуже складним і непередбачуваним. Додаткової інтриги справі ратифікації надавала й непередбачуваність позиції гетьмана Хмельницького, котрий не приховував свого незадоволення від сепаратних дій свого кримського союзника, спрямованих на підписання угоди з Яном Казимиром. А крім того, не варто було легковажити й позицією козацької старшини і черні, серед яких було немало гарячих голів, котрі радикалізмом своєї позиції щодо неприйняття угоди значно переважали навіть радикалізм Богдана Хмельницького. Отож у серпні 1649 року війна вмовкла, але ні в кого не було впевненості, що вмовкла надовго.

 

«Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула…»
Коли 22 серпня 1649 року під стінами Збаража знову показались незлічена Кримська Орда та козацькі полки, обложені в Збаражі жовніри та шляхта почали готуватися до найгіршого варіанту розвитку подій. Утім, командування обороною перед тим отримало від короля звістку про замирення з татарами і козаками. На яких умовах це відбулось, відомо було не. Отож між сторонами певний час перестрілка точилась і надалі. Лише під вечір до замку прибув посол Хмельницького з вимогою сплатити Ісламу Ґерею визначену угодою з королем суму викупу, обіцяючи після цього негайно відвести війська від міських мурів.
Типи татарських юрт на колесахПопри першу хвилю обурення «збаражан» з цієї звістки, необхідну суму було доставлено до ханського на­мету 23 серпня, а ще через день, зранку від фортеці відій­шли спочатку кримці, за ними по обіді — й козацькі пол­ки. Як занотував з цього приводу спостерігач зі Збаража, «…із самого ранку неприятельський табір почав рухатися, за яким на кінці з гарними хоругвами опівдні рушив Хмельницький Рушила ця саранча майже на світанку, аж до полудня, влаштувавши табір у кількадесят шеренг…».
А вже 25 серпня Збараж покинули й коронні війська та шляхта з військовою челяддю. Дійшовши до Тернополя, війська, переважно піші й з понуреними головами (як зауважували очевидці), розбившись на полки і розійшовшись на окремі шляхи, рушили до Глинян, де, як пам’ятаємо, знаходилось традиційне місце збору коронних військ. Зголодніла за час облоги військова прислуга дорогою допалася на прилеглих огородах і садках до нестиглих овочів і фруктів, внаслідок чого чимало нещасних, які щасливо пережили небезпеку Збаразької оборони, знайшли свою смерть уже на шляху до Тернополя, Глинян і Львова. Богдан Хмельницький, гетьман Його Королівської Милості Війська Запорозького. Художник В. Ґондіус
Тим часом Кримська Орда, вирушивши з багатою здобиччю з-під Збаража в напрямку Криму, дорогою на півострів розбивалась на дрібні мобільні загони — так звані чамбули (чапули), котрі безкарно спустошували галицькі, волинські і подільські села та містечка. Захопивши то там, то тут бранців, худобу й майно, татари поверталися з трофеями до коша, що продовжував свій рух на південь далі, а звідти на зміну їм вирушали нові здобичники. За відомостями джерел, під час руху Іслама Ґерея з-під Збаража наприкінці літа 1649 року було спустошено понад 70 українсь­ких міст і містечок. Особливо сильно постраждали Острог, Заслав, Са­та­нів, Бар, Мед­жи­біж, Ямпіль
Україною кружляли чутки, що зібраний на ко­ристь Орди з коронних військ і шляхти пішов винятково на користь хана та татарської знаті. Прості ж кримці залишились ні з чим і були змушені надолужувати власні втрати «вибиранням» українських міст і сіл. Певна річ, що ображені в такий спосіб ординці були особливо нещадними і безжальними.
Варто зауважувати ще й те, що в цей час Украї­ною поширювались і більш фантастичні розповіді про участь самого козацького гетьмана та козацької старшини в цих нелюдських відплатах союзникові, котрий в критичний момент кампанії по суті зрадив українську сторону. Нібито, Хмельницький «…наперед татар посилав до тих городів своїх полковників з козаками, потайки й оманою — ніби то для закупівлі хліба і поживи — аби татари і козаки (розміщені в тих містах для оборони) відчинили місто, а татарам Хмельницький велів під’їхавши під місто, заховатися в укритті; а як козаки і татари відкривали місто, тоді татари вибрали, вирубали, і випалили без останку Заслав, Межибож, Ямполь й інші міста й округи і козаки своїх людей, міщан, в тих містах майно грабували…».
Про двояку роль козацької старшини в тих трагічних подіях згадує і широковідомий Самовидець у своєму «Літописі». Він зокрема зауважує готовність Хмельницького дати Орді в якості викупу «…полоном городов дванадцяти, коториє могут виняті…», а також той факт, що козацький гетьман разом «…з ханом кримським розправивши Орду, себто придавши (кожному) мурзі козаків. І так козаки позводили багато городів, татари людей в неволю побрали, а козаки майно забрали, і спустіли значні міста…».
Українські історики — Михайло Грушевський, Валерій Смолій, Валерій Степанков — виникнення такої лихої слави про гетьмана Хмельницького та козаків загалом пояснюють тим фактом, що Кримську Орду українськими землями супроводжували полковники Мартин Небаба і Данило Нечай. У супровід вони були виряджені гетьманом, вочевидь, саме для того, аби стримати надмірності з боку татар. А вийшло так, що саме з ними й стали асоціювати ті звірства, що мали місце після Зборівської кампанії.
Варто принагідно зауважити, що так само, доволі непривабливо, в цій історії виглядала й постать Яна Казимира, котрий, нібито, санкціонував допущення козацьким гетьманом татар до маєтностей князів Вишневецького і Заславського, белзького каштеляна Анджея Фірлея, з вини котрих, на його думку, і запалала в Україні ця братовбивча війна.
А про самого Богдана саме після зборівських розчарувань український народ склав чи не найбільш гірку для нього пісню:

Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула,
Що велів брати дівки й парубки і молодії молодиці!
Парубки йдуть гукаю, а дівчата співаючи,
А молодії молодиці старого Хмеля проклинаючи:
Бодай того Хмельницького первая куля не минула,
А другая устрелила — у серденько уцілила!

Пристрасті з приводу зборівського реєстру і не лише
Аби ще більше не загострювати ситуацію та не провокувати масових виступів, Хмельницький приховав від широкого козацького загалу справжній зміст Зборівського договору. Зокрема, дослідники від­значають той факт, що за винятком вузького кола вищої козацької старшини у Війську Запорозькому не було відомо, яка, власне, територія залишилися під гетьманською булавою. Принаймні, ті обшири, на які претендувало козацтво, значно поступалися теренам, означеними в зборівських постулатах. Так, згідно інформації російських дипломатів, котрі відвідали Україну в цей час, рядові козаки були переконані, що Ян ІІ Казимир віддав гетьману під правління «…землі і міста по річку Случ і по Дністер, а саме по міста: Костянтинів Новий та по місто Любар, половина того міста по той бік річки Случі має бути в польській стороні, а друга половина по цей бік Случі бути до черкаської сторони, та по Острог, по Бар…».
Барська фортеця. З малюнка Наполеона ОрдиЗа іншою інформацією, нібито, між Хмель­ниць­ким і королем існувала домовленість про проходження кордону річками Прип’ять і Случ, а далі до міста Бар.
Насправді ж, в Зборівській угоді кордони були визначені наступним чином: «…почавши від Дніпра з сеї сторони в Димері, Горностайполі, Коростишові, Па­волочі, Погребищах, Прилуці, Вінниці, Брацлаві, а з Брацлава до Ямполя до Дністра, і від Дністра до Дніп­ра мають прийматися до реєстру козацького, а з дру­гої сторони Дніпра в Острі, Чернігові, Ромнах, Ні­жи­ні — аж до московської границі…».
Ще більш трепетним для суспільного сприйняття було питання обмеження козацького реєстру 40-ма тисячами чоловік. Як уже згадувалось раніше, Хмельницький волів би за ліпше взагалі не зв’язувати собі руки жодними зобов’язаннями в цій сфері. Однак Іслам Ґерей ІІІ це питання вирішив з Яном Казимиром за спиною козацького зверхника і йому нічого більше не лишалось, як прийняти як даність цю ситуацію. Щоправда, в розпорядженні гетьмана був один спосіб протидії цьому — саботувати виконання домовленостей. Однак королівська сторона на­по­лягала на якнайшвидшому вирішенні цієї проблеми і пов’язувала готовність української сторони в цій справі із справою ратифікації вальним сеймом Зборівської угоди. Отож, і шляхів для маневрування насправді було не так уже й багато. На початку жовтня Хмель­ниць­кий писав у листі до київського воєводи Адама Киселя: «Докладаю всіх зусиль, щоб якнайшвидше перед сеймом військо було приведено в порядок, тому що ми хочемо вирядити на сейм своїх послів…».
Спочатку Хмельницький планував реалізувати надскладне завдання по складанню сорокатисячного козацького реєстру якомога публічніше, провівши його через військову раду. У середині жовтня на Ро­са­ві, неподалік Канева, мала відбутися рада, учасникам якої — «…полковникам з осавулами і з сотниками і з черкасами…» — і потрібно було б вирішити: «…кому у реєстрових козаках бути, а кому не бути…». Але козацькою Україною прокотилась хвиля невдоволення виписуванням козаків з реєстру, на чолі руху стали впливові козацькі старшини, наприклад пол­ков­ник брацлавський Данило Нечай, терміни прибуття старшини до Канева минули і Хмельниць­кому довелось докласти немалих зусиль, аби хоч якось про­сунути вперед цю справу. Було вирішено проводити запис козаків до реєстру силами полкової старшини, старшим над якої було визначено військового обозного Івана Черняту. Визначальним принципом при формуванні компутів мала стати вимога: «…в козаки писати тих, котрі служать старо і всяку службу виконують…».
Утім, існують свідчення того, що допущена до реалізації цієї складної справи полкова старшина вирішила використати момент для особистого збагачення. Під час складання компуту підприємливі полкові старшини вимагали від кандидатів на «люстрову службу» по «…30 і по 40 і більше…» червоних золотих. Внаслідок цього до числа реєстровців потрапляли переважно заможні козаки. «Монета­ри­за­ція» процесу привела до реєстру чимало представників міського стану та селян. Загалом робота по унормуванню козацького реєстру була в основному завершена на початку 1650 року. Зведення полкових списків у загальний реєстр Війська Запорозького провадилось у Чигирині, у Військовій канцелярії — «…де справи робляться…». Загальний реєстр увібрав у себе 40 477 чоловік, тобто перевищив встановлені норми майже на півтисячі осіб. Замок міських укріплень Києва
Іншою, не менш складною проблемою, стала для гетьмана Хмельницького реалізація положення щодо повернення шляхти і коронної адміністрації на терени козацької України. Наскільки вибухонебезпечною є ситуація в Україні на власні очі переконався слуга київського воєводи Адама Киселя Ян Сосницький, котрий у середині вересня прямував до Києва, аби підготувати приїзд туди самого високопоставленого урядовця Речі Посполитої. Сосницький, котрого в дорозі супроводжував козацький почет і він чи не вперше в житті так радів козацькому товариству, до­по­відав Киселю про свою подорож таке: «Плебс не припиняє своїх дій і в цілому тепер ще гірший, ніж був у минулому році. Не звертає уваги на жодні листи: хоч ми їхали з козаками, в кількох місцях були затримані й перебували у великій небезпеці, й коли б їхали без козаків, то пан Бог знає, чи залишились би в живих…».
Шляхта, котра наважилась повертатися до своїх маєтностей, наражалася на неабияку небезпеку. Восени 1649 року з козацької України надходили звістки про вбивства шляхтичів і їхніх урядників. Через спротив простолюду шляхта Київського воєводства так і не змогла провести сеймик в традиційному місці свого збору — в Київському замку, обмежившись збором лише частини лицарського товариства Київщини неподалік Житомира: «…з великим жалем просто неба над рікою Случчю…».
Тривожною була ситуація і в Брацлавському та східних районах Подільського воєводств. «Плебс залишається в купах, не впускає панів додому», — скаржився королю Адам Кисіль у жовтні 1649 року. Інший інформатор доносив з України, що «…чернь, хлопи, зібравшись в кілька десятків тисяч, обложили Хмель­ниць­кого й козацьку старшину, намагаючись дістати за те, що погодилися з королем. Не хочуть хлопи дозволити на згоду, а хочуть бути собі вільними і не бути в нікого в підданстві і щоб не мати над собою панів.».
Ще більше ситуація ускладнилась після впорядкування реєстру. Козаки, що не потрапили в число вибраних, погрожували Хмельницькому обрати собі іншого гетьмана, а в неволю не повертатися. Для того, аби хоч трохи зняти соціальну напругу в цьому питанні, гетьман дозволив частині виписаних з реєстру козаків залишитись при козацькому війську в якості обозної прислуги та джур, впровадивши правило, за яким кожен з козаків-реєстровців міг мати при собі «…одного хлопа з самопалом; колясу з одним конем, а при ній другого хлопа з самопалом…».
Коронна влада вимагала від гетьмана одночасного вирішення і справи облаштування козацького реєстру, і повернення шляхти до своїх володінь, будучи переконана, як влучно висловився з цього приводу воєвода Кисіль, «Певність цього миру не може мати кращого закладу, ніж коли вже кожен сяде вдома…».


«…Идти им з гетманом однолично на твое государево Московское государство войною…»
Політичний програш Війська Запорозького під Зборовом, а саме так сприймав Богдан Хмель­ниць­кий укладений з королем під тиском хана договір 1649 року, неабияк гнітив гетьмана. Дошукуючись причин фіаско своїх політичних планів, Богдан найперше ремствував з приводу ігнорування його закликів про допомогу від правителів, у добрих намірах котрих він не сумнівався і всерйоз розраховував на їхню військову допомогу в кампанії 1649 року. Мова йде насамперед про трансільванського князя Дьєрдя ІІ Ракоці та російського царя Олексія Михайловича.
Діти боярські. 1662 р. Малюнок з альбому А. МейєрбергаУ листі до брата правлячого трансільванського князя Сигізмунда Ракоці з вересня 1649 року Хмельницький констатував: «Уболіваємо серцем за тим, що згідно з нашим наміром, справа не була доведена до того кінця, якого ми прагнули…».
Ще більше негативних емоцій, а підчас і відвертих закидів і погроз звучить в цей час з уст козацького гетьмана на адресу російської влади. Зокрема, під час розмови з посланцем путивльських воєвод Литвиновим Богдан прямо пов’язував не надання йому царем допомоги з усіма тими страхіттями, що їх побачила Україна після Зборова. Як записав у своєму звіті посланець, гетьман з докором зазначав: коли б Олексій Михайлович «….учинил им вспоможенье по их челобитью ратними людьми, и так бы-де белорусцы в полон поиманы от татар не были…». Про аналогічні мотиви в розмовах з Хмельницьким доповідав й інший російський інформатор — посланець брянського воєводи Жеденов, котрий приблизно в той же час, що й Литвинов, відвідав Україну: «И те тово-де мне хотілось и не так было тому быть, да не поволил государ, его царское величество, не пожаловал помочи нам и говоря, заплакал; а знать, что ему не добре и люб мир, что помирился с ляхи…».
Але про справжню лють Хмельницького на адресу російської влади доносили в Москву посланці путивльських воєвод Бурий і Антонов, котрі прибули в середині вересня до Чигирина із скаргами на конотопського городового отамана Горбину, котрий неправильно написав царський титул, а також — ко­заць­ку адміністрацію, яка не пильнує поширення ко­зацьких господарств на українсько-російському прикордонні, забудову його козацькими пасіками. Воє­водсь­кі гінці спочатку були змушені три дні чекати на аудієнцію в гетьмана. А коли врешті були допущені на неї, то заслухали гнівну промову Хмель­ниць­кого. Як видно зі звіту посланців, Богдан цього разу не дуже підбирав слова для виливу своїх емоцій: «Не поспел-де он гетман из обозу приехать, а с твоїй-де государевы стороны почели приезжать з жалобою…». Скарги на Горбину гетьман вважав такими, що не є вартими уваги, оскільки отаман «…єсть чоловік простий і неписьменний…». А от щодо частих візитів гостей з царської держави в Україну, то Богдан цього разу почав їх «…бранить и называть лазутчиками: «Ездите-де вы не для росправы, для лазутчества». Мапа Москви XVIІ ст.
Далі ж взагалі воєводські посланці були ошелешені заявою козацького зверхника: «Вы-де за дубье да за пасеки говорите, я-де все и городы московские и Москву сломаю!..». Посланці з жахом доносили цареві, що крамольні речі лунали з уст Хмельницького і на адресу самого монарха: «Хто-де и на Москве сидит, и тот-де от меня на Москве не отсидитца…». Гетьман грозився, що негайно виступить у похід «…под Путивль и на иные твои государевы украинные городы и под Москву…».
Про те, що Хмельницький не пожартував ось так оригінально в розмові з ними, Бурий і Антонов переконались спілкуючись з іншими козацькими старшинами: «Во всех-де черкаських городах те же речи черкасы все говорять не тайно, что идти им з гетманом однолично на твое государево Московское государство войною под Путивль и под иные твои государевы городы за то, что ты-де, государ, не учинили им, черкасом, ратними людьми помочи на поляков…».
Чи справді Хмельницький збирався в похід проти російського царя? І чи лише образа за ігнорування його прохання про допомогу була причиною виношування таких планів? Якщо, звичайно, вони існували насправді
Безумовно, Богдан, котрий мав надзвичайно емоційний, імпульсивний характер, дуже боляче переживав крах своїх політичних планів і сподівань. Боляче переживав невдачу з реалізацією плану московської допомоги, в яку так щиро повірив під впливом розмов з патріархом Паїсієм на початку зими 1649 року. Утім, в антиросійських заявах Хмель­ниць­ко­го була ще одна складова — позиція хана Іслама Ґерея щодо залучення Війська Запорозького до спіль­ного походу на землі підвладні цареві, та активна діяльність коронного канцлера Єжи Оссолінсь­кого, спрямована на «прив’язання» козаків до антиросійських акцій Кримського Юрту. Що це давало Речі Посполитій? По-перше, переключення уваги Війська Запорозького із з’ясування стосунків з коронною владою на зовнішнього подразника; а по-друге, дискредитація козацтва в очах російського керівництва й унеможливлення надання йому допомоги з Москви.
Цар Михайло Федорович на засіданні боярської думи. 1893 р. Художник Андрій РябушкінУ першій половині листопада до Чигирина прибуло посольство від хана з проханням вислати допомогу в поході на донських козаків, які під час перебування Орди в Україні, коли та «…їм козакам чинила вспоможення проти ляхів…», напали на татарські улуси в Криму.
Російський дипломат Григорій Кунаков, що восени 1649 року відвідав Варшаву, доповідав своєму уряду про підтримку королем антиросійських на­строїв кримського хана і готовність долучити до недружніх акцій кримців й українських козаків. Проаналізувавши зібрані матеріали, Кунаков був переконаний, що «…хан не може тепер нікуди ходити, тільки на Москву…».
Інформацію Кунакова з Варшави підтвердив й інший царський дипломат Григорій Неронов, котрий як посол у середині листопада прибув до Чигирина. Головним завданням його посольства було якраз і з’ясувати ставлення українського гетьмана до можливої участі у поході кримців на російські землі. Під час офіційного прийому посольства Хмельницький просто таки ошелешив Неронова такою заявою: якщо цар «не пожалує» його, гетьмана, та Військо За­по­розь­ке і захищатиме донців, тоді українське військо «…будет и царського величества на украинные городы с крымским царем вместе наступать…».
Чи була у словах гетьмана правда чи це був лише спосіб чинення дипломатичного тиску на Моск­ву — сказати важко. Принаймні, у площині практичних дій гетьман робив усе для того, аби уникнути втягування козацтва в антиросійські акції. Представлення Жолкевським полоненого Василя Шуйського королю Зиґмунду ІІІ у Варшаві. 1611 р. Художник Ян Матейко
Отож, коли при наступній зустрічі з Хмель­ниць­ким Неронов спробував пояснити нейтралітет Російської держави у війні козаків з Річчю Поспо­ли­тою дією мирної угоди з польським королем, а також нагадати гетьману про дозвіл Олексія Михайловича купувати козакам в російських містах «…хлеб, соль и всякие запасы…», що дозволило Війську Запорозь­ко­му не загинути з голоду в цей важкий і неврожайний рік, Богдан таки погодився з цим, висловив вдячність цареві за допомогу та пообіцяв стримувати свого союзника, кримського хана, від вторгнення на землі, підвладні православному правителю.
Візит Григорія Неронова до Чигирина для Хмель­ницького був важливим ще й тим, що цього разу ініціатива обміну посольствами надходила не від нього, а від російської сторони. І, можливо, саме тоді гетьман відкрив для себе нові форми ведення дипломатичного діалогу з Москвою. Одні лише прохання про допомогу в критичні моменти кампанії 1649 року результату не принесли. Але можна було ще вдатися до дипломатичного шантажу царського уряду й у такий спосіб добитися його підтримки. І саме таке поєднання прохань та провокувань уряду Олексія Михайловича в дипломатичному арсеналі Хмель­ниць­ко­го стане звичним уже із середини 1650 року, коли українська сторона займе доволі двозначну позицію в справі визнання самозванця Ти­мо­фія Анку­ді­но­ва сином царя Ва­си­лія Шуйського, а відтак і за­кон­ним спадкоємцем російсь­кого престолу.
А поки що Хмель­ниць­кий виразно продемонстрував Москві своє роздратування політикою Кремля в ставленні до війни Війська За­по­розького з Річчю Пос­по­литою та, водночас, уникнув втягування козацтва у війну проти Російської держави. В умовах осені 1649 ро­ку такі результати можна було вважати цілком позитивними.


Сеймові баталії 16491650- х років
Впорядкування козацького реєстру та відновлення майнових прав коронної шляхти на власність в Україні були важливими передумовами успішної ратифікації Зборівської угоди на вальному сеймі. Адже противників політики замирення з козацтвом у шляхетському середовищі Ре­чі Посполитої в короля не бракувало, а за умови не­ефек­тив­ності проголошеного миру — їх збільшилося б до критичної для королівських інтересів межі. Керівництво ж Війська Запорозь­ко­го в умовах існування домовленостей між Кримсь­ким Юртом і ко­ролівською владою Речі Посполитої було за­ці­кавлене якраз у зміц­ненні королівсь­кої влади та недопущенні шляхетських «яструбів» до визначення урядової політики в «козацькому питанні». Отож і Ян-Ка­зимир, і Богдан Хмель­ниць­кий були зацікавлені в успішному завершенні сеймових баталій та ратифікації угоди, яка, якщо бути відвертим, жодну зі сторін не влаштовувала.
Засідання сеймику шляхетського перед костелом. Художник Жан-Пьєр НорбленПовернувшись з-під Зборова до Варшави, Ян ІІ Казимир видав інструкцію на сеймики, які мали пройти 11 жовтня, з тим, аби вальний сейм міг розпочати свої засідання 22 листопада. Королівська інст­рук­ція була дуже розлогою і детальною. Своєрідним рефреном її пронизувала думка: зборівська кампанія є значним успіхом короля та Речі Посполитої, а на­ступ­ним кроком на шляху розвитку цього «неймовірного успіху» має стати безпроблемна ратифікація Зборівської угоди та приведення в такий спосіб держави до міцного і тривалого миру.
Проте, як і варто було очікувати, шляхта не повірила в голослівні звеличення військового таланту короля та вкрай підозріло поставилась до укладеної після битви угоди. Найбільше нарікань від шляхти випало на голову великого коронного канцлера Єжи Оссолінського, котрого звинувачували і в злочинному недбальстві під час порятунки коронного війська і шляхти, закритих у Збаражі, і татарських безчинствах на коронних землях після замирення, і, навіть, відсутності литовського війська на зборівських полях. Отож, все вказувало на те, що сеймові баталії цього разу будуть надзвичайно запеклими і важкими для королівської партії.
Доволі серйозно готувався до сейму й Богдан Хмельницький. Під час зустрічі з митрополитом Київським Сильвестром Косовим, котрий разом з козацькою делегацією мав на сеймі представляти інтереси козацької України, гетьман у вкрай недипломатичній формі попередив владику: «А ты, отче митрополите, єслі в тих наших річах заданных не будеш стоять на ляхов, и аще бы инако помыслил наш совєт пременити и на что новое изволити над нашу волю, то, конечнє, будеш в Днєпрі…».
Варшавський сейм 1649 року розпочав свої засідання 22 листопада в соборі св. Яна традиційною службою Божою. По тому посли заслухали також традиційні виступи сенаторів — так звані се­наторські воти. А 18 груд­ня розпочалися слухання, присвячені підсумкам Зборівської кампанії. Головним доповідачем королівської партії з цього питання був великий коронний канцлер Єжи Оссо­лінсь­кий. Від­чу­ваючи опозиційний настрій шляхетства до офіційних оцінок кампанії оточенням короля, Оссолінський мобілізував усе своє красномовство і впродовж чотирьох годин доводив присутнім речі, які були для них зовсім не очевидні. Зокрема, канцлер порівнював, по суті, зборівську ганьбу Яна Казимира з тріумфом його батька Зиґмунда ІІІ під Хотином у 1621 році, навіть більше того, оцінював її значно вище, «…оскільки під Зборовом були більші сили неприятельські, а наші сили менші й без вождів…» (натякаючи на полонення коронних гетьманів у минулому році). Промова Оссолінського, яку він був змушений перервати через настання сутінок, справила враження на частину сенаторів і земських послів, але викликала сарказм у князя Вишневецького та його прибічників. А князь Ярема на той час мав уже неабиякий вплив на політику держави, оскільки король саме йому надав коронну булаву до тих пір, поки не повернеться Миколай Потоцький з неволі. Ян Казимир Ваза, король польський, великий князь литовський, титулярний король шведський. Художник Марчелло Бачареллі
Ряд сенаторів і земських послів вимагали від короля внесення до Зборівської угоди поправки щодо зменшення козацького реєстру до дванадцяти тисяч чоловік. Депутати від Брацлавського воєводства, покликаючись на свій посольський наказ, загалом відмовлялись ратифіковувати договір.
Щойно поновилися сеймові засідання після короткотривалої новорічної перерви, як до Варшави прибуло козацьке посольство на чолі з полковником Максимом Нестеренком — і це значно посилило позиції королівської сторони. Адже Нестеренко привіз на сейм, крім свого посольського наказу, також і готовий реєстр Війська Запорозького, що недвозначно підтвердило бажання гетьмана Хмельницького встановити мир у стосунках козацтва з Річчю Посполитою.
Крім того, вже в часи сеймових засідань померло цілий ряд вищих достойників Речі Посполитої — надвірний коронний маршалок, коронний підскарбій, а ці посади, разом зі староствами, які до них належали, надали королеві можливості для політичного підкупу найвпливовіших магнатів — Любомирських, Лєщинських, Радзивиллів, Виш­не­вець­кого. Після цього справа ратифікації Зборівської угоди стала фактом доконаним.
Щоправда, шляхетський гонор став на заваді справі належного узаконення домовленостей з Військом Запорозьким. Шляхта не допустила включення змісту договору до так званих сеймових конституцій, обмежившись у них лише згадкою про сеймове ствердження «Декларації ласки…», виявленої королем козацтву під Зборовом. Отож Яну ІІ Казимиру довелось 12 січня 1650 року видати свій королівський універсал, яким ще раз підтвердити всі козацькі права і вольності, закріплені у серпневій угоді 1649 року.
Але, що характерно, вже під час сеймових засідань відбулося перше грубе порушення угоди 1649 року! Разом з полковником Нестеренком до Варшави на сейм прибув Київський митрополит Сильвестр Косов і ще декілька єпископів «грецької віри», котрим Зборівська угода гарантувала місця в сенаті, так як це було передбачено для владик римо-католицької Церкви.
Однак католицькі біскупи з Кракова, Познані, Хелма заявили свій рішучий протест реалізації цього положення і пригрозили покинути сейм, якщо в ньому засідатимуть представники «схизматської» Церкви. На активні заперечення короля і канцлера, які вказували на природність такого становища, оскільки в сеймових засіданнях Речі Посполитої здавна участь беруть різні іновірці, католицькі ієрархи пихато відповіли: «Світських дисидентів ми терпимо в сенаті, бо вони не втручаються в питання віри, але духовним дисидентам і схизматикам у сенаті не бути…».
Засідання сенату у Варшаві. Абетка православного владики Йоаникія ГалятовськогоХудожник Стефано делла БеллаНе поступившись королеві в питанні присутності православних владик на засіданнях сенату, католицькі біскупи заперечували і проти обговорення та сеймової ратифікації положення про ліквідацію церковної унії, на чому наполягало Військо За­порозьке.
У кулуарах київський воєвода намагався переконати православних владик вдовольнитися дрібними поступками короля та не зривати сеймові засідання, погрожуючи їм тим, що в разі виконання коронною владою всіх вимог козацтва, Хмель­ниць­кий перетворить православних ієрархів на «слугів слуг», тобто поставить у підвладне до козацтва становище.
Ображений виявленою до себе і православної Церкви загалом неповагою, митрополит Сильвестр намірювався негайно залишити Варшаву. А так, як це могло спровокувати нову війну козацтва, обуреного віроломством «ляхів», Ян Казимир доклав усіх зусиль, аби хоч якось згладити конфліктну ситуацію. Для цього 14 січня 1650 року він влаштував зустріч Сильвестра Косова з біскупами Познанським Анд­жеєм Шолдрським і Віленським Єжи Тиш­ке­ви­чем, коронним підканцлером біскупом Анджеєм Лє­щинсь­ким, великим коронним канцлером Єжи Оссолінським і великим литовським канцлером Альбрихтом Радзивіллом та православним київським воєводою Адамом Киселем.
Як і перед тим, 89 січня, так і тепер, 1415 січ­ня 1650 року, поміж римо-католиками та православними точилися надзвичайно напружені дебати з релігійного питання. Київський православний митрополит твердо стояв на тому, аби вірним його Церкви були повернуті всі ті храми й обителі, які їм раніше належали, але згодом перейшли до рук уніатів, а також не мав наміру відмовлятися й від передбаченого Зборівською угодою сенаторського місця для себе (адже під час засідань сейму противники цього положення вигадали хитрий план того, як не виконувати домовленість з цього приводу — надати місце в сенаті унійному Київському митрополиту!). Абетка православного владики Йоаникія Галятовського
Наполегливість владики Сильвестра у відстоюванні букви Зборівського договору Війська Запо­розь­кого з королем серед іншого пояснювалась, як уже відзначалося вище, серед іншого і по­зицією Богдана Хмельницького, котрий, нібито, перед від’їздом митрополита до Варшави на сейм мав з ним зустріч і попереджав його про особисту відповідальність за недотримання наданої йому інструкції, аж до покарання смертю.
Про цю, вельми категоричну, «настанову» гетьмана (вочевидь, з вуст Адама Киселя, котрий у такий спосіб прагнув схилити католицьких послів на сейм до поступок православній Церкві) було відомо у Варшаві і вона жваво обговорювалася як в кулуарах, так і під час самих сеймових засідань. Зокрема, добре обізнаний з перипетіями обговорення на сеймі 16491650-х років релігійного питання папський нунцій Хуан де Торес інформував Папу Римського, що православний київський воєвода закликав задовольнити вимоги Косова, оскільки в разі їх ігнорування сеймом козаки знову збунтуються, а гетьман Хмельницький розпорядиться вкинути митрополита Київського до Дніпра. Та й сам митрополит Київський під час перемовин зі своїми опонентами часто-густо покликався на позицію козацького гетьмана та всього Війська Запорозького, відступити від яких у нього немає змоги: «Приїхали єсми зді на сейм повелінієм і постановленієм Вашей Королівськой Мості, а потом і от гетмана і Войско Запорожского в той путь больши нуждею, нежели волею посилани…».
Щоправда, погрози Киселя, як і «настанови» Хмельницького, не надто вплинули на позицію учасників сеймових засідань у Варшаві. Навіть загалом лояльно налаштований Ян Казимир і той, нібито, твердо відповів: якщо православний митрополит не вгомониться, то він сам вкине його до Вісли або ж накаже втопити чи четвертувати.
Потрапивши, по-суті, в патову ситуацію, Адам Кисіль, аби таки добитися ратифікації Зборівської угоди та виторгувати для православної Церкви хоч якісь поступки з боку католицької більшості сейму, вирішив вплинути на непоступливість позицій вищого православного духовенства через домовленості з козаками. Варто зауважити, що ще під час укладення угоди під Зборовом київський воєвода, переконуючи гетьмана Хмельницького відмовитися від вимоги про повну ліквідацію унії та розпуску унійної Церкви, застосував аргумент універсальної релігійної толерантності: «Як ви не хочете, аби вашим сумлінням ко­ман­дували, то й ви не забагайте командувати…».
Святі Києво-Печерські на Небі. З книги Лазара Барановича «Трубы на дни нарочития»І промова Киселя, судячи з усього, таки справила належне враження на козацького гетьмана. Він не став наполягати на включенні положення про скасування унії до тексту Зборівської угоди, погодившись перенести розгляд цього питання на найближчий валь­ний сейм. Більше того, як слушно підмітили до­слід­ники, Хмельницький навіть став послуговуватися аргументами київського воєводи у своїй політичній риториці. Зокрема, в листі до волинської шляхти, наголошуючи на необхідності справедливого поділу церковного майна поміж православними та уніатами, козацький гетьман зауважував свою повагу до чужих релігійних почуттів: «А з їх милості панів, хто хоче і як хоче, хай так вірить, ми не чужого, а свого вимагаємо…».
Тепер же, уже під час сеймових засідань, коли Адаму Киселю не вдалося переконати православного митрополита піти на поступки, він звернувся по допомогу до гетьманських послів, переконуючи їх у тому, що хоч і релігійне питання дуже важливе, але воно є лише частиною вимог Війська Запорозького, і тому «розривати» через це питання сейм немає сенсу. Лист митрополита Київського Сильвестра Косова до міщан і православного братства м. Слуцька із закликом ревно служити Богові. 26 червня 1648 р. З колекцій ЦДІАК України
Отож, врешті-решт, владиці Сильвестру та ви­щому православному духовенству таки довелося вдовольнитися виданим Яном Казимиром 20 січня 1650 року королівським привілеєм, який хоч і називався «Апробація сеймова прав і вольностей релігії грецької народу руського», але насправді сеймового схвалення так і не отримав. Цим привілеєм Ян-Ка­зи­мир гарантував православній Церкві звільнення кліру від повинностей, визнавав за православними Вітебсько-Мстиславську єпархію на білоруських землях та Луцьку і Холмську в Україні, а також відкривав перспективу здобуття Перемишльської єпархії, щоправда, вже по смерті тамтешнього уніатського єпископа. Крім того, владика Сильвестр отримав Жидичинсь­кий (неподалік Луцька на Волині) та Лещінський монастирі (поблизу Пінська на Біло­русі). Унія ж за­ли­шалася непорушною, а київський владика так і не був допущений до участі в засіданнях сенату.
Ось через такі нездоланні перепони, розставлені на варшавському вальному сеймі 16491650-х ро­ків на шляху реалізації програмних вимог щодо задоволення вимог православних кіл, просунути хоч трохи вперед цю вкрай складну справу не вдалося. Кожна зі сторін залишилася на своїх позиціях. Отож, коли в недалекому майбутньому між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою зно­ву посилиться конфронтація, у гетьмана Хмель­ниць­ко­го на руках буде чудовий козир — не він, а шляхта і біскупи першими порушили умови Збо­рівського миру, причому вже на етапі його ратифікації!
«Декларація ласки Короля Його Милості на пункти прошення
Війська Запорозького,
18 серпня 1648 року.
1. Його Королівська Милість лишає своєму Війсь­ку Запорозькому всі його давні вольності, згідно з давніми привілеями і на це свій дає привілей, про що нижче.
2. Щодо числа війська, то бажаючи вдоволити прохання підданих своїх і заохотити їх до послуг собі та Речі Посполитої, Його Королівська Милість дозволяє мати Війська Запорозького сорок тисяч, а спорядження реєстру довіряє Гетьманові Війська За­по­розь­кого з такою декларацією, щоб вважаючи на достойність вписувати до реєстру козаків — хто б був до того здатний, як у маєтках шляхетських, так і в маєтках Його Королівської Милості, з таким означенням міст: від Дніпра почавши з цього боку в Димері, Гусарські захисні обладункив Горностайполі, в Користишеві, в Паволочі, в Погребищах, у Прилуці, у Вінниці, у Брацлаві, а звідти від Брацлава до Ямполя, до Дністра, а також від Дністра до Дніпра розуміється, мають прийматися до реєстру козацького. А з другого боку від Дніпра: в Острі, в Чернігові, в Ніжині, в Ромні і всюди аж до московського кордону та Дніпра. А що стосується дальших міст Його Королівської Милості та шляхетських, над міру в тих описаних пунктах, то там козаки вже не мають бути. Вільно, однак, із них то­му, котрий хоче бути в козацтві, без панського гамування вийти з усією маєтністю в Україну, коли буде прийнятий котрий до реєстру. А це спорядження реєстру Гетьманом Війська Запорозького має відбутися найпізніше до нового року свят руського По­кро­ви, в такому порядку: Гетьман Запорозького Війська має скласти поіменний реєстр всіх вписаних в козацтво з підписом руки своєї і з військовою пе­чат­кою учинити реєстр за іменем тих усіх, котрі будуть уписані в козацтво, а по тому, щоб ті, що будуть в ко­зацт­ві залишалися, при козацьких вольностях були, а інші всі мають підлягати замкам Його Коро­лівсь­кої Милості, а в шляхетських маєтках — своїм панам.
3. Чигирин, так як є в своїй границях, має бути завше при булаві Війська Запорозького, який Його Ко­ролівська Милість надає і теперішньому гетьманові Війська Запорозького, шляхетному Богданові Хмельниць­ко­му, роблячи його вірним слугою своїм та Речі Посполитої.
4. Все, що діялося під час теперішнього замішання з волі Божої, те все має бути забуте, і жоден пан не може чинити помсти й покарання.
5. Шляхтичі як віри руської, так і римської, котрі під час того замішання у будь-який спосіб перебували у Війську Запорозькому, Його Королівська Ми­лість із панської своєї ласки пробачає і проступок їхній покриває. І якщо хтось що-небудь випросив з маєтків спадкових або інших, або когось знеславлено, — з огляду на те, що те все діялося в теперішнім замішанні — має бути сеймовою постановою скасовано.
6. Військо коронне у тих місцях, де будуть козаки із реєстрового спорядження, становищ своїх не має мати.
7. Жиди не повинні бути державцями, орендарями ані мешканцями в українських містах, де козаки матимуть свої полки.
8. Стосовно знесення унії, як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському, також щодо цілості церковних маєтків і належних до них фундацій, які мали за давніх літ, а також і щодо всіх прав церковних, як будемо з Отцем Митрополитом Київсь­ким і з духовенством на найближчому сеймі говорити і ухвалювати, щоб на жадання отця митрополита все було повернене, що також і Його Королівська Милість готовий дотримати, аби кожен тішився з прав та вольностей своїх, і місце в сенаті Його Королівська Милість дозволяє мати Його Милості Отцю Митрополиту Київському. Сатиричний запис XVII ст. про п’яниць на книзі: Євангеліє учительне. — К.: Друк. Лаври, 1637. Відділ стародруків та рідкісних видань НБУВ
9. Гідності (диґнітарства) й усі уряди у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах, а саме воєводства, каштелянства, підкоморства, староства, земські суддівства та інші уряди, також і ґродські має роздавати Його Королівська Милість обивателям чину шляхетського, відповідно до давніх прав та привілеїв, до чого книги й виписи із книг мають видаватися руським письмом, і хоча то недавнім часом така конституція була вийшла, щоб руські письма як у земствах, так і в замках відставити, то щоб та конституція відставлена була, а ті уряди й гідності шляхти мають віддаватися шляхті віри грецької.
10. У місті Києві, де є упривілейовані руські школи, отці єзуїти не будуть там фундувати як і в інших українських містах, але перенесуть їх деінде; натомість усі інші школи, які там є з далеких часів, мають зберегтися в цілості.
11. Горілкою козаки шинкувати не мають, крім того, що на свою потребу зроблять щось, те гуртом вільно буде продавати. В шинках мед, пиво й інше, що звичай велить, може бути.
Ці пункти мають бути на сеймі затверджені, а тепер нехай усе піде в забуття, тільки згода і любов повинні панувати поміж українськими обивателями й Військом Його Королівської Милості Запорозьким».

 

Конституція варшавського сейму 22 листопада 1649 р. 12 лютого 1650 року
Конституція шеститижневого сейму в м. Вар­ша­ва, що розпочався 22 листопада 1649 року, включала в себе майже винятково положення, що були пов’язані або з минулою Зборівською кампанією, або із її наслідками. Зокрема, в ній йшлося про таке:
Скасування всіх привілеїв і вольностей щодо звільнення від сплати податків і торговельних мит міст. Містечок або окремих купців, навіть якщо їх затверджено відповідними сеймовими конституціями;
Титульний аркуш Конституції варшавського сейму 22 листопада 1649 р. — 12 лютого 1650 р. З колекцій ЦДІАК УкраїниВизначення податків, необхідних для оплати по­слуг кварцяного війська;
Заміну практики виставлення піхоти з вибранецьких волок податком у 60 золотих за кожного не виставленого вибранця;
Встановлення податку для забезпечення провіантом кварцяного війська — по копі збіжжя з кожного лану у всіх маєтках, що підлягали військовим стаціям і зимівлі;
Зобов’язання коронних гетьманів розміщувати кварцяне військо якнайближче до України, а військо забезпечити при цьому надійними джерелами платні та провіанту;
Призначення комісії, яка вже 5 березня мала роз­почати в Любліні спільно з коронним підскарбієм і депутатами від корогв виплати належного жолду під­розділам, які брали участь у Корсунській і Збо­рівсь­кій битвах, облозі Збаража, належали до Львівсь­кого, Замойського і Кам’янецького формувань і становили гарнізон фортеці Кодак;
Заборону приватним особам без відповідних повноважень формувати військові підрозділи, що їх повинна була оплачувати Річ Посполита (за винятком тих надвірних військ, що оплачувались коштом магнатів і панів);
Заборону жовнірам, під загрозою втрати жолду, стягувати на своїх становиськах стацій більше, аніж це було передбачено сеймовою постановою, та заборону вимагати, під загрозою інфамії, стації у дідичних шляхетських маєтностях;
«Затвердження Декларації милості Нашої, наданої Війську Запорозькому. Оскільки, згідно з Конс­ти­ту­цією Щасливої Коронації Нашої, було досягнуто заспокоєння запорозьких козаків, тому Декла­ра­цію милості Нашої, даної під Зборовом Війську За­по­розь­кому, авторитетом нинішнього сейму, за згодою всіх станів, затверджуємо» (тобто, власне, ратифікацію Зборівської угоди);
Призначення послів і комісарів та підготовку документів для ведення переговорів зі Шведським королівством щодо укладення «вічного» миру;
Надання гарнізону м. Кам’янця-Подільського того самого статусу, як і гарнізону фортеці Кодак;
Нобілітування за вірну службу королю і Речі Посполитій запорозьких козаків Семена Забузького, Яська Ясноборського та Івана Ганжі;
Накладення на купців, як коронних, так й іноземців, 60 тис. золотих донативи;
Призначення комісарів, які повинні слідкувати за упередженням конфліктів поміж коронними жовнірами та запорозькими козаками для збереження миру і наданої Війську Запорозькому декларації; Нюрнберзький торгівець. Німецька гравюра
Звільнення м. Львів і його передмість на десять років від сплати податків (за винятком кварти і мита) та від жовнірських переходів, а також повернення місту грошей, взятих на військові потреби і виплати Кримській Орді;
Зобов’язання шляхти й обивателів Волинсь­ко­го, Чернігівського, Подільського, Брацлавського, Київського і Белзького воєводств і земель Руського воєводства сплатити ретенти з податків за 1642, 1643, 1646 і 1647 роки;
Заява шляхти Київського воєводства про згоду сплатити подвійний подимний податок, але тільки після повернення у свої маєтки. Реляційний сеймик призначено на 21 лютого 1650 року в м. Житомир;
Заява шляхти Волинського воєводства про зго­ду сплатити подвійний подимний податок, але тільки після повернення у свої маєтки. Реляційний сеймик призначено на 7 лютого 1650 року в м. Луцьк;
Заява шляхти Брацлавського воєводства про згоду сплатити подвійний подимний податок, але тільки після повернення у свої маєтки. Реляційний сеймик призначено на кінець лютого 1650 року в м. Во­лодимир;
Заява шляхти Чернігівського воєводства про згоду сплатити подвійний подимний податок, але тільки після повернення у свої маєтки. Реляційний сеймик призначено наприкінці лютого 1650 року в м. Житомир.