Доба бронзи на теренах
УкраЇни XXXII/XXX — IX ст. до н.е

Бронзова доба — поворотний період в історії населення Східної півкулі. З її початком відбувся перехід від первісного існування (варварства) до цивілізації в найсприятливіших для життя людини куточках Основні археологічні культури раннього та середнього бронзового віку. Умовні позначення: 1 — Південнозахідна межа поширення культури шароводібних амфор; 2 — західна межа ямної культуроісторичної спільноти; 3 — кеміобінські пам'ятки; 4 — західна межа катакомбних культур; 5 — частина південної межі культур шнурової кераміки; 6 — культура багатоваликової кераміки (бабинська); 7 — кам'янськолівенцівські пам'ятки; 8 — східна межа культури Отомань.Старого світу (Месопотамія, долини Нілу, Інду, Янцзи та Хуанхе). Передові  людські спільноти здійснюють рішучий крок до писемної історії, занотовуючи відтоді всі свої звершення та втрати у формі написів на камені, глині, дереві, тканинах, шкірі та металі, доступних для нащадків. 
Метал стає символом і знаком нової доби, виміром могутності окремої людини, сім'ї, громади, племені та цілого народу. Людство вступило в такий культурно-історичний період, коли набувають поширення вироби з бронзи (штучний сплав міді з оловом, миш'яком, свинцем чи іншими металами). Вироби з бронзи все ще використовувалися поряд з кам'яними, поступово витісняючи останні. 
Бронзова доба прийшла на зміну мідно-кам'яній тому, що бронза плавиться легше від міді, а вироби з неї є твердішими та гострішими від мідних і навіть крем'яних. Найдавніші вироби з бронзи знайдено в Месопотамії та Південному Ірані (IV тис. до н.е.). Потім вони поширюються на терени Малої Азії, Єгипту (кінець IV тис. до н.е.). У III тис. до н.е. бронзові речі вже виготовлялися в Індії та на Півдні Європи, зокрема й на теренах України, а в II тис. до н.е. — у Китаї та в решті регіонів Європи. Ще пізніше бронзова доба фіксується в Африці (I тис. до н.е.) та Південній Америці (I тис. н.е.). З металургією бронзи пов'язані розвиток гірничої справи, професійна спеціалізація майстрів: гірників, металургів, ковалів, ювелірів, утворення та періодичне оновлення осередків металообробки, гірничо-металургійних центрів та металургійних провінцій. 
Реконструкція поселення тшинецькокомарівської спільноти біля с. Пустинка на Київщині(автор — С. Березанська)Терени України за доби ранньої та середньої бронзи входили до складу Циркумпонтійської металургійної провінції, а за пізньої бронзи на них поширювалися, відповідно, Євразійська металургійна провінція зі Сходу та Європейська металургійна провінція з боку Карпатського басейну. Умовний кордон поміж цими провінціями проводили вздовж течії Дніпра. Обмеження західного кордону Євразійської металургійної провінції межиріччям Сіверського Дінця та Дону дозволяє зробити припущення, що на базі розробки Бахмутських родовищ мідної руди та жвавого функціонування Донецького гірничо-металургійного центру сформувалась окрема Дніпро-Донецька металургійна область. Її майстри конструктивно синтезували досягнення Європейської та Євразійської металургійних провінцій, виробивши власну номенклатуру бронзових виробів.
Псалії з поселень бережнівськомаївської зрубної та сабатинівської культур(Музей археології ІА НАНУ, фото П. Подуфалова)Загалом же сировина для плавлення бронзи надходила з Балкано-Карпатського, Північнокавказького та Приуральського регіонів. Дефіцит її частково долали за рахунок розробки родовищ міді Донбасу та Волині. Найактивніше обробку бронзи провадило населення Степу (ямна спільнота, кемі-обинська культура, катакомбна спільнота, Бабинська культура, зрубна спільнота, Сабатинівська та Білозерська культури), Прикарпаття (культури шнурової кераміки, комарівська, Ноуа) та Закарпаття (культури Отомань, Фельшесеч-Станове, Гава). Культури Північної України (середньодніпровська, Тшинецька, Сосницька, Мар'янівська, Бондарихинська, Білогрудівська, Лебедівська) відчували істотну нестачу бронзи. Від ХІІ ст. до н.е. спостерігається криза бронзоливарного виробництва, а в ужиток входять перші серійні залізні вироби.
Нерівномірність розвитку окремих областей Старого Світу за доби бронзи стає ще відчутнішою. У Месопотамії та Єгипті бронзова доба практично збігається з утворенням перших держав (цивілізацій). В інших регіонах все ще тривав розвиток доцивілізаційних процесів. У II тис. до н.е. держави формуються на півдні Циркумпонтійської зони (Хетське царство в Малій Азії), на островах Егейського моря та на півдні Балканського півострова (Крито-Мікенська цивілізація).
Золота чаша роботи балканських ювелірів з с. Крижовлін Одеської обл. (Одеський державний археологічний музей)Регіони України також нерівномірно репрезентовані  впродовж бронзової доби виразними пам'ятками. Найдослідженішою є смуга українського степу, а саме землі Причорномор'я, Таврії, Запоріжжя та Донеччини. Не так масштабно, але відносно добре вивчені землі лісостепу: Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина, Поділля, Наддніпрянщина, Слобожанщина. Землі Сіверщини, Північно-Західної Слобожанщини, а особливо – Полісся, досліджені фрагментарно.
За доби бронзи дедалі більше увиразнюється фактор Київщини в давній історії України. Власне, ще від часів енеоліту цей регіон лісостепової Північної Наддніпрянщини стає своєрідною лабораторією міжкультурних, а отже й міжетнічних контактів. Спочатку трипільці увійшли тут у тісну взаємодію з племенами неолітичної дніпро-донецької спільноти. Надалі "ямники" перетнулись на Київщині з носіями культури кулястих амфор. Що ж до населення катакомбної спільноти, то воно не просто контактувало з носіями культур шнурової кераміки, а й дало початок своєрідному синкретичному утворенню — пам'яткам типу Ісківщини на відтинку Дніпра від Києва до Канева. Змінювалися епохи і культури, але міжплемінні контакти довкола київських пагорбів тривали. Кожна наступна потужна спільнота ніби вважала за необхідне засвідчити присутність саме тут. 
Нефритова сокира з поховання бабинської культури (Запоріжжя, Запорізький краєзнавчий музей, фото Ю. Рассамакіна)Землі Київщини не вирізнялися особливо помітними природними ресурсами, родючими ґрунтами чи м'яким кліматом, радше навпаки. Перевага Київщини полягала й полягає досі у вигідному географічному розташуванні на перетині водних (з Півночі на Південь) та сухопутних (зі Сходу на Захід) шляхів, які вже досить активно функціонували за доби бронзи. Саме тут, на київському хресті, могутній стовбур Дніпра віялом розгалужується на три гілки: східну, яка Десною та Сеймом веде до басейнів Оки-Волги та Дону; північну, що головним руслом Дніпра зближається з Верхньою Волгою, а притоками — з Північною Двіною (Даугавою); західну, яка течією Прип'яті прямує до Західного Бугу, Вісли та Німану. Спускаючись Славутичем нижче, є можливість повернути вздовж плинів Орелі чи Самари, повернути на схід і дістатися Донецького кряжу з його покладами солі, мідної руди та кременю, а пливучи головним руслом — дістатися Чорного моря та Криму. Повз київські пагорби проліг важливий сухопутний шлях, що достеменно сполучав Карпатський басейн з Південним Уралом вже за доби бронзи. Зазначимо, що вище сучасного Києва починається болотисте Полісся, важко прохідне в широтному напрямку, а нижче, вздовж лівого берега, закінчується довгий степовий коридор, який використовували для глибокого проникнення на північ рухливі скотарські племена. Отже, умовне київське вікно поміж лісом та степом ставало ідеальною й багато в чому безальтернативною ланкою сполучення зі Сходу на Захід і навпаки. Оволодівши Київщиною, можна було встановити контроль над одним з найважливіших вузлів європейського обміну, а з часом і торгівлі.
За доби бронзи це був обмін металами, бурштином, прикрасами, сіллю, зерном, худобою та хутрами. Показово, що Київщина надзвичайно багата на випадкові знахідки бронзових речей та комплекси матриць для їхньої відливки.
Становлення євразійського "степового мосту" відбувалося на початку ІІ тис. до н.е. З цією подією тісно пов'язаний перехід від середнього до пізнього бронзового віку. Тоді завершувався процес ізольованого розвитку та поступового виродження первинних цивілізацій. Його порушили стрімкі міграції найдавніших індоєвропейських племен, які таким чином вийшли на кін світової історії. Впродовж ІІ тис. до н.е. до кожного з ранніх осередків цивілізації індоєвропейці додали свіжої крові. Вони оновили владу, зцементувавши історію Старого Світу з ланцюга цивілізаційних ізолятів в єдиний системний процес. Цьому, безумовно, посприяло налагодження широтних торговельно-
політичних зв'язків з використанням у якості сполучної ланки зон відкритих степів та лісостепу, що простяглися від Карпатського басейну в центрі Європи до гір Хінгану на північному сході Китаю. Відтоді стали можливими контакти цивілізаційних осередків на півдні Європи з відповідними утвореннями Далекого та Середнього Сходу. 
Піфос (зерновик) з Кіровського поселення білозерської культури, Крим(Музей археології ІА НАНУ, фото П. Подуфалова)Концепцію "степового мосту", що запрацював близько 2000 р. до н.е., зпропонував американський археолог Д. Ентоні. Терени України відтоді стають важливою ділянкою такого "мосту", що складався з павутиння взаємно поєднаних суходільних та водних шляхів. Один із сухопутних перетинав терени нашої держави північним лісостепом — попід південним краєм Полісся, а інший — проходив вздовж Чорного та Азовського морів.
Поєднували ці два шляхи в систему перехресного сполучення артерії річок, що перетинають Україну з півночі на південь. Як зазначалося вище, через Київщину проходила важлива ланка "степового мосту", що з'єднувала Карпати з Південним Уралом. Реконструйована мережа шляхів сполучення маркується знахідками клепаних казанів доби пізньої бронзи, зосереджених переважно на землях України.
"Степовий міст" запрацював за перехідного періоду від середньої до пізньої бронзи й контролювався спочатку населенням бабинської культури. Впродовж наступної доби пізньої бронзи функціонування "степового мосту" забезпечували племена андронівської та зрубної спільнот. З Азії надходили на терени України мідь, олово, золото, нефрит, а з Європи — брухт кольорових металів, коштовні прикраси та зброя, якісний керамічний посуд. Перелічені експорти сфокусовано в наборі речей знаменитого Бородінського скарбу, знайденого в Буджацькому степу (Причорномор'я): парадні сокири, виточені з саянського нефриту, вістря списів турбинського типу з Приуралля, срібний кинджал та шпилька, декоровані в Карпато-Мікенському стилі. Питанням трансконтинентальних взаємин буде приділено увагу в подальшому тексті. 
Осередки культурогенези. Для кращого розуміння характеру подій, що відбувалися за доби бронзи на теренах України, варто використати таке поняття як "осередок культурогенези". Його запропоновано на початку 90-х рр. ХХ ст. російським археологом В. С. Бочкарьовим. Під осередком культурогенези дослідник розуміє регіони інтенсивного утворення, за певних сприятливих обставин, нових археологічних культур чи навіть культурно-історичних спільнот. Так, В. С. Бочкарьов виділяє для доби бронзи Волго-Уральський, Карпато-Дунайський та Північнокавказький осередки культурогенези. Жвава дискусія, що розгорнулася довкола цієї проблеми, призвела до уточнення термінології та виділення нових осередків культурогенези для доби бронзи. Зокрема, на теренах України пропонується виділити нові осередки (центри) культурогенези — Карпато-Дніпровський та Дніпро-Донецький. 
Виділення двох останніх оcередків має не лише суто технічне значення — для ліпшого усвідомлення ще й досі загадкових процесів культуротворення, а й певне ідеологічне. Адже, з виділенням В. С. Бочкарьовим трьох перших осередків культурогенези, землі України потрапили до, умовно кажучи, "сірої зони", населення якої нібито було не здатним до творення нових культур, а лише механічно сприймало культурні імпульси креативніших сусідів,  яким, на рівні підсвідомості, надається ореол таких собі культуртрегерів. Виділення "українських" осередків культурогенези, знімає, певним чином, гостроту одвічної залежності від зовнішніх запозичень.
Карпато-Дніпровський осередок (центр) культурогенези виділив В. І. Клочко. Осередок починає функціонувати на початку доби бронзи з розпадом культурно-історичної спільноти Кукутені-Трипілля та утворенням в Карпато-Дніпровському ареалі усатівської, софіївської та городсько-волинської культур (груп пам'яток) на початку ІІІ тис. до н.е. Надалі Карпато-Дніпровський осередок відігравав вирішальну роль у формуванні східного блоку культур шнурової кераміки (бойових сокир), східних утворень тшинецької культурно-історичної спільноти (комарівська, сосницька культури), блоку культур Сабатинівка-Ноуа-Кослоджень, а за доби фінальної бронзи — білогрудівської та чорноліської культур. Економічним підґрунтям сталого функціонування Карпато-Дніпровського осередку культурогенези виступало комплексне скотарсько-землеробське господарство "пасторального" типу, що виявилося за місцевих умов ефективнішим від землеробсько-скотарської господарчої системи Кукутені-Трипілля. Цей осередок спирався також на природні ресурси Карпатських гір, зокрема на поклади корисних копалин (мідь, золото, сіль, кремінь) Трансільванії, Закарпаття та Волині. Не можна не зазначити також, що саме він може бути пов'язаним з генезою слов'ян. Разом з тим, думка В. І. Клочка, що саме цьому осередкові своїм походженням зобов'язані "арійські" культури бронзової доби, лишається дискусійною. Генези "арійських" культур мав більше стосувався інший, лівобережний, осередок культурогенези.
Основні культури пізнього бронзового віку. Умовні позначеня: 1 — південносхідна межа тшинецької культури; 2 — сабатинівська культура; 3 — західна межа зрубної культурноісторичної спільності (покровська зрубна та бережнівськомаївська зрубні культури); 4 — східна межа культури Станово; 5 — південнозахідна межа бондарихинської культури; 6 — білозерська культура; 7 — білогрудівська культура.Дніпро-Донецький осередок культурогенези окреслив В. В. Отрощенко. З історії виділення осередків культурогенези видно, що обов'язковим елементом в їхніх назвах є позначення того чи іншого гірського пасма (Балкани, Карпати, Кавказ, Урал). Своєрідна опора на гірські масиви виступає ніби обов'язковою передумовою стартового імпульсу процесів культурогенези. Ймовірно, гори виступали не лише природним захистом для тих пассіонаріїв (за Л. М. Гумільовим), що зважилися порушити плин усталеної традиції й вибудувати принципово нові культурні традиції, але й свого роду ресурсним забезпеченням революційних змін. Саме аспект ресурсності зобов'язує нас звернути увагу на Донецький кряж з його доступними для розробки родовищами кременю, крейди, будівельного каменю, солі, міді, сурми, миш'яку, поліметалів, кам'яного вугілля. Отже, з огляду на природні скарби, Донецький кряж може бути поставлений поряд з класичними горами, а значить і розглянутий в контексті ресурсної бази Дніпро-Донецького осередку культурогенези. Доволі рясна мережа середніх та малих річок, серед яких – Лугань, Міус, Кальміус, Вовча, Самара, Бахмутка, забезпечували оперативний вихід з кряжу на великі водні артерії Дніпра, Сіверського Дінця — Дону, а також до узбережжя Азовського моря. Такі сприятливі умови для пересування груп людей, сировини та готових речей в межах регіону безумовно позначалися на процесах культурогенези, сприяли їхній активізації. 
Дніпро-Донецький регіон в археологічній ретроспективі постає доволі стабільною зоною культуротворення, принаймні, від доби неоліту. Серед проектів, що відбулися: Дніпро-донецька культурно-історична спільнота доби неоліту; маріупольська культурно-історична область на переході до енеоліту, середньостогівська спільнота енеолітичної доби. З окресленим регіоном генетично пов'язана постмаріупольська (квітянська) культура доби пізнього енеоліту з виразним підмогильним ритуалом поховання та першими незаперечними проявами місцевого ливарного та металообробного виробництва. 
На такій потужній генетичній базі постала ямна культурно-історична спільнота на межі ІV—ІІІ тис. до н.е. з власним колісним транспортом та монументальною антропоморфною скульптурою. Помічено підвищену концентрацію ямних поховань з металевими виробами на сході України, порівняно із ситуацією на теренах цієї спільноти загалом. Досліджуючи давні могили саме в середній течії Сіверського Дінця, російський археолог В. О. Городцов ще на початку ХХ ст. виділив базові культури Південно-Східної Європи — ямну, катакомбну та зрубну – та розробив періодизацію бронзової доби. Генеза цих культур, а тепер вже культурно-історичних спільнот, пов'язується з Дніпро-Донецьким регіоном.
Інтенсивний процес творення нових археологічних культур фіксується тут і на пізньому етапі розвитку катакомбної культурно-історичної області. Кількість катакомбних поховань з металевими виробами в регіоні суттєво перевищує цей показник у культурно-історичній області загалом. Запропоновано виділити Донецький центр металообробного ремесла для доби середньої бронзи. 
У Дніпро-Донецькому степовому регіоні зосереджено еталонні пам'ятки бабинської культури (культури багатоваликової кераміки) з епонімним поселенням Бабине ІІІ включно. Доведено, що саме довкола Донецького кряжу (Дніпро-Донецький осередок бабинської культурогенези) відбулося формування на межі ІІІ-ІІ тис. до н.е. цього видатного культурного явища на переході від середньої до пізньої бронзи. Цей процес прямо пов'язується з міднорудними копальнями Бахмутської улоговини.   
Пульсація Дніпро-Донецького осередку культурогенези виразно проявила себе на час формування бережнівсько-маївської зрубної культури доби пізньої бронзи. Дослідження міднорудних копалень названої культури дозволило поставити питання щодо Донецького гірничо-металургійного центру (ДГМЦ) доби пізньої бронзи. Вказано на прямий зв'язок ДГМЦ з осередком формування бережнівсько-маївської зрубної культури. В етнічному аспекті функціонування Дніпро-Донецького осередку культурогенези відбиває лінію розвитку індоіранських племен.
Припинення розробки міднорудних копалень Бахмутської улоговини у ХІІ ст. до н.е. збіглося з розпадом зрубної культурно-історичної спільноти й відіграло фатальну роль для Дніпро-Донецького осередку культурогенези, відсунувши його на узбіччя культуротворчих процесів за доби фінальної бронзи. 
Карпато-Дунайський осередок культурогенези тримав у своїй орбіті населення Закарпаття, де впродовж бронзового віку послідовно розвивалися культури Ніршег, Отомань, Фельшесеч-Станове, Гава-Голігради. Носії останньої за доби фінальної бронзи подолали карпатські перевали й долучилися до етнокультурних процесів Карпато-Дніпровського регіону. Карпатський басейн загалом пов'язаний з формуванням фрако-іллірійської гілки індоєвропейських племен.
Зазначимо, що Дніпро не стільки розділяв осередки культурогенези, скільки притягував населення, що жило по обидва його боки. Тому перетікання й перетини культурних впливів і контактів фіксуються в усіх землях вздовж Славутича, від Полісся до Чорного моря, а особливо в Київському регіоні, привабливому для племен на просторі від Донецького кряжу до Карпат. 
Етнічні процеси за доби бронзи розвивалися по лінії глибоких взаємних проникнень за напрямками північ — південь та захід — схід. Виокремлено чотири базові лінії розвитку: прабалто-слов'янська, індоіран-
ська, прафінно-угорська, прафрако-іллірійська. Наскрізна локальна специфіка показова для регіонів гірського Криму та Закарпаття. З Волино-Дніпровським регіоном (Галичина, Волинь, Полісся, Поділля, Наддніпрянщина) послідовно асоціюють нерозчленовану прабалто-слов'янську, а далі — праслов'янську лінію розвитку матеріальної культури й антропологічного типу населення, які накладаються на ареал щонайдавнішої слов'янської гідронімії. До цього процесу можуть бути залучені пам'ятки культури кулястих амфор від Сяну до Дніпра, підкарпатська та середньодніпровська культури шнурової кераміки, тшинецько-комарівська спільнота, білогрудівська, чорноліська, висоцька та лужицька культури, що обіймали Північний Лісостеп та Полісся. Подальший розвиток цього процесу пов'язаний з чорноліською та висоцькою культурами, що сформувалися за часів фінальної бронзи, але розвивалися вже в умовах доби раннього заліза. Степ та південь Лісостепу були опановані спільнотами індоіранської лінії розвитку (ямна, катакомбна, бабинська, сабатинівська, білозерська). Племена Карпатського басейну плекали прафрако-іллірійську гілку індоєвропейців, а на Північному Сході трималися прафіно-угри (Мар'янівка — Малі Будки — Бондариха).
Специфікою доби ранньої бронзи можна вважати етнокультурну консолідацію населення, коли племена ямної спільноти та культури кулястих амфор контролювали практично всю територію нашої держави. Це був час, коли культурні імпульси з України переважали зовнішні чинники, а їхні масштаби чітко вимірюються поширенням традицій будівництва могил.