Доба середньої бронзи

Курган доби бронзи. Наддніпрянщина

За доби середньої бронзи на теренах України утворюються нові історичні спільноти. Вони становили три культурно-етнічни групи, що займали різні природні зони. Всю степову і частково лісостепову зону центральної, південної та східної України впродовж III й у першій половині II тис. до н.е. заселяли праіндоіранські племена. На межі ранньої та середньої бронзи тут зникає ямна культура і поширюються племена катакомбної культурної спільності — найбільшого утворення Східної Європи за доби середньої бронзи. У кінці середньої бронзи на всій цій території їх змінили генетично споріднені племена культури багатоваликової кераміки, яку також називають бабинською культурою. Друге велике культурно-етнічне об'єднання складали культури шнурової кераміки. Вони займали лісову і лісостепову зону північної і західної частини території України. Носії культур шнурової кераміки належали до південно-східної групи індоєвропейських племен, що були предками германців, балтів і слов'ян, ще не розчленованих на ці окремі етноси. На Лівобережній Україні північну частину лісостепу займали племена мар'янівської культури, генетично споріднені з попереднім енеолітичним населенням культури ямково-гребінцевої кераміки. Ці племена були ланкою в розвитку етнокультурної лінії угро-фінського етносу та становили незначну частину величезної культурної спільності, що простяглася від Уралу до Східної Прибалтики.
Основними видами господарства населення України середньої бронзи були скотарство і землеробство, які доповнювалися багатим спектром виробництв з виготовлення жител, посуду, знарядь праці і зброї, одягу і взуття. У стаді переважала велика рогата худоба — головний постачальник м'яса, на другому місці були вівці та кози, в деяких районах розводили також свиней та коней. Серед свійських тварин були собаки, що допомагали випасати худобу. Вирощували пшеницю — одно- і двозернянку, карликову, полбу, а також просо, ячмінь, сочевицю, горох. 
Своєрідність природних умов визначала відмінності форм господарства і способу життя. У Поліссі і Лісостепу практикувалося присадибне пасовищне скотарство, з сезонним випасом стада в деякому віддаленні від поселень. Це давало можливість зберігати прилеглі сінокісні угіддя для заготівлі кормів на зиму. Тут були сприятливі умови і для розведення свиней, яких теж велику частину року тримали на підніжному кормі. Під посіви використовували родючі заплави річок, розчищали прилеглі до поселень лісові ділянки. Форми господарства в Поліссі та лісостепу сприяли осілому способу життя та відносно спокійному існуванню. 
На степових теренах частина населення теж займалася вирощуванням зернових — практикувалося заплавне землеробство, яке давало доволі великі врожаї. Але основою господарства тут були рухливі форми скотарства із сезонним перегоном худоби на великі відстані та заснуванням тимчасових поселень на шляху тривалих кочівель. Стада великої й дрібної рогатої худоби складали основне багатство степового населення, життя якого було наповнене бурхливими подіями, нескінченними пересуваннями та військовими сутичками.
За доби середньої бронзи відбуваються значні зрушення в розвитку металургії міді-бронзи. Головним досягненням цієї епохи є освоєння штучних сплавів, серед яких абсолютно домінувала миш'якова бронза. Частка олов'яної бронзи була незначною, це були трансільванські імпорти в населення культур шнурової кераміки. Пріоритет в розвитку металургії належав степовим племенам. На теренах їх розселення, перш за все — в Донбасі, знаходилися родовища міді. Рухомий спосіб життя сприяв поширенню технічних досягнень з найдавніших металургійних центрів — Кавказу, Малої Азії, Південного Уралу. Степовим племенам належав пріоритет і в розвитку колісного транспорту. 
Території, зайняті культурами шнурової кераміки, були віддалені від рудних джерел, металеві вироби тут були раритетами, а їх кількість залежала від інтенсивності обміну. У цих регіонах головним джерелом отримання знарядь і зброї залишались видобуток та обробка кременю. Невичерпні поклади високоякісного волинського кременю сприяли вдосконаленню традиційного тут крем'янообробного виробництва, що працювало не тільки для власного споживання, але й на обмін. Вироби з волинського кременю мали високий попит та розповсюджувалися на великій території — від Вісли і Південної Прибалтики на заході до Дону на сході.