КІммерІйцІ

Найдавнішим з войовничих кочових народів, чиє ім'я згадують письмові джерела, були іраномовні номади — кіммерійці (VIII—VII ст. до н. е.). З ними пов'язана низка важливих подій в історії стародавнього населення Північного Причорномор'я, Північного Кавказу, Передньої та Малої Азії, Карпато-Подунав'я. За свідченнями письмових та археологічних джерел, первинною територією проживання кіммерійців були степові та лісостепові терени Північного Причорномор'я і рівнини Північного Кавказу. Деякі кіммерійські пам'ятки знаходять і за межами окреслених областей, зокрема в Нижньому Поволжі та Нижньому Подунав'ї — мабуть, на шляхах кіммерійських походів.
Першим про кіммерійців написав легендарний грецький поет Гомер (VIII ст. до н. е) в "Одіссеї", зокрема в епізоді про шлях Одіссея з острова Ея (XI: 12—19): "Зайшло сонце та вкрилися темрявою усі шляхи, а корабель наш дістався до меж глибокого Океану. Там народ та місто людей кіммерійських, огорнені млою та хмарами".
Як вважає частинка дослідників, про кіммерійців повідомляють і деякі біблійні джерела, хоча ці свідчення й мають релігійно-міфологічний колорит, наприклад, книга пророка Ісайї (V: 26—30).
Дещо пізні письмові джерела, що говорять про кіммерійців, поділяються на дві групи: ассиро-
вавілонські клинописні написи та свідчення давньогрецьких авторів. Перші з них описують події, до останньої чверті VIII ст. до н.е. та більшої частини VII ст. до н.е.
З давньогрецьких авторів найбільш повна інформація про кіммерійців міститься в "Історії" Геродота (V ст. до н.е.) та "Географії" Страбона (початок І ст. до н.е.), хоча окремі цінні відомості наводять багато авторів (серед яких, наприклад, Аристотель, Гекатей, Діонісій, Євстафій, Каїн Ефеський, Каллімах, Калісфен, Перієгет, Пліній, Плутарх, Полієн, Есхіл).
Геродот згадує кіммерійців, переказуючи одну з трьох легенд про походження скіфів. Колись (до скіфів) кіммерійці заселяли північний берег Чорного моря, і відтоді тут так і збереглися пов'язані з ними географічні назви: "Кіммерійські стіни", "Кіммерійські переправи", "Країна з назвою Кіммерія". Геродота наслідував Страбон, якому також були відомі кіммерійські назви: гора Кіммерік, селище Кіммерійське на азіатській стороні Боспору та стародавнє місце Кіммерік. За Геродотом, одного разу в землі кіммерійців вторглися витіснені з Азії племенами массагетів войовничі скіфи-кочовики. Кіммерійці стали радитися: ставати до бою з скіфами, чи поступитися грізній силі та покинути свою країну. На раді думки розділилися. Царі пропонували дати бій, вважаючи за краще померти за свою землю, але народ, не бажаючи наражатися на небезпеку, запропонував піти без бою. Так і не зумівши домовитися, кіммерійці розділилися на дві частини, що вступили в кривавий бій одна з одною. Багато хто в цій битві був убитий, а ті, що залишилися в живих, поховали своїх одноплемінників і, покинувши батьківщину, пішли вздовж східного берега Чорного моря до Передньої Азії.
Так почався передньоазіатській період історії кіммерійців. Але передньоазійські кіммерійські походи та озброєні зіткнення кіммерійців з державними утвореннями стародавнього Сходу — Урарту, Ассирією, Фригією та іншими – мали місце ще значно раніше. За свідченнями Страбона, який використав у своїй "Географії" вельми давні джерела, кіммерійські напади на Малу Азію розпочалися ще за часів Гомера, або трохи раніше (I, 2, 9; III, 2, 12). Для осілих жителів землеробських країн кіммерійці і "гамірра", як їх називали, були дикими кочовиками, що прийшли з півночі. Вони живуть грабунками і війною. Легко зраджуючи та змінюючи союзників, нападаючи на багаті міста, кіммерійці всюди несли з собою жах, руйнування та смерть. Ось як йдеться про ці події у книзі пророка Ісайї (V: 26—29): "І ось він (тобто народ кіммерійський) легко та швидко прийде… Не буде у нього ні стомленого, ні знеможеного… Стріли його загострені, й усі луки натягнуті… ревіння його, як ревіння левиці… І зареве він, і схопить здобич, і понесе, і ніхто не забере…"Кіммерійці(?), у супроводі собаки на "понтійській" вазі середини VI ст. до н.е.
Кіммерійці(?), у супроводі собаки на "понтійській" вазі середини VI ст. до н.е.
Близько середини VIII ст. до н. е. кіммерійці взяли участь у знищенні Фригійського царства, що знаходилось у центрі сучасної Анатолії. Приблизно між 722—714 рр. до н. е. вони перемогли державу Урарту, на чолі якої стояв цар Русу I. Трохи пізніше, 714 р. до н. е., військо ассирійського царя Саргона II завдало остаточної поразки Урарту, а Русу I ударом кинджалу заподіяв собі смерть. Проте, щасливий переможець не надовго пережив свого супротивника: 705 р. до н.е. загинув і він. Як вважають деякі дослідники, смерть свою Саргон II знайшов у битві з кіммерійцями.
У 70-х рр. VII ст. до н. е. покотилася друга хвиля кіммерійських походів в Азію (можливо, це було вимушене переселення з Північного Причорномор'я під тиском скіфів). 679/678 рр. до н. е. кіммерійський вождь Теушпа зазнав поразки від могутнього ассирійського царя Асархаддона (680—669 рр. до н. е.). 673 р. до н. е. у битві проти ассирійців загинув і цар скіфів Ішпакай. Але це не перешкодило кочовикам 676—674 рр. до н. е. вдруге знищити Фригійське царство (цар Фригії Мідас наклав на себе руки). 654/652 рр. до н. е. кіммерійці на чолі з Лігдамісом спустошили Лідію, її столицею Сарди (у цьому бою загинув лідійський цар Гіг), а невдовзі перетворили на руїни деякі міста іонійських греків, зокрема — Магнезію та Ефес, пограбувавши, між іншим, знаменитий храм Артеміди Ефеської.
Кінець кіммерійському пануванню в Передній Азії поклали їх недавні вороги — скіфи, що вдерглися сюди. Зазнавши від них низки поразок, кіммерійці відступили в район міста Синопа на півдні чорноморського узбережжя, а близько 600 р. до н.е. їх остаточно розгромив лідійській цар Аліатт. Після цього кіммерійці зійшли з історичної арени. Такі свідчення про кіммерійців повідомляють нам давні письмові джерела.
Але крім них є інше, вельми важливе джерело, яке, як вважають деякі дослідники, стосується кіммерійців. Мова йде про зображення ранніх кочовиків, які за деталями одягу й озброєння відрізняються від зображень скіфів і через те часто ототожнюються саме з кіммерійцями. Практично всі вони датуються VI ст. до н. е.
Найбільш відомим з них є фриз на покришці теракотового саркофага з м. Клазомени (Іонія), де в силуеті передано бій грецьких воїнів-гоплітів з кінними воїнами у кочовому одязі, озброєними довгими рубальними мечами та луками. Вигляд північних варварів, імовірно, кіммерійців, добре відомий в античному живописі. Серед них зображення кінних воїнів у супроводі собак, на етруській (понтійській) вазі середини VI ст. до н. е. з Ватикану, воїна на античній амфорі часу Пісістратидів, воїна-варвара на аттичному кіліку VI ст.
до н. е. Єдиним же зображенням кіммерійця у розписі на вазах, засвідченим відповідним написом, є лучник зі сцени Калідонського полювання на відомій вазі Франсуа (приблизно 570 р. до н. е.) з музею Флоренції. Двоє воїнів у цій сцені мають варварські імена — KIMEPIOС і TOКСAMIС.
Таким чином, наука мала письмові свідчення про проживання у I тис. до н.е. на певних територіях войовничого кочового народу — кіммерійців, про різноманітні історичні події, у яких вони брали участь, та, виходячи із збережених зображень, володіла даними про гаданий зовнішній вигляд цих номадів. Залишалося небагато: знайти матеріальні сліди "письмових" кіммерійців там, де локалізували їх стародавні автори, і перш за все — у Північному Причорномор'ї та на Північному Кавказі, тобто, в місцях їх проживання. Чи, кажучи іншими словами, треба було зіставити ті чи інші пам'ятки археології, відомі на цих територіях, зі згаданим історичним народом.
Було кілька спроб розв'язати цю проблему, зокрема таких видатних фахівців як В. О. Городцов, М. І. Артамонов, Б. М. Граков. Та лише кілька десятиріч тому накопичилося достатньо археологічних джерел, щоб підійти до неї суто науковою конкретністю. Завдяки розробкам петербурзького дослідника О. О. Ієссена та засновника київської школи дослідників доби раннього заліза О. І. Тереножкіна було визначено групу археологічних пам'яток, які за знахідками у кургані поблизу хут. Чорногорівський на Донеччині та бронзовими виробами зі скарбу, відкритого у м. Новочеркаськ Ростовської обл., отримали назву пам'яток чорногорівського та новочеркаського типу. Якщо О. О. Ієссен пов'язував новочеркаські пам'ятки чи то з кіммерійцями, чи то з ранніми скіфами, то О. І. Тереножкін і одні, і другі беззастережно розглядав як старожитності історичних кіммерійців і визначав їх хронологічні рамки в межах 900—650 рр. На думку київського вченого, ці пам'ятки сформувалися на основі зрубної культури доби пізньої бронзи Півдня Східної Європи.
У наш час стає все більш очевидним, що старожитності чорногорівської групи, на відміну від новочеркаської, за особливостями матеріальної культури (вістря стріл, мечі та кинджали, деталі кінської вузди), не маючи прототипів у степах Північного Причорномор'я та Північного Кавказу, знаходять близькі аналоги у колі кочевих культур Азії, де відомі їх більш ранні зразки. Через те цілком справедливо оцінювати чорногорівські пам'ятки як сліди певної групи азіатського кочового населення ("протоскіфів"?), яке потрапило в ІХ ст. до н. е. на Південь Східної Європи та поступово розчинилось у місцевому кіммерійському масиві.
Слід сказати, що в останні роки висловлювалася думка, що термін "кіммерійці" взагалі не є назвою конкретного народу давнини, а перекладається як "рухомий кінний загін" (І. М. Дьяконов). Але ця точка зору не одержала будь-якої підтримки у колі фахівців.
Чим же є пам'ятки новочеркаської групи чи старожитності історичних кіммерійців? Це, перш за все, поховання, під курганними насипами чи у насипах більш ранніх курганів (за останніми даними, їх відомо близько 200), так звані скарби кіммерійських речей, які іноді зустрічаються у насипах давніх курганів і, очевидно, є зруйнованими впускними могилами, а також окремі випадково знайдені кіммерійські речі — як правило, озброєння чи деталі кінського спорядження. Основний ареал означених археологічних пам'яток — степова і лісостепова зона Північного Причорномор'я, рівнинна територія Північного Кавказу (особливо, Прикубання, Закубання, Ставропольський край), що у цілому збігається з локалізацією кіммерійців за письмовими джерелами.
KIM2_3.jpg
Золоті прикраси кіммерійської доби.
Курган Висока Могила. Запоріжжя
Кіммерійські поховання — це, переважно, могили чоловіків, що цілком відповідає письмовій та образотворчій традиціям. Померлих кочовиків ховали за обрядом інгумації (трупопокладення), зазвичай витягнуто на спині, частіше за все — головою на захід, як правило, у ґрунтових могилах (хоча відомі й випадки поховання на рівні давнього горизонту). Могили за влаштуванням та розмірами різноманітні: прості ґрунтові ями прямокутної чи овальної форми, перекриті зверху деревом, ями з дерев'яним склепом або зрубом всередині, могили з дерев'яною конструкцією у вигляді частоколу або шатроподібної форми.
Дерев'яні частини деяких могил мають сліди обпалення, що зв'язане з вогняним ритуалом, який мав місце під час поховання.
Набір озброєння кіммерійців складався з лука та стріл, виготовлених з бронзи і рідше — із заліза та кістки, залізного меча (іноді завдовшки до 1 м) чи кинджала, списа з масивним залізним вістрям. Воїнські аксесуари доповнював кам'яний точильний брусок — оселок.
Досить часто у могилах воїнів знаходять кінське спорядження, що символізує поховання одного чи кількох коней, представлене бронзовими двокільчастими вудилами, трипетельчастими псаліями, різноманітними бляхами, що мали конструктивне та декоративне призначення у системі вузди та були виконані як з бронзи, так і з кістки. Археологічні дані свідчать, що у військовій справі кіммерійців використовувалися й колісниці.
Ольшана. Поховання шляхетного юнакакіммерійця. Початок VII ст. до н. е.  Реконструкція. Наддніпрянщина
Ольшана. Поховання шляхетного
юнака-кіммерійця. Початок VII ст. до н. е. 
Реконструкція.
Крім озброєння та кінського спорядження, у складі речей, знайдених у кіммерійських могилах, трапляються особисті прикраси, глиняний посуд, а іноді імпортні металічні посудини, як правило, кавказького виробництва. Особливий інтерес становлять знахідки в похованнях кіммерійців окремих предметів, що мають аналоги у середньоазіатських старожитностях чи виконані у традиціях передньоазіатських майстрів. Вони зазвичай датуються кінцем VIII — початком VII ст. до н. е. та є матеріальним підтвердженням походів північно-причорноморських номадів-кіммерійців у країни Стародавнього Сходу.
Предмети озброєння та кінської збруї з кіммерійських поховань
Предмети озброєння та кінської збруї
з кіммерійських поховань
У сучасній науці майже загальновизнано, що кіммерійці, як і скіфи, розмовляли однією або кількох мовами, що входили до іранської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Проте, якщо іраномовність скіфів твердо засвідено багатьма фактами, то мовна належність кіммерійців встановлена на підставі лише трьох відомих слів. Це імена кіммерійських царів: Теушпа, Тугдамме (Лігдаміс) і Сандактатра. Значення цих імен до певної міри задовільно пояснене за допомогою іранського коріння, тому вважають, що їх власники, а також підвладні їм племена, були іраномовними.
Археологічні матеріали з кіммерійських поховань дають можливість реконструювати господарський устрій, життя і побут цього кочового народу. Основою господарства кіммерійських племен було кочове скотарство, в якому домінувало розведення коней. Конярство забезпечувало кіммерійських воїнів і пастухів не тільки "засобами пересування", але й продуктами харчування. Велику роль у житті кіммерійців відігравали війни, що відкривали кочовикам широкі можливості в отриманні продуктів землеробства і ремесла.
Кочове життя кіммерійських племен відбилося й на їх зовнішності. За переліченими вище зображеннями, одяг кіммерійців 
Наддніпрянщинаповністю відповідає тим степовим "стандартам", які були вироблені кочовими умовами життя. Кіммерійці одягалися у зручні для їзди верхи вузькі штани і приталені сорочки з полами, що розширювалися, на ноги взували м'які чобітки з короткими халявами, а голови покривали високими гостроверхими шапками-башликами. Невід'ємним компонентом кочовиків є також кінська збруя, що служила для керування конем.
Військова специфіка кіммерійського побуту відбилася в розробці і виготовленні першокласних для свого часу зразків озброєння і спорядження бойового коня. Як свідчать археологічні знахідки і рідкісні зображення, кіммерійці були легкоозброєною кіннотою. Якихось даних про застосування в них захисного озброєння наука не має, хоча не виключено, що перед боєм кіммерійці могли одягатися в просте, але вельми ефективне шкіряне оснащення, прикриваючись від ворожих стріл та ударів мечів легкими щитами. Широке розповсюдження кіммерійської кінської збруї і зброї є найкращим підтвердженням їхньої високої ефективності та вдалої конструкції.
Кочівницько-скотарський спосіб життя відбився і на соціальному розвитку кіммерійців. Головною цінністю кочовиків була худоба, стада якої могли легко переходити з рук у руки внаслідок озброєних зіткнень, засух та інших причин, скупчуючись у найбільш заповзятливих і успішних одноплемінників. Їм же перепадала й основна частина військової здобичі, що призводило до майнового і соціального розшарування кіммерійського суспільства. Про кіммерійських вождів говориться у низці письмових джерел, наприклад, у Геродота, де вони названі царями, а археологічно це простежується в появі поховань військової аристократії, які своїм багатством помітно відрізняються від основної маси рядових могил. Наведемо декілька найбільш виразних прикладів. Тільки залізний кинджал супроводжував дорослого чоловіка, похованого у невеликому дерев'яному склепі в кургані біля с. Берізки в Нижньому Придністров'ї. З іншого боку, незрівнянно більш грандіозним виглядає кіммерійське поховання в кургані біля с. Квітки на півдні правобережного лісостепу. За розмірами поховальної споруди (зруйнована шатроподібна конструкція на рівні давнього горизонту охоплювала площу 330 кв. м) воно не має собі рівних серед відомих нині могил кіммерійців півдня Східної Європи. Вцілілі знахідки, включають різноманітне озброєння (вістря стріл, 2 списи, залізний кинджал чи меч з різноманітними золотими прикрасами, зокрема, круглою бляхою, залізну сокиру, кам'яний оселок), 6 наборів кінської упряжі, зокрема й з деталями колісничного спорядження, бронзову кавказьку посудину, залишки восьми глиняних посудин та деякі інші предмети. Дата могили — кінець VIII – початок VII ст. до н. е. Все, що відомо про поховання в кургані біля с. Квітки, дозволяє вбачати в ньому могилу представника вищої кіммерійської знаті, найімовірніше, одного з вождів. Таким чином, археологічні дані яскраво демонструють значне майнове та соціальне розшарування кіммерійського суспільства, на полюсах якого стояли, з одного боку, народ, рядові воїни-кіммерійці, з іншого — військово-кочова аристократія на чолі з вождями. Вказані риси цілком характерні для суспільства вії.Зображення кіммерійця на грецькій вазі.  VI ст. до н.е.
Зображення кіммерійця на грецькій вазі. 
VI ст. до н.е.