Походження слов'ян:
матеріальна культура. В.Д. Баран, Д.Н. Козак,
Р.В. Терпиловський

    Чільне місце у слов'янській археології посідає проблема слов'янського етногенезу. Вона вбирає в себе питання походження слов'янського етносу, формування його території, розселення в Європі, визначення характеру матеріальної та духовної культур на різних станах розвитку, рівня економіки. Складність вирішення цих питань породжувала і до цього часу породжує гостру дискусію серед вітчизняних та зарубіжних дослідників слов'янської історії, яка то стихає, то, по мірі накопичення нового матеріалу, розростається з новою силою. Початок дискусії про батьківщину слов'ян поклав ще у XII ст. давньоруський літописець Нестор, який у «Повісті минулих літ» так відповів на питання 

«Звідки пішла земля Руська, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала?»: «По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по річці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани.  
     Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами. Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадав в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена [Літопис Руський, 1989]». Ця розповідь Нестора стала основою так званої балканської, або дунайської, теорії походження слов'ян. Вона була панівною у творах польських і чеських хроністів середньовіччя (XIII—XV ст.). Точку зору про дунайську прабатьківщину слов'ян підтримували такі визначні російські історики, як С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інші. В наш час дунайську теорію походження слов'ян розвиває відомий філолог і лінгвіст О. Н. Трубачов. Аналізуючи давньослов'янську мову, дослідник виявив в ній праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов'яни сусідили з праіталіками, десь в Подунавії, і тільки міграція кельтів в середньодунайські землі примусила слов'ян, на думку О. Н. Трубачова, посунутися на північ від Карпат і у Повіслення. Тут почалося зближення слов'ян з балтським субстратом. Проте, як вірно відзначив В. В. Сєдов, археологія не дає підтвердження гіпотезі щодо дунайського походження слов'ян. В лінгвістичних побудовах, що стосуються того питання, мова може йти про якийсь середньодунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов'янської мови [Седов,1979]. Вже в епоху середньовіччя висувалися й інші погляди на прабатьківщину слов'ян. Так, автор Баварської хроніки географ Баварський, а також космограф Равенський у XIII ст. висунули гіпотезу щодо місцевого походження слов'ян. За цією гіпотезою, підхопленою багатьма західноєвропейськими вченими XIV— XVIII ст., предками слов'ян були скіфи, алани, роксолани й інші племена, які жили у Північному Причорномор'ї у давнину. З цієї території слов'яни поступово розселилися на північ, захід і північний захід. Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов'яни з покон віків жили на одних і тих же місцях. Вони були переконані, що давні письменники не могли не писати про слов'ян, але вживали інші етноніми. Тому з слов'янами ідентифікували по черзі майже всі народи, які жили між Одрою і Дніпром, і про яких так чи інакше згадували давні автори, їх ототожнювали не лише зі скіфами чи аланами, але й з гетами, кельтами, фракійцями, фінами і венедами, навіть готами, лугіями, вандалами тощо. Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов'ян: аллохтоністичний і автохтоністичний. Першим дослідником, який по науковому підійшов до розгляду проблеми походження слов'ян, був відомий чеський вчений П. І. Шафарик — автор широко відомої у XIX ст. книги «Слов'янські старожитності». Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П. І. Шафарик пов'язав із слов'янами племена венедів [Safarik, 1837]. Він показав, що слов'яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника, простяглися до Вісли і Одри. Центром слов'янської прабатьківщини П. І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П. І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов'ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А. Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов'ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов'яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу [Погодин, 1901]. Значний вплив на активізацію наукових досліджень в пошуках прабатьківщини слов'ян мала праця видатного чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», видана в Празі у 1902 р. В ній узагальнено досягнення різних наук — лінгвістики, історії, етнографії і топоніміки. Вчений локалізував прабатьківщину слов'ян між басейном середньої Вісли і Карпатами на заході, Нарвою і Прип'яттю на півночі, в районах над Середнім Дніпром на сході, а також над верхнім Бугом, Дністром, Прутом і Серетом на півдні. Центр слов'янської території знаходився, на думку Л. Нідерле, на Волині. З слов'янами ототожнювалися племена неврів, будинів та скіфів-землеробів Геродота. На його думку, праіндоєвропейська мова розпалася на окремі мови на початку II тис. до н. е. До І тис. до н. е. існувала спільна балтослов'янська мова. Слов'янська мова виділилася у самостійну десь у І тис. до н. е. [Niderle, 1902]. Концепція Л. Нідерле лягла в основу так званої Вісло-Дніпровської теорії походження слов'ян. Як слушно зазначив Г. Ловмянський, вона стала вихідним пунктом для різних концепцій, згідно яких слов'яни розміщувалися у двох протилежних від Вісли напрямках. Одні дослідники, приймаючи за вихідну географічну лінію басейн Вісли, розміщували батьківщину найдавніших слов'ян у басейнах Прип'яті та Дніпра (Ю. Ростафінський, Ю. Розвадовський, М. Фасмер), інші пересували її па захід від Вісли у Вісло-Одерське межиріччя (Ю. Костшевський, Т. Лер-Сплавінський). Треті, до яких відноситься більшість радянських вчених післявоєнного часу, поєднують ці дві теорії і розширюють прабатьківщину слов'ян від басейну Одри на заході до Подніпров'я на сході (А. Д. Удальцов, А. І. Тереножкін, П. Н. Третьяков, Б. О. Рибаков). Розглянемо погляди цих дослідників детальніше. Польський ботанік Ю. Ростафінський поклав в основу своїх досліджень оригінальну джерело-флористичну лексику. Вивчаючи давньослов'янську мову, дослідник дійшов висновку, що в ній відсутня назва бука, але розповсюджені назви граба, плюща й тиса. З цього робиться висновок, що слов'янська прабатьківщина знаходилася поза ареалом бука, але в межах поширення рослин, добре відомих слов'янам. Такою територією, на думку Ю. Роста-фінського, є Прип'ятське Полісся та Верхнє Подніпров'я. Прип'ятсько-Дніпровську територію, як прабатьківщину слов'ян, відстоював відомий славіст М. Фасмер. До аргументів з галузі ботаніки Ю. Ростафінського цей дослідник додав матеріали гідрономії. На території Подніпров'я в прип'ятському басейні М. Фасмер виявив кілька десятків річок з давньослов'янськими назвами. У Центральній Європі знаходяться, на його думку, лише кельтські, германські, ілірійські та фракійські гідроніми. Західне походження слов'ян найпослідовніше, і також з позицій автохтонізму, відстоювали, починаючи з 30-х років, польські археологи, лінгвісти і антропологи [Седов, 1979]. Серед них такі вчені, як Ю. Костшевський, Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавінський та інші. В основі Вісло-Одерської концепції прабатьківщини слов'ян лежить гіпотеза археологів щодо слов'янської належності лужицької культури, що була поширена між Одрою і Віслою, а також у верхів'ях Ельби і частково на Західній Україні в період пізньої бронзи та ранньозалізного часу. На думку Ю. Костшевського, спадкоємцями лужицької групи стали племена так званої пшеворської культури, яка нібито виникла в результаті розселення в середовищі лужицької культури носіїв поморської культури. Пшеворська культура пов'язувалася з історичними венедами [Kostrzewski, 1949]. Дальше обгрунтування вісло-одерська теорія походження слов'ян отримала в дослідженнях видатного польського славіста Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов'янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців — носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов'яни. Слов'яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов'ян-венедів [Lehr-Splawinski, 1946]. Теорія Т. Лер-Сплавінського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників і серед радянських археологів. Оригінальну, хоча й складну теорію походження слов'ян розробив А. А. Шахматов. Його теорія, на відміну від вищеописаних, є зразком аллохтоністичного, чи міграціоністського підходу до вирішення етноісторичних проблем. Згідно прихильників міграціонізму етнічний розвиток розглядається як просторова експансія, тобто як переселення, періодична зміна території одним і тим же народом. Керівною засадою етнічного процесу є рух народів. Суттю етнічних досліджень є вивчення напрямків етнічних рухів. Як же з цієї точки зору виглядає етногенез слов'ян у А. А. Шахматова? Слов'яни, за його переконанням, входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які в глибоку давнину займали Балтійське узбережжя. В певний період часу частина цих індоєвропейців переселяється на південь, ставши предками індоіранців і фракійців. Друга частина залишилась на місці, розвинувшись з часом в балто-слов'янську етнічну спільність. У І тис. до н. е. ця спільність розпалася. У II ст. н. е., коли германські племена покинули свої землі у Повісленні, переселившись в Подунав'я і Приазов'я, слов'яни залишають Прибалтику і просуваються на територію перших в райони Середньої і Нижньої Вісли. На цій території слов'яни живуть до V ст. Тут відбувається розпад первісної слов'янської спільності та починається їх розселення в Європі. Оскільки шлях на південь був до V ст. перекритий готами, а пізніше гунами, основний рух слов'ян відбувався на захід, в межиріччя Одри і Ельби, а також у Прип'ятсько-Дніпровський басейн. Так виникла західна і південно-східна групи слов'ян. Після розгрому гунів у V ст. слов'яни рушили на південь, досягти Чорного моря, Дунаю і Візантії, де й сформувалася південна група слов'янства [Шахматов, 1915]. Зрозуміло, що подібний нарис етнографічного розвитку слов'янства у наш час викликає чисто історіографічний інтерес. Цінність роботи А. А. Шахматова — популярного російського вченого в тому, що вона пробуджувала інтерес до проблеми, викликала навколо неї жваву дискусію і цим стимулювала її дальше вивчення. Найновішою, всесторонньою і глибоко обгрунтованою є теорія слов'янської праісторії, висунута у 60-х роках нашого століття Г. Ловмянським — відомим польським істориком і медієвістом. Піддавши аналізу топонімічні досліди свого наукового попередника Т. Лер-Сплавинського, особливо етимологію водних назв, Г. Ловмянський дійшов висновку, що ці назви мають ще дослов'янське походження, а не праслов'янське. В процесі їх вивчення, вважає дослідник, можна визначити етнічні групи, які проживали до слов'ян на їх історичних територіях. Г. Ловмянський не підтримав тих вчених, які доводять, що більшість назв річок України і східних районів Росії (Дон, Дніпро, Дністер) слов'яни перейняли від іранців чи праугрофінів. Г. Ловмянський встановив, що ці землі первісне були заселені так званими ляпонськими або староєвропейськими народами. Дані, отримані в результаті аналізу топоніміки, переконали його в тому, що слов'яни перейняли назви цих та інших річок безпосередньо від староєвропейського населення ще в часи існування балто-слов'янської спільності. Ця спільність розпалася, на думку вченого, десь в першій половині І тис. до н. е. Це означає, що вже в ті часи слов'яни мешкали на території між Одрою, Віолою і Дніпром. Більш ранні, так би мовити, зародишеві етапи праслов'янської історії Г. Ловмянський уявляє собі так. Десь близько середини II тис. до н. е. із-за Середньої Волги та Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися групи північної частини індоєвропейського населення. Праве крило цього людського масиву складали предки германців, центральне — балти, а ліве — слов'яни. В результаті асиміляції прийшлою індоєвропейською людністю північної групи староєвропейців («ляпонців») сформувалися германські народи, а південної, що носила назву «венеди»,— слов'яни і балти. Слов'яни перейняли і етнічну назву «ляпонців». Час появи окремої слов'янської етнічної групи Г. Ловмянський, як згадувалося вище, визначає приблизно першою половиною І тис. до н. е. [Lowmianski, 1963]. Ідеї Г. Ловмянського з певними модифікаціями в наш час розвиває В. Гензель. На його думку, балто-слов'яни вже у II тис. до н. е. займали територію між Дніпром і Віслою. На початку І тис. до п. е. південна частина балто-слов'ян, предки слов'ян, зайняла територію між Віслою і Одрою, де до того часу жили венеди-ілірійці та асимілювали їх. В результаті сформувалися протослов'яни. В різні періоди часу на слов'янську територію проникали інші племена, зокрема кельти, дакійці. В пізньолатенський і ранньоримський часи слов'яни утворили пшеворську і оксивську культури на території Польщі, а також зарубинецьку в Прип'ятському Поліссі та Подніпров'ї (Hensel, 1984]. За останні десятиріччя проблема походження слов'ян вирішувалася головним чином на археологічних матеріалах, оскільки дані всіх інших наук вже не могли суттєво доповнити чи замінити існуючі численні концепції. Але перш ніж перейти до аналізу концепцій, побудованих на археологічних джерелах, з метою їх кращого розуміння зупинимося на характеристиці писемних, тобто історичних, джерел про слов'ян. Початкові етапи діяльності слов'ян, як сформованого етносу, відбувалися, ймовірно, в надрах європейського континенту, на територіях віддалених від центрів тогочасного культурного життя. Тому давні історики, політики, географи, які вивчали або цікавилися варварським світом і багато про нього писали, подали про слов'ян уривчасту, скупу і до того ж суперечливу інформацію. Твердо і впевнено можна опертися лише на дані про слов'ян, які походять з раннього середньовіччя. Для розуміння проблеми етногенезу слов'ян надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені в його основній праці «Гетика». Він пише, що всі групи слов'янського люду, які відомі в його час під іменем склавенів, антів і венедів, «походять з одного кореня» і в давнину називалися одним спільним іменем — «венеди» [Йордан, 1960]. Спробуємо відштовхнутися від цього важливого повідомлення й розглянути всі відомі нам дані про венедів. Найраніша згадка цього етноніму на європейському континенті міститься у листах римського історика Помпоніума Мели, що відноситься до І ст. до н, е. і яка дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Вони пишуть, що римський проконсул в Галії отримав в дар від германців двох «індів» (віндів), що торгували па балтійському узбережжі і яких буря загнала до берегів, зайнятих германськими племенами. Це місце розглядається багатьма істориками-славістами, особливо польськими і чеськими (Л. Шафарик, Г. Ловмянськнй), як свідоцтво проживання венедів-слов'ян на балтійському узбережжі уже в І ст. до н. е. Достовірності такого тлумачення повідомлення Мели заважає те, що етнонім «венеди» був у Європі в ці часи досить поширеним. Він зустрічається в Британії і в Галії. Г. Ловмянський пояснює це тим, що назва венеди перейшла до індоєвропейських народів, у тому числі й слов'ян від корінного населення Європи [Lowmianski, 1963]. Отже, повторення етноніму венеди в різних місцях європейського континенту є закономірним явищем. Справа лише в тому, яку саме з груп венедів вважати слов'янською? Переважає думка, що лише прибалтійські венеди, які згадуються в багатьох історичних джерелах, можуть мати зв'язок із слов'янами. Якщо повідомлення Мели можна розглядати як таке, що має до слов'ян-венедів опосередковане відношення, то дані римського географа й природознавця Плінія Старшого вважаються першою прямою згадкою про венедів-слов'ян. Описуючи народи Прибалтики, він говорить, що тут живуть сармати, венеди, скірги, гірри. Дані Плінія походять з 5 р. н. е. і грунтуються на матеріалах експедиції римського флоту до гирла р. Вісли, подані римським істориком Філемоном. Г. Ловмянський й інші дослідники вважають, що етноніми сармати, венеди тут слід читати як «сарматські венеди», а не відокремлено. Тим самим Пліній Старший нібито хотів підкреслити негерманський характер венедського народу, його відмінність від інших (адріатичних або британських) венедів [Lowmianski, 1963]. Дані Плінія Старшого значною мірою суттєво доповнюються римським істориком другої половини І ст. н. е. Тацітом. Його повідомлення настільки для нас важливе, що заслуговує на повне відтворення. У своїй великій праці «Германія», завершеній у 98 р., але відтворюючій реалії середини І ст. н. е., він пише: «Тут кінець Свебії. Чи віднести певкинів, венедів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкини, яких деколи називають бастарнами, мовою, способом життя, осідлістю і домівками повторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Із-за змішаних шлюбів їх вигляд робиться все огиднішим і вони набувають рис сарматів. Венеди перейняли багато з їх звичаїв, бо ради грабунку рискають між певкінами і фенами. Все ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю; все це відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі і на коні» [Тацит, 1970). Отже, в наведеному уривку завдяки, за слушним висловом Г. Ловмянського, «некомпетентності автора «Германії», подано єдиний в давній літературі й конкретний опис не лише території венедів, але й кількох важливих рис їх життя та побуту. Венеди-слов'яни, на відміну від сарматів, будують домівки, тобто є осілим народом — землеробами. Венеди носять щити, вони хороші воїни — ведуть активні воєнні дії з певкінами і фенами. Таціт не спеціально вказує територію проживання венедів, лише зауваживши, що вона розміщена на схід від германців. Однак описуючи діяльність венедів, досить точно окреслює її — простори між фенами і певкінами, проти яких вони чинять грабіж. Певкіни, як встановлено дослідниками, мешкали в гирлі Дунаю і, можливо, десь над Дністром, вздовж східних відрогів Карпат. Фени — на північ від балтів за Двиною і Верхньою Волгою; германці — на захід від Вісли. Отже, за Тацітом, венеди у І ст. н. е. займали територію на схід від Вісли, на південь від фенів та балтів, й на північ від бастарнів. Па думку Г. Ловмянського, ареал венедів на сході сягав лівого берега Дніпра, оскільки лінгвісти простежують контакти слов'янської мови з племенами Приазов'я — спадами (звідси архаїчне слов'янське слово «ісполін») [Lowmianski, 1963]. Факт проживання великого народу венедів у басейні Вісли знаходимо у географічній праці вченого з Олександрії — Птолемея (90—170 рр.). Його дані, отримані з більш раннього джерела, відносяться, як вважають дослідники, до того ж часу, що й Таціта. Описуючи сарматію, Птолемей вказує, що цей край населяють великі народи і серед них венеди над цілою венедською затокою, а над Дакією — певкіни і бастарни. Дані Птолемея не сходяться з даними Таціта. Його венеди локалізуються на великій відстані від бастарпів і сарматів, на східному узбережжі Балтики, де Таціт і пізніші автори розміщують племена готів та естіїв. Дослідники вважають, що Птолемей поєднав в єдине ціле давніші свідоцтва про староєвропейських венедів, які мешкали на південно-східному узбережжі Балтики, і пізніші щодо великого народу венедів, який жив далеко від моря у Східній Європі. Визначаючи ареал венедів, Птолемей використав давне джерело, а їх етнополітичну значущіть («великий народ») почерпнув з іншого, можливо, сучасного йому джерела [Lowmianski, 1963]. В «Географії» Птолемея, на думку окремих дослідників, є відомості про слов'ян під їх власною назвою, але дещо перекрученою. Поряд з ланцюжком племен, проживаючих на південь від венедів, Птолемей називає народи, які творили інший ряд, сягаючий від Прибалтики далеко на схід. Це галінди, судини, ставани, алани. Назви ставали і слов'яни ідентифікувало багато вчених, починаючи від М. Ломоносова. На думку Г. Ловмянського, ця низка народів пов'язана з торговим шляхом від Балтійського до Азовського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Народ ставанів Г. Ловмянський розміщував у Середньому Подніпров'ї та Подесенні. Назва ставани (слов'яни) вживалася, на його думку, купцями, що вели торгівлю між народами Балтійського узбережжя та аланами. Від них ця назва потрапила в одне з джерел, яке використав Птолемей. Етнонім «венеди» вживався лише тими народами, які проживали вздовж бурштинового шляху, що контролювався германцями. Ще одну, більш пізню згадку про слов'ян-венедів знаходимо в так званих Певтінгерових таблицях — карті римських шляхів, які, найімовірніше, відносяться до другої половини III ст. [Lowmianski, 1963]. Карти дійшли до нас в копії, зробленій у XIII ст. Це довгий сувій паперу з позначенням доріг. Він використовувався подорожніми та купцями як географічна карта. На ній подано перелік народів та земель, розміщених в напрямку з заходу на схід, і серед них венедів. Останніх локалізовано на північ від Дакії, точніше Семиграддя, праворуч від лугіїв. Це територія на північ від Карпат у Верхньому Подністров'ї та західніше. Другий раз назва «венеди» зустрічається на карті багато південніше, в гирлі Дунаю, між Дунаєм і Дністром. Інтерпретація цього джерела викликала значну дискусію. Майже в кожній праці, присвяченій раннім слов'янам, воно згадується і по-своєму пояснюється. Дослідники, які проводять пошуки прабатьківщини слов'ян у Верхньому Подніпров'ї або межиріччі Вісли й Одри, як правило, ігнорують значення Певтінгерових таблиць; прихильники південної Подунайської прабатьківщини слов'ян наголошують на їх достовірності. В останньому десятиріччі молдавськими та українськими археологами виявлено археологічні пам'ятки III—V ст. типу Етулії, що за характером житлового будівництва, поховального обряду та кераміки близькі до слов'янських пам'яток цього часу Верхнього й Середнього Подністров'я. Останнім часом Певтінгерові таблиці набувають особливої ваги. Це перша звістка щодо заселення слов'янами-венедами у III—IV ст. областей між Нижнім Дністром і Дунаєм, що підтверджується археологічними даними. З аналізу писемних джерел перших століть нашої ери можна дійти таких висновків. Етнонім «венеди» відноситься до слов'ян. Слов'яни (венеди-ставани) становили у ці часи великий народ північної частини Сарматії. Вони проживали на території між Віслою, східними відрогами Карпат і Дніпром. Тут слов'яни мали свої домівки. З цієї території вони здійснювали військові похода проти бастарнів на півдні, балтів і фенів на півночі. Говорячи більш конкретно, слов'яни на рубежі та в перших століттях нашої ери займали землі сучасних Полісся, Волині, Поділля та Середнього Подніпров'я. На заході вони межували з територією германців, приблизно по середній течії Західного Бугу; на півдні — між степом та лісостепом, межуючи з іраномовним населенням (приблизно по лінії верхньої течії Південного Бугу в напрямі до Дніпра). Північний та східний кордони за писемними джерелами не простежуються. В якийсь час (ймовірно у II—III ст.) венеди з Волині та Поділля прориваються через землі, що належали бастарнам та дакійцям, і освоюють територію між гирлом Дунаю й Дністра. Виразно, з прив'язкою до певної території, писемні джерела фіксують слов'ян в середині І тис. н. е., коли вони з'являються на історичній арені Європи, як численна і сформована суспільно-політична сила. На цей час припадає і їх найінтенсивніше розселення. На північному сході фіксується інфільтрація слов'ян в області, раніше зайнятій балтами; на заході — в другій половині VI — початку VII ст. вони з'являються в межиріччі Ельби та Заале; на півдні — оселяються на Балканському п-ові, активно воюючи з Візантійською імперією. Все це збуджує інтерес до слов'ян. Візантійські автори VI ст. — Йордан, Прокопій Кесарійськнй, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, а також Маврикій Стратег, які знають слов'ян під іменем венедів, антів та склавінів, відводять їм в своїх працях значне місце як численному народові, що бере активну участь в подіях Південної та Південно-Східної Європи і впливає на її історичний розвиток. Виходячи з інтересів Візантії, вони розглядають питання внутрішньої організації та соціально-політичної структури слов'янського суспільства, розвиток військової справи, взаємовідносини з імперією та іншими народами не тільки союзниками, але й супротивниками. Для нас в цьому випадку особливо важливі свідчення візантійських авторів щодо території слов'ян у середині І тис. н. е. Готський історик Йордан у своїй праці «Гетіка», написаній в середині VI ст. і присвяченій північно-германському племені готів, характеризує низку племен Центральної і Східної Європи, з якими готи у III—IV ст. зіткнулися під час переходу з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор'я. Серед них значне місце займають племена венедів, антів і склавінів. Нове в праці Йордана, порівняно з писемними даними ранішого часу, є не тільки те, шо він крім венедів, називає ще й антів та склавінів, але й що найбільш важливе, він розглядає їх в єдності походження. За Йорданом вони походять від одного кореня. «...Починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їх назва тепер міняється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавінами й антами». Далі Йордан пише: «Після поразки герулів Германаріх направив військо проти венетів. Останні, хоч і достойні презирства із-за слабості зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку давати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венети, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме при переліку племен, — походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів. Хоч зараз із-за наших гріхів вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялися владі Германаріха» [Йордан, 1960]. Наведений уривок вносить ясність в питання, хто такі венеди перших століть нашої ери, що жили в межах Сарматії на схід від Вісли і яку могутню силу вони являли собою у VI ст. за часів Йордана. Йордан, таким чином, окреслює територію багатолюдного племені венедів північними схилами Карпат із півдня, а на заході — верхів'ям Вісли. На північ та схід ця територія простяглася на далекі відстані, але її кордони йому не відомі. Отже, свідчення Йордана не суперечать відомостям, які почерпнуті нами з праць авторів І—II ст. н. е. — Плінія Старшого, Таціта і Птолемея. Дещо краще ніж венедів, Йордан та інші візантійські автори локалізують слов'янські племена склавінів та антів. Йордан пише, що склавіни живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ до Віскли (Вісли). Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин [Йордан, 1960]. За даними Маврикія ці племена займали суміжні регіони, оскільки між ними немає великої відстані, яку варто було б згадувати [Маврикий, 1903]. Якщо границі розташування склавінів та антів, окреслені Дніпром і Дністром, не викликають ніяких сумнівів, то географія міста Новієнтуна та Мурсіанського озера залишається дискусійною. їх пошуки проводяться вже багато років і не закінчені й зараз. Похожі назви місцевостей відомі в Панонії (Невіодун), та інших місцях. Мурсіанське озеро також локалізують або в Панонії, або Румунії, дельті Дунаю. В. П. Кобичев вважає, що південно-західна межа склавії Йордана знаходилась в Середньому Подунав'ї. В цьому його переконують такі рядки із «Гетіки» Йордана: «Скіфія межує з землею Германії аж до того місця, де народжується ріка Істр (Дунай) і простягається Мурсіанське озеро. Вона тягнеться до рік Тіри, Данастра (обидві назви відносяться до р. Дністра) і Вагосоли (судячи за порядком перелічених рік - Південний Буг), а також великого того Данапра» [Йордан, 1960, 30]. Все це вказує на дуже відносні можливості прив'язки давніх утрачених географічних назв до сучасних. Крім того, у звістках античних авторів відсутні відомості про час заселення слов'янами того чи іншого району, тому немає підстав усі регіони, де перебували ті чи інші слов'янські племена за часів Йордана, вважати їх первісною територією. Ці відомості необхідно перевіряти даними археології та інших наук. Як буде показано нижче, слов'янські пам'ятки на Середньому Дунаї з'являються лише у VI ст., тобто за часів їх великого розселення. Усі раніші старожитності Середньо-Дунайського регіону археологам не вдається пов'язати із слов'янами. Про те, що слов'яни у VI ст. займали землі на північ від Середнього Подунав'я, свідчать дані, приведені Прокопієм Кесарійським у відомій праці «Війни з готами», написаній у 50-ті роки VI ст.: «Коли герули були переможені в бою з лангобардами і повинні були піти із місць проживання батьків, то одні з них... поселилися в країнах Іллірії, останні не захотіли ніде переходити через ріку Істр, а влаштувались на самому краю заселеної землі. Очолені багатьма вождями царської крові, вони насамперед пройшли підряд через усі слов'янські племена, а потім через велику пустинну область і досягли країни так званих варнів» [Прокопий из Кесарии, 1950]. Як бачимо, згідно відомостей Прокопія Кесарійського, величезна територія між Середнім Подунав'єм і Прибалтикою, де жили у VI ст., була зайнята слов'янами, напевно, склавінами. Найімовірніше, шлях герулів із Подунав'я в Прибалтику проходив по Віслі. Анти за писемними даними займали регіони на схід від склавінів та на північ від утігурів, між Дніпром і Дністром. Прокопій Кесарійський пише, що народи, які тут живуть, в давнину називались кіммерійцями, тепер звуться утігурами. Далі на північ від них (утігурів) займають землі незліченні племена антів. Сама назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602р. вона зникає із сторінок історичних хронік. Напевно, вони в процесі розселення на Балкани змішуються із племенами склавінів і приймають загальну назву слов'ян. Хоча з цього приводу існують різні точки зору як істориків, так і лінгвістів. Таким чином, склавіни, назва яких в дещо зміненому вигляді поширилась на всі слов'янські племена, у V—VI ст. вийшли за південні межі венедських земель. Візантійські автори вже знають їх на Дунаї. На північному заході писемні джерела пов'язують їх із Віслою; па сході — із Дністром, де вони межували із антами, що займали в цей час межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю. Прокопій із Кесарії вважає склавінів та антів єдиним народом. Північні й східні межі землі склавінів та антів візантійським авторам були маловідомі, тому вони не називали їх кордонів, а обмежувалися загальною термінологією, що визначала їх просторовість або характер ландшафту. Торкаючись питань характеру побутових і соціально-економічних умов життя склавінів, Йордан вказує, що вони живуть в болотах і лісах. Маврикій Стратег також характеризує побут антів. Все це свідчить, що в середині І тис. н. е. землі антів і склавінів на півночі простягалися до Полісся і Верхнього Подніпров'я, де ландшафт відповідає наведеним характеристикам. Щодо згадки Йордана про заселення антами вигину чорноморського узбережжя, то її у світлі сучасних археологічних досліджень слід вважати приблизною. Пам'ятки пеньківської культури, яка, безсумнівно, пов'язується з антами, відкрито в Середньому Подніпров'ї, верхній частині Південного Бугу, Середньому Подністров'ї та Молдавії, але вони невідомі на Нижньому Дніпрі. Серед племен Подунав'я VI ст. склавінів неодноразово називають Менандр і Феофілакт Сімокатта [Мишулин, 1941]. Оцінюючи в цілому дані Прокопія про слов'ян, необхідно мати на увазі, що вони датуються серединою VI ст., а тому повинні відображати становище слов'ян в дещо раніший час, можливо, в першій половині цього століття, або наприкінці V ст. Підкреслимо, що писемні джерела VI ст. чітко фіксують слов'ян склавінів і антів на лівому березі Дунаю, відзначаючи їх наскоки на прикордонні райони імперії по всій середній течії цієї великої ріки. Десь наприкінці VI — початку VII ст. слов'яни переходять Дунай. Важливе місце в дослідженні слов'янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку невідривне пов'язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов'янської мови «як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть» (Ф. Л. Філій). Вони досить успішно вирішили питання щодо відношення слов'янської мови до інших індоєвропейських мов і тим самим показали слов'ян як окрему етнічну спільність в сім'ї індоєвропейських народів. Картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів має важливе значення для пошуків стародавньої території слов'ян та визначення шляхів і районів їх розселення. В. М. Топоров і О. М. Трубачов провели картографування та аналіз архаїчних гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров'я, а також Верхнього Подністров'я. В результаті виявилося, що слов'янські назви найчіткіше і у великій кількості виступають на південь від Прип'яті й Десни. Вони опускаються по Дніпру до р. Псьол, сягаючи його верхів'я, і заходять на Лівобережжі в межиріччя Псла та Орелі. На півдні Правобережжя вони сягають верхньої течії Південного Бугу та середнього Дністра, на заході — верхів'я Дністра та Прип'яті. На північ від Прип'яті та Десни виступають суцільним шаром балтські гідроніми, які дещо заходять на Правобережжя, де чергуються зі слов'янськими назвами. З півдня в лісостепову смугу території України, головним чином в межиріччя Дністра та верхів'я Прип'яті, заходять гідроніми ілірійського та фракійського походження, а на Лівобережжя — іранські. Германські гідроніми, що складають на схід від Вісли лише сім назв, розосереджені: на північному Підкарпатті (два), па правому березі верхнього Дністра (один), у верхів'ї Південного Бугу (два), на східній Волині (один) і на правому березі Орелі (один). Якщо поширення іранських гідронімів з південного сходу, фракійських та ілірійських з півдня, германських з заходу та північного заходу, балтійських з півночі не викликав сумнівів, то слов'янські пов'язуються саме із зазначеною територією. Але для підтвердження цього припущення необхідні аналогічні дані з межиріччя Вісли та Одри, а також Подунав'я. І. Удольф, проаналізувавши всі дані слов'янської архаїчної гідронімії, дійшов висновку, що найдавніші слов'янські гідроніми і компактно вкривають верхів'я Пруту, Середнє і Верхнє Подністров'я до верхів'їв Вісли. Насиченість архаїчних слов'янських гідронімів в регіоні між Верхнім і Середнім Дніпром, верхів'ям Вісли, Верхнім Дністром і Прутом, наявність балтослов'янських, іранослов'янських та германослов'янських мовних зв'язків, а також відсутність в стародавній слов'янській мові слів, що позпачають специфічні риси гір, моря та деяких порід дерев, поширених в Середній Європі (бук, тис, явір тощо), свідчить про те, що вказана територія вимагає особливо уважного підходу при вивченні археологічних культур, які передують ранньосередньовічним старожитпостям та їх кореляції з історичними та писемними джерелами. Тим більше, що найраніші слов'янські ранньосередньовічні поселення, які виникають у V ст., також відкриті у Подніпров'ї, верхів'ях Південного Бугу, на Середньому і Верхньому Дністрі і верхів'ях Пруту. Ми не можемо погодитися з Ф. П. Філіним, який твердить, що співставленім («накладання») ареалів археологічних культур та реконструювання лінгвістичних регіонів позбавлене перспективи [Филин, 1962]. Така думка викликана деякою переоцінкою можливостей лінгвістики і недооцінкою археологічних джерел в розв'язанні проблем етногенезу. Зрозуміло, що археологам, як і історикам, на шляху до вивчення проблем походження слов'ян зустрічається багато труднощів. Але й порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Мовні явища, як правило, не піддаються датуванню, що значно зменшує їх історико-пізнавальні можливості. Крім того, не можна забувати, що поняття історія мови й історія народу хоча й пов'язані між собою, але не тотожні. Останнє значно ширше і різноманітніше, воно включає ще й низку інших важливих характеристик не доступних лінгвістиці, як предмет вивчення. Не можна не відзначити тієї корисної роботи, яку провели антропологи по виявленню фізичного типу слов'ян, виділенню його серед інших етнічних угруповань. Крім того, визначаючи єдність процесів слов'янського етногенезу, антропологи встановили, що в різних регіонах слов'янської території існують помітні відмінності у фізичній будові слов'янського населення. Це дало їм можливість дійти висновку про вплив на слов'ян іншоетнічних рис — балтських, германських, фракійських та ін. Цей висновок дуже важливий при визначенні ядра території стародавніх слов'ян. На жаль, антропологічні дослідження в галузі слов'янського етногенезу також мають свої труднощі. До них насамперед необхідно віднести обмеженість джерел і навіть їх повну відсутність протягом цілих століть. Загальновідомо, що у V—VIII ст. більша частина лісостепового населення Східної та Центральної Європи ховала своїх небіжчиків шляхом трупоспалення. Зокрема, найраніші достовірні слов'янські поховання V—VIII ст. виявилися трупоспаленнями. Наукова цінність писемних джерел, даних лінгвістики і антропології виключно велика. Вони незаперечно стверджують існування народу слов'ян-венедів на території Європи вже в перші століття нашої ери. Не викликає сумніву й та обставина, що слов'яни складали в цей час велику самостійну етнічну групу Європи поряд з такими значними етнічними спільностями, як германці, дакійці, сармати, угро-фіни, балти. У VI—VII ст. вони вже були відомі як грізна войовнича сила. Однак необхідно враховувати, що інформація, вміщена у тих самих писемних джерелах, не є всебічною і повною. Вона відповідає уявленню античних авторів про хід історичного процесу в глибинних областях Східної і Центральної Європи, розміщених далеко від кордонів Римської імперії. Тому дані писемних джерел необхідно піддавати перевірці всіма доступними досліднику методами. В цій ситуації важливого значення набувають археологічні матеріали. Вони не тільки значно доповнюють історичні, лінгвістичні, антропологічні та інші джерела, але й відкривають широкі можливості для вивчення історичного процесу, розкривають нові й часом несподівані риси соціально-економічного і культурного життя слов'янського населення. Саме археологія, що добуває і вивчає матеріальну культуру — житла, поховання, предмети побуту та праці, одежу та прикраси, створені відносно замкнутими групами людей, для яких характерні певні специфічні усталені риси, а головне які піддаються просторовим і хронологічним визначенням прн співставленні з історичними та мовними явищами, дає останнім необхідні орієнтири і прив'язки. Археологічну культуру не можна розглядати як щось застигле, незмінне. Вона може змінюватись, втрачати ті чи інші риси, або набувати нові, розширювати територію, входити компонентом в нові культурні утворення, відображаючи зміни в розвитку тієї етнічної спільності, яку вона представляє. При цьому необхідно мати на увазі, що на кожному новому етапі в ній завжди залишаються елементи, що зв'язують її з попереднім. Таке розуміння археологічної культури дозволяє простежити послідовність розвитку матеріальної культури слов'ян, визначити її територіальні зміни і, застосовуючи ретроспективний метод, поступово поглиблюватись до її джерел. Проте ретроспективно-типологічні дослідження можуть призвести до позитивних результатів лише за умов наявності матеріалів всіх хронологічних ланок, що вивчаються. Невивченість будь-якої з них знижує можливості типологічних співставлень, і як наслідок призводить до помилкових висновків. До нещодавнього часу таким слабким місцем у вивченні етногенезу слов'ян була відсутність старожитностей раннього середньовіччя — пам'яток слов'ян, які б пов'язували так званий римський час в історії слов'ян (І—IV ст.) з часом, що передував утворенню давньоруської держави (VI—IX ст.). їх вивчення почалося лише у 50-х роках нашого століття. Це призвело до появи ряду невдалих гіпотез, що грунтувалися на переконаності в прямій генетичній лінії розвитку слов'янських культур від початку І тис. до н. е. аж до періоду Київської Русі. Виходячи з правильного в цілому посилання про глибоке коріння слов'ян на території Європи, деякі дослідники приписували їм всі існуючі тут археологічні культури; при цьому вони розглядалися апріорі як послідовні ланки безперервного ланцюжка історичного розвитку слов'ян. Так, в основі Вісло-Одерської теорії походження слов'ян, створеної польськими археологами на чолі з Ю. Костшевським, лежить мало доказове ствердження щодо слов'янської належності пам'яток тшинецької і лужицької культур II — першої половини І тис. до н. е. Пізніші археологічні культури на території між Віслою і Одрою розглядалися як наступні етапи розвитку одного і того ж населення аж до середньовіччя. Але сьогодні, при більш строгій ревізії фактів цієї теорії і на ширшій джерельній базі виявилася її повна неспроможність. Навіть найпізнішу з цих культур — пшеворську, яку називали венедською, що датується останніми століттями до нашої ери — початком V ст. н. е., не можна в цілому пов'язати із слов'янами. Що стосується визначення етнічної належності більш ранніх — лужицької, поморської культур, то воно теж далеке від остаточного вирішення. Ця ж сама хиба якоюсь мірою властива й прихильникам Вісло-Дніпровської гіпотези походження слов'ян, яку започаткував В. В. Хвойко. Він першим оголосив, що всі отримані ним в Подніпров'ї матеріали, починаючи від скіфського часу і закінчуючи періодом Київської Русі, відбивають різні етапи розвитку слов'янської культури. Порівняно нещодавно ідеї В. В. Хвойка з позицій автохтонізму розвинув лінгвіст і археолог В. П. Петров [1972], якій запропонував розпочати історію слов'ян в Подніпров'ї з більш раннього часу — від носіїв трипільської культури. Підставою для такої пропозиції став той факт, що саме за часів трипільської культури на території України розпочинається землеробство. Ряд радянських археологів (М. І. Артамонов, П. М. Третьяков, Б. О. Рибаков) в своїх наукових концепціях об'єднують вісло-одерську і вісло-дніпровську теорії, вважаючи, що прабатьківщиною слов'ян були з покон віків землі від Дніпра до Одри [Третьяков, 1966]. Так, М. І. Артамонов вважав, що раннім слов'янам належали лужицька, поморська, пшеворська культури в Польщі, а також скіфські культури Подніпров'я і Поділля, в тому числі історичні неври, гелони і будини. На рубежі нової ери і в першій половині І тис. н. е. слов'янам належали зарубинецька і черняхівська культури. Ще далі пішов у цьому напрямку П. М. Третьяков. На його думку, культура шнурової кераміки, яка відома у II тис. до н. е. між Дніпром і Ельбою, була праслов'янською. Доповнюючи М. І. Артамонова, він вважав слов'янськими також верхньодніпровську і юхнівську культури. В останніх працях П. М. Третьяков починав слов'янську історію вже від зарубинецької і пшеворської культур рубежу нової ери. Теорії автохтонізму в слов'янському етногенезі дотримується Б. О. Рибаков. Він починає слов'янську історію з XV ст. до н. е. і виділяє в ній кілька етапів розвитку [Рыбаков, 1981]. До першого етапу відноситься час існування комарівської і тшинецької культур (XV—XII ст. до н. е.). Праслов'яни займали в цей час територію між Одрою і Середнім Дніпром. То був, на думку Б. О. Рибакова, період першого відпочкування слов'ян. Другий етап він назвав лужицько-скіфським (XI—III ст. до н. е.), коли слов'янам належали лужицька, чорноліська, білогрудівська та скіфська культури. Третій етап — період існування зарубинецької та пшеворської культур (II ст. до н. е.— II ст. н. е.); четвертий — черняхівської і пшеворської культур (III—IV ст.); п'ятий—період раннього середньовіччя. Основним методом дослідження Б. О. Рибакова є картографія культур. Головним аргументом висунутої гіпотези є те, що всі включені ним до слов'янської історії культури займали в різні часи одну територію — межиріччя Дніпра і Одри. На жаль, гіпотеза Б. О. Рибакова, створена ще у 50-х роках на засадах пануючого в цей час автохтонізму, не зазнала до нашого часу ніяких змін, не зважаючи на значний розвиток археологічної науки як в польовому, так і в теоретичному плані. За останні десятиріччя завдяки значному поповненню слов'янської археології новими матеріалами, кількість точок зору щодо проблеми походження слов'ян звузилася, спостерігається зближення позицій дослідників. Великого значення для вирішення цієї проблеми мало відкриття та вивчення ранньосередньовічних слов'янських культур: празької, пеньковської і колочинської. Суть проблеми зводиться тепер до вирішення питання про генезис цих культур, тобто до пошуків джерел ранньослов'янських культур раннього середньовіччя. Докорінно змінюється методологія досліджень етногенезу слов'ян. Раніше дослідники, залучаючи численні, але багатозначні факти суміжних наук, намагалися створити загальну схему слов'янського етногенезу, причому основну увагу приділяли найдавнішим малоприступним етапам слов'янської історії. Тепер славісти намагаються оминути такі схеми, концентруючи увагу на певній, невеликій ділянці досліджень. Основною моделлю пошуків став рух не від невідомого до відомого, а навпаки. Опорним пунктом при цьому стали слов'янські ранньосередньовічні археологічні джерела, які добре пов'язуються з писемними даними про слов'ян. Сьогодні визначилися три основні напрямки в пошуках джерел ранньослов'янської культури. Представники першого напрямку (К. Годловський, І. Вернер, М. Б. Щукін), беручи в основу порівняльного розгляду соціально-економічну модель слов'янського суспільства середньовіччя, бачать її коріння на території Верхнього Подніпров'я, Подесення і Білорусії — в областях поширення пам'яток київської культури ІІІ-V ст. Дослідники другого напрямку (І. П. Русанова, В. В. Сєдов), виходячи з морфологічних ознак самої матеріальної культури, головним чином з подібності або ідентифікації певних форм ліпної кераміки, елементів поховального обряду, висовують гіпотезу, що коріння слов'ян знаходиться в межиріччі Одри і Вісли, в областях поширення пам'яток пшеворської культури. Розглянемо в найбільш узагальненому плані основні положення авторів, що репрезентують обидві точки зору. Погляди третього напряму ми детально розглянемо трохи далі. За І. Вернером, всі типи ранньосередньовічних слов'янських культур (празько-корчакська, пеньківська, колочинська) склалися у другій чверті І тис. н. е. в лісовій зоні Східної Європи на основі раніших місцевих культур: почепської на Десні та київської на Дніпрі. До таких самих висновків, але з інших позицій, дійшов польський археолог К. Годловський. В основу власної концепції він поклав порівняльну характеристику введеного ним поняття «моделі» культур Східної і Центральної Європи римського часу та ранньосередньовічної слов'янської культури. К. Годловський вважає, що археологічну культуру слов'ян в період їх великих переселень на неосяжні простори від Дніпра до Лаби і Балкан характеризує не стільки певний склад основних категорій знахідок, скільки спільна модель, структура, що відбиває певний тип соціально-економічних відносин, звичаїв, вірувань [Godlowski, 1979]. Ця модель (квадратне житло з піччю-кам'янкою в кутку, специфічний поховальний обряд, горщик так званого празького типу, невеликі поселення) корінним чином, на його думку, відрізняється від моделі культур, що існували в лісостеповій частині Східної і Центральної Європи в римський час (черняхівська, пшеворська, вельбарська) з їх розвинутим і різноманітним ремісничим виробництвом, високим рівнем землеробства, торгівлею, розвинутими суспільними відносинами. З цього випливає, що ніякого зв'язку між носіями пам'яток римського часу і слов'янами ранньосередньовічної пори не може бути. Вони належали різним за походженням групам населення. Це, за переконанням К. Годловського, підтверджують і писемні дані, в яких ми знаходимо відомості про більшість народів Європи, навіть найпівнічніші — наприклад, скандинавів, фенів, але там відсутні конкретні однозначні згадки про слов'ян в римський час. За К. Годловським, модель слов'янської культури VI—VII ст. пов'язується з моделями пізньозарубинецької та київської культур. Вони, на його думку, мають ряд спільних рис: відсутність гончарної кераміки, металургійних центрів, стиль ліпної кераміки та поховального обряду, житлових і господарських будівель [Godlowski, 1979]. Однак прямого типологічного зв'язку між двома хронологічно послідовними культурами — київською і ранньослов'янською — К. Годловському знайти не вдалося. Невідповідності, що виникають при порівняльному аналізі цих двох культурно-історичних спільностей, К. Годловський пояснює тим, що культура слов'ян раннього середньовіччя сформувалася в дуже короткий час за межами первісної батьківщини, на території, яку вони заселили наприкінці IV—V ст., але на базі моделі київської культури. Приймаючи до уваги наявність пам'яток слов'ян V ст. на Правобережній Україні, К. Годловський робить висновок, що слов'яни мешкали на землях між Прип'яттю, Карпатами, Дніпром. Дорогу племенам київської культури з лісової зони в цей регіон проклали гуни, які у V ст. розгромили готів, носіїв черняхівської культури. Автор припускає можливість існування в середовищі черняхівської культури якоїсь кількості слов'янського населення, але вона, на його думку, не мала впливу на формування культури слов'ян празького типу. Наявність у празьких старожитностях Правобережної України певних елементів черняхівської культури, а у Прикарпатті культури карпатських курганів К. Годловський пояснює тим, що київське населення асимілювало частину носіїв цих старожитностей, перейнявши тим самим деякі риси їх культури. Таким чином пояснюється і наявність у матеріальній культурі слов'ян VI—VII ст. деяких елементів пшеворської культури. В цілому концепція історичного розвитку племен Східної і Центральної Європи на рубежі та в першій половині І тис. н. е. зводиться до слідуючого: на рубежі III—II ст. до н. е. під впливом кельтів і в результаті міграційних рухів північних і східних германців на територію сучасної Польщі виникають пшеворська і оксивська культури. В ранньоримський час оксивську культуру у північній Польщі змінює вельбарська. Пшеворська культура досягає свого розквіту у І—III ст., що призводить до демографічного вибуху. З цього часу починається рух пшеворців, яких К. Годловський вважає за германські племена лугіїв, вандалів, бургундів, на південь і південний схід, а вельбарців (готів, гепідів) на схід. Останні, переселившись наприкінці II ст. на Україну, створюють черняхівську культуру. Опустілу до V ст. територію Вісло-Одерського межиріччя займають у VI ст. слов'яни з Дніпро-Дністровського межиріччя [Godlowski, 1979, 1985]. Погляди І. Вернера та К. Годловського в нашій країні підтримує М. Б. Щукін та деякою мірою В. В. Кропоткін (Щукин, 1987]. В концепції цих авторів, по-своєму стрункій і завершеній, є багато слабких місць, пов'язаних з недостатньою вивченістю пам'яток, з помилками методичного характеру. Так, немає ясності у питанні щодо співвідношення пшеворської культури на території Польщі з більш ранніми — поморською і кльошовою культурами. На це нещодавно вказала І. П. Русанова, яка виділила у складі пшеворських старожитностей стійкий і відносно значимий поморсько-кльошовий компонент. В наведеній концепції ігноруються явні зв'язки між пшеворськими старожитностями та культурою слов'ян раннього середньовіччя на цій самій території. На ці недоліки вказують Й. Земан та В. Д. Баран, які після аналізу пам'яток слов'ян на території Польщі аргументовано пропонують виділити їх в окремий локальний варіант, що сформувався на основі субстрату. Й. Вернер і К. Годловський занадто перебільшують роль готів в історії Східної Європи, вважаючи їх творцями і носіями черняхівської культури. Такий погляд не підтверджується даними археологів, які вивчають цю культуру. Суперечить фактам теза І. Вернера щодо наявності хіатусу між Дніпром та Віслою наприкінці IV—V ст. Вона спростовується багатьма відкритими тут за останні десятиріччя слов'янськими пам'ятками з матеріалами V ст. Автори цієї концепції явно схильні до абсолютизації пізньо-зарубинецької і київської культур у слов'янському етногенезі. Говорити про роль цих культур у слов'янській історії можна лише стосовно генези пеньківських і колочинських старожитностей. До культури празького типу київські старожитності, судячи за сьогоднішніми даними, мають опосередковане відношення. Необхідно зазначити, що наведена вище концепція базується виключно на засадах міграціонізму — методі, який вже неодноразово доводив свою безперспективність при вирішенні історичного процесу в первісну епоху. З протилежних позицій до проблеми походження ранньосередньовічних слов'янських пам'яток підходять московські вчені І. П. Русанова та В. В. Сєдов. Вони вважають, що Верхнє Подніпров'я не входило до ареалу, що відноситься до формування слов'янського етносу. На їх думку, ці райони займали балтські племена. Балтськими дослідники вважають також пам'ятки типу Колочина і раніші пізньозарубинецькі. Пеньківська група пам'яток, за В. В. Сєдовим, є. подальшим розвитком середньодніпровського варіанту черняхівської культури, що виник внаслідок асиміляції пшеворськими племенами місцевого скіфо-іранського населення. Пам'ятки празького типу утворили пшеворські племена, які просунулися у Подніпров'я з межиріччя Вісли і Одри. І. П. Русанова на відміну від В. В. Сєдова вважає, що пеньківська культура стала слов'янською лише на пізніх етапах свого розвитку, в результаті асиміляції її носіїв, в основному кочовиків, населенням празької культури. Єдино слов'янськими І. П. Русанова вважає лише празькі старожитності. За її переконанням, вони виросли з пшеворської культури [Русанова, 1976]. В. В. Сєдов в основу схеми еволюції слов'янської культури поклав лужицьку культуру. З неї виростає не лише слов'янська культура підкльошових поховань, а й культура італіків, германців, кельтів. Останні увійшли якоюсь мірою у наступну слов'янську пшеворську культуру, що існувала до IV ст. З лужицької виросла також поморська культура, що належала балтам. З неї, в свою чергу, виросли балтські зарубинецькі старожитності. На базі пшеворської культури в ранньому середньовіччі створилися всі відомі В. В. Седову слов'янські культури: празько-корчакська на території між Дніпром і Віслою; суково-дзедзіцька в Польщі; культура довгих курганів на новгородщині; пеньківська на Лівобережній Україні, але через посередництво черняхівської культури [Седов, 1979]. Подібно поглядам попередньої групи дослідників, ця гіпотеза має малоаргументовані або зовсім неаргументовані місця. Насамперед потребує вагомих доказів теза щодо виключно балтської належності пам'яток Верхнього Подніпров'я. Безперечно, старожитності типу Колочина свідчать про наявність у них крім слов'янських також елементів балтських культур. Ймовірно, ці пам'ятки необхідно розглядати як свідчення нашарування на балтський субстрат слов'янського етносу в процесі освоєння ними північних регіонів Подніпров'я і Білорусії. Не підтверджується, як показав В. Д. Баран, теза щодо балтської належності носіїв зарубинецької культури. Пам'ятки цієї культури знаходяться в таких регіонах, де ніколи не було балтів, наприклад на Південному Побужжі. Крім того, деякі форми кераміки, типологічне пов'язаних з пізньозарубинецькою і київською культурами, знайдено на пам'ятках типу Пеньківка й Корчак, а також на черняхівських пам'ятках, що ніяк не узгоджується з уявою про їх балтську належність. Одним з найвразливіших місць в цій гіпотезі є абсолютизація ролі пшеворської культури в слов'янському етногенезі. Так В. В. Сєдов, аналізуючи пшеворську культуру, справедливо признає, що вона належала, головним чином, германським племенам, але в її ареалі, на його думку, жили і слов'яни-венеди. Визнаючи, що пшеворська культура є надзвичайно стабільною у власних компонентах в усіх регіонах, В. В. Сєдов пропонує поділити її на два етноси за принципом, запропонованим ще у 30-і роки Р. Ямкою і розкритикованим в польській літературі. Він, слідом за Р. Ямкою, пропонує визначити слов'янськими так звані бідні ямні поховання на пшеворських могильниках, а урнові «багаті», де нерідко трапляється зброя,— германськими. За його висловом, перші концентруються нібито в основному в східному регіоні культури, другі — західному. Висунута В. В. Сєдовим гіпотеза не підтверджується даними археології. Ямні й урнові поховання рівномірно поширені по всій території пшеворської культури. Їх співвідношення змінюється лише в хронологічному діапазоні. Однаковою мірою урнові поховання бувають «бідними», тобто малоінвентарними, так само як і ямні «багатими». Зброя — основний за В. В. Седовим атрибут «германської» належності поховання, властива не лише урновим, а й ямним похованням з певною, правда, перевагою в перших. Аргументи І. П. Русанової щодо слов'янської належності носіїв пшеворської культури базуються, головним чином, на специфічному, так званому «празькому» горщику, який є одним з найяскравіших показників ранньосередньовічної слов'янської культури пражського типу. На думку І. П. Русанової, генеза цього горщика пов'язана з пшеворською культурою, тобто вся слов'янська культура також сформувалася в ареалі пшеворської. Така абсолютизація одного елементу культури при вирішенні глобального питання походження слов'ян зустріла гостру критику з боку польських та радянських вчених. Незважаючи на ряд слабких місць, значення праці, проведеної І. П. Русановою і В. В. Сєдовим, не можна применшувати. В загальному хорі сьогоднішніх польських і значної частини радянських дослідників, відкидаючих будь-яку причетність носіїв пшеворської культури до етногенезу слов'ян, ці автори висвітлили перспективність пошуків щодо виявлення в ній слов'янського компоненту. На основі багаторічних польових робіт з накопиченням величезної кількості нового археологічного матеріалу, завдяки використанню набутих джерел київській школі дослідників вдалося створити власну якісно нову концепцію слов'янського етногенезу. Вона виходить з того, що генезис ранньосередньовічної слов'янської культури був набагато складнішим, ніж уявлялось досі. Їх формуванню передували складні етнокультурні й соціальні процеси, що втягнули в своє коло ряд культур і культурних угруповань Південно-Східної і Центральної Європи І—IV ст. Концепція виходить з позицій автохтонності слов'янства між Дніпром і Одрою, враховуючи одночасно важливу роль міграцій в етногенетичних процесах первісної епохи. Методологічною основою київської концепції в те, що формування слов'янського етносу мало поетапний характер і здійснювалося протягом тривалого часу шляхом інтеграції з іншими етно-культурними групами: балтами на півночі, іраноязичними племенами на півдні, германцями на заході, фракійцями на південному заході. Нижче коротко подамо зміст поглядів київських дослідників. На рубежі III—II ст. до н. е. процес формування слов'янського етносу проходив головним чином у Повисленні, охоплюючи також територію Волині в ареалах лужицької і поморської підкльошової культур. З виникненням зарубинецької культури, головним субстратом якої були прийшлі поморсько-підкльошові племена з включенням місцевих компонентів (балтських, іраномовних), центр слов'янського етногенезу перемістився у межиріччя Вісли й Дніпра. Синхронна зарубинецькій — пшеворська культура, сформована в основному східногерманськими племенами під впливом кельтської культури, також містила в собі слов'янський компонент. Однак свого проявлення в матеріальній культурі слов'яни з пшеворського ареалу до VI ст. н. е. не мали. У другій половині І ст. н. е. зарубинецька культура Подніпров'я розпадається під ударами сарматів. Зарубинецьке населення в основній масі покидає власні домівки і переселяється у лісові райони Верхнього Подніпров'я та Подесення, частково — у Південне Побужжя. Освоюючи північні регіони, слов'яни поступово змішуються з місцевими балтськими племенами. Наслідком цих процесів стало виникнення там своєрідних пам'яток типів Кісмені — Чечерськ та Почеп, що датуються І—II ст. н. е. та входять до складу пізньозарубинецької культурної групи. Зарубипнецьке населення, яке залишилося в Середньому Подніпров'ї, змішавшись з прибулими сюди у значній кількості східнопшеворськими племенами, а також увібравши деякі балтські елементи, створило місцеві пізньозарубинецькі пам'ятки. На цій основі на рубежі II—III ст. складається київська культура. Дещо інакше йшов розвиток слов'янських старожитностей у західній частині України. В середині І ст. н. е., приблизно в той самий час, що і в Подніпров'ї, зарубинецькі племена Прип'ятського Полісся мігрували на південь, в райони Волині та Подністров'я. В процесі інтеграції зарубинців з проживаючими на Волині та Подністров'ї носіями верхньодністровського варіанту пшеворської культури (нащадками поморсько-кльошових племен, асимілювавших якусь частину германців) у другій половині І ст. н. е. створюються пам'ятки зубрицької групи. Вони мають багато спільних рис з пізньозарубинецькими старожитпостями Подніпров'я і Південного Побужжя й, очевидно, генетичне пов'язані з ними. Це цілком зрозуміло, оскільки обидві етнокультурні спільності мають в своїй основі єдиний пшеворсько-зарубинецький субстрат, сягаючий своїм корінням до поморсько-кльошової культури. Носіями зубрицьких пам'яток були, ймовірно, венеди, описані Тацітом. У III ст. зубрицьке населення в інтеграції з фракійцями (носіями липицьких пам'яток Подністров'я) під впливом провінціально-римської культури створює старожитності черняхівської культури. До ареалу цієї культури увійшла також частина пізньозарубинецьких племен Середнього Подніпров'я; інша частина прийняла київську культуру. Наприкінці IV—V ст. на основі цих старожитностей формується ранньосередньовічна так звана празько-корчакська культура слов'ян. Визначивши в попередньому розділі загальну схему розвитку слов'янського етносу і його культури, дамо їх більш детальну характеристику. Розпочнемо з тих культурних угруповань, утворених слов'янами на території між Віслою й Дніпром на рубежі та в першіій чверті І тис. н. е.— зарубинецької, пшеворської-верхньодністровської, пізньозарубинецької й зубрицької. Зарубинецька культура охоплювала східний регіон давньослов'янського масиву в басейнах верхньої і середньої течії Дніпра. За підрахунками Є. В. Максимова [1982], зарубинецькі пам'ятки розташовані на площі близько 500 км², що дорівнює території сучасних європейських держав — Франції або ФРГ. Територія зарубинецьких племен не залишалася незмінною, вона збільшувалася або зменшувалася в різні періоди свого існування в залежності від умов соціально-економічного розвитку. Протягом раннього періоду (кінець III—І ст. до н. е.) до складу зарубипецької території входили Середнє і Верхнє Подніпров'я та Прип'ятське Полісся Населення розміщувалося близько одне від одного, як правило, в межах видимості, гніздами. Кожне таке гніздо складалося з 10—15 поселень і відповідало племені. В Середньому Подніпров'ї Є. В. Максимов нарахував три пов'язані між собою племені (між Стугною та Ірпенем, Стугною — Россю — Тясьмином). За межами племінних територій відомі лише поодинокі, як правило, невеликі поселення і могильники, їх необхідно, ймовірно, розцінювати, як сліди розселення зарубинецького населення в результаті природного росту його чисельності. У другий хронологічний період розвитку (друга половина І ст. до н. е.—середина І ст. н. е.) зона проживання зарубинецьких племен дещо розширилася за рахунок освоєння басейнів рік Ірпінь, Рось, Стугна та Тясмин. З кінця І ст. н. е. більшість областей проживання зарубинецьких племен опинилася в зоні воєнної експансії сарматів. Основна маса зарубинців відійшла на південний схід у Верхнє Подніпров'я, Подесення, а також на південний захід, у Південне Побужжя. Зарубинецьке населення, яке залишилося у Середньому Подніпров'ї значно змінює характер власної культури: місця проживання, поховальні звичаї, одяг. Лише частина матеріальної культури попереднього часу (окремі форми домашнього посуду, житлобудівництво) продовжує свій розвиток в симбіозі з іншими культурними елементами: балтськими, сарматськими, пшеворськими. Змінюється напрям торгових зв'язків, міжплемінних контактів. Вони пов'язані в основному з західним культурним масивом через посередництво і при прямій участі споріднених з зарубинецьким населенням племен зубрицької групи, а через дакійців — з римськими провінціями. Всі ці змішані пам'ятки Подніпров'я кінця І—II ст. н. е. об'єднані в так звану пізньозарубинецьку культурну групу. Вони відбивають процес інтеграції давніх слов'ян з іншими етнокультурними спільностями регіону. Дослідження пам'яток цієї групи лише почалося. До середини І ст. н. е. спустіло й Прип'ятське Полісся. Слов'яни з цих місць рушили на південь і, просуваючись по річкам Горинь, Случ, Стир, розселилися по Волині і Подністров'ю (рис. 2). Розвиток західної частини слов'ян проходив, як вже зазначалося, в ареалі пшеворської культури. Територія пшеворської культури II ст. до н. е.— початку V ст. займає межиріччя Одри й І Вісли в Центральній та Південній Польщі. Верхньодністровський варіант пшеворської культури займає територію між Віслою і Саном па заході, Горинню на сході, обмежуючись Прип'яттю на півночі й Збручем на півдні [Козак, 1984]. Дослідження цієї форми давньослов'янської культури, що проіснувала з І ст. до н. е. до середини І ст. н. е. і яка займає посереднє становище не лише в територіальному, а й культурному відношенні між германцями й слов'янами, почалося лише у 70-х роках. Вже сьогодні відомо понад 30 пам'яток, які охоплюють територію близько 60 тис. км². Вони розташовані в чотирьох районах (верхів'я Західного Бугу, Стиру, Горині, Стоходу). Відстань між гніздами значна, між пам'ятками вона становить 3—6 км. Ймовірно, подібно до зарубинецьких племен, розміщення поселень відбиває племінну структуру пшеворського населення У другій половині І ст. н. е. пшеворську культуру замінили пам'ятки зубрицької групи. Ці пам'ятки відкрито в останнє десятиліття Д. Н. Козаком. Вони належали західному відгалуженню венедського масиву. Поширення зубрицьких старожитностей обмежено на півночі Прип'яттю, на сході Горинню, на півдні охоплює північну й середню частини Подністров'я, на заході — східну частину Люблінщини і Посання. Освоєння середньодністровських земель слов'янами, зайнятих дакійцями і бастарнами, проходило, ймовірно, не лише мирним шляхом. Тацит пише, що венеди «ради грабунку рискають» на землях між певкінами (бастарнами) та фенами і озброєні щитами рухаються з великою швидкістю. Зараз дослідникам відомо понад 50 поселень, які розташовані 10 гніздами. Шість з них розміщено на території Волині, чотири — в прилягаючому Подністров'ї. Походження давньослов'янських культур рубежу нової ери ще до кінця не з'ясоване. Це, зокрема, стосується зарубинецької культури. Дослідники (Є. В. Максимов, К. В. Каспарова, С. П. Пачкова) вважають, що зарубинецька культура виникла в результаті руху різних європейських племен, які наприкінці III — початку II ст. до а. е. досягли басейнів Вісли, Дніпра й Дністра, втрутившись у внутрішній розвиток автохтонного населення. Зарубинецька культура чітко поділяється на три локальні варіанти: прип'ятський, верхньодніпровський та середньодніпровський. Відмінності між ними визначено різним складом автохтонного населення. Прип'ятське Полісся в дозарубпнецький час було заселене групами носіїв пізньолужицьких та поморсько-кльошових пам'яток, а також носіями милоградської культури. Роль останньої у створенні нової культури, на думку Є. В. Максимова, незначна. Основним компонентом зарубинецької культури в Поліссі стали прийшлі носії пізньопоморської та підкльошової культур [Максимов, 1982]. Інше співвідношення культурних елементів у Верхньому та Середньому Подніпров'ї. У Верхньодніпровському регіоні зарубинецькі пам'ятки мають виразні риси милоградської культури, у середньодніпровському — культури місцевих племен пізньоскіфського часу. Що стосується прийшлих елементів, то в останньому регіоні крім поморсько-кльошових тут простежено ще й риси пізньолатенської культури балкано-дунайського регіону. Отже утворення зарубинецької культури було складним процесом, який мав в кожному з регіонів властиві лише їм особливості, обумовлені специфікою культурної спадщини автохтонів та їх взаємодії з пришельцями. Саме поморсько-кольошові культури дали забарвлення найважливішим елементам культури різних груп зарубинецьких племен, особливо їх керамічному комплексу [Максимов, 1982]. Ще дискусійнішим є питання генези пшеворської культури на території Польщі. Наприкінці XIX ст. вважалося, що пшеворська культура походить від кельтів. До сьогодні існує думка про германські коріння носіїв цієї культури. Більшість польських дослідників у повоєнні роки (Ю. Костшевський, К. Яжджевський, В. Гензель) дотримувалися думки, згідно якої пшеворська культура є наступним етапом розвитку слов'янства на даній території. Основним доказом слов'янського походження пшеворських пам'яток польські дослідники вбачають в генетичному зв'язку між пшеворськими, пізньолужицькими і поморсько-кльошовими пам'ятками, безперервний розвиток культури, а значить, незмінність населення у Вісло-Одерському межиріччі протягом всього латенського часу (від IV ст. до н. е. до І ст. н. е.). Така точка зору нібито узгоджується з даними лінгвістики. Слов'янські коріння пшеворських племен признаються і багатьма радянськими вченими (Б. О. Рибаков, І. П. Русанова, В. В. Сєдов). У 70-х роках точка зору на походження пшеворської культури знову різко змінюється. Панівною стає думка щодо належності цих памяток германському союзу племен, відомих в писемниа джерелах під назвою лугіїв. Найновіші дослідження пшеворської культури польськими археологами показали неабияку складність її формування. Виявилося, що пшеворські пам'ятки виникли на території Вісло-Одерського межиріччя раптово, на рубежі III—II ст. до н. е., а не як наслідок розвитку місцевих поморських і підкльошових племен, як це вважалося. Польські дослідники А. Невенгловський, Т. Домбровська та інші прийшли до висновку, що пшеворська культура була привнесена на територію Вісло-Одерського межиріччя у сформованому вигляді східними германцями. Пам'ятки цієї культури існували посмужно з пам'ятками місцевої людності. Лише через століття спостерігається процес включення місцевого компоненту (напевне слов'янського) у пшеворську культуру. На цих нових даних грунтується і гіпотеза щодо походження верхньодністровського варіанту пшеворської культури. Пам'ятки цієї культури з'явилися у Подністров'ї й на Волині, у сформованому вигляді в І ст. до н. е., тобто саме тоді, коли на території Польщі спостерігається процес змішання прийшлої, германської за походженням і місцевої поморсько-кльошової культур. Помітний поморсько-кльошовий компонент в пшеворських пам'ятках волино-дністровського регіону може свідчити про те, що сюди переселилися змішані племена. Певна ізоляція від основного пшеворського (в цілому германського) масиву, вплив частково спорідненого місцевого поморсько-кльошового населення, а дещо пізніше — сусіднього зарубинецького з Прип'ятського Полісся, призвели до того, що у пшеворців Подністров'я та Волині перевагу отримала «поморсько-кльошова» (давньослов'янська) лінія етно-культурного розвитку. На відміну від цього у Вісло-Одерському межиріччі пшеворські племена, серед яких було, судячи за останніми даними археологів, і давньослов'янське населення, перебували під постійним впливом західних і північно-західних германських культур. Зубрицька та пізньозарубинецька культурні групи виникли внаслідок етнокультурних процесів, що протікали на території України в I ст. н. е. Саме в цей час розпалися культури латенського циклу — пшеворська, зарубинецька, поянешти-лукашівська. Знову наступає міграція племен. Зарубинецьке населення, що населяло Прип'ятське Полісся, пересунулося, як згадувалося, па територію Подністров'я, зарубинці Середнього Подніпров'я перемістилися в Подесення і північніші райони, а також Південне Побужжя (Поділля). З іншого боку носії пшеворської культури переміщуються на південь і схід, сягаючи Дніпра. З півдня в Український Лісостеп проникають дакійські племена, що принесли липицьку культуру, а також сармати. Спільне проживання на близькій території різних племен, що перебували приблизно на однаковому рівні соціально-економічного розвитку, створило передумови для процесів етнічної інтеграції, асиміляції та консолідації. Саме ці процеси між племенами пшеворської культури і прийшлими з Полісся групами зарубинецького населення стали тлом, на якому утворилися пам'ятки зубрицької групи. Широкі дослідження дали можливість простежити деталі цього історичного явища. З'ясувалося, що зарубинці йшли на Волинь та Подністров'я невеликими, ймовірно сімейними групами. Вони не створювали на цій території власних поселень, а розміщувалися на вже існуючих, пшеворських, змішуючись з проживаючими на них сім'ями і привносячи елементи своєї культури. Так па пшеворських поселеннях з'явилися нові, бікультурні комплекси. Значно збільшилася кількість людей на поселеннях. Тому наступила необхідність відселення вже симбіозних пшеворсько-зарубинецьких сімейних общин, які влаштували нові селища. Це відбилося на археологічних матеріалах. Кількість пам'яток Вол-ні і Подністров'я другої половини І—II ст. н. е. у порівнянні з попереднім часом зросла в 2—3 рази. Збільшилася площа поселень, щільність забудови. Якщо, наприклад, на пшеворських поселеннях рубежу ери одне житло розміщувалося па площі приблизно 1100 м², то на зубрицьких селищах — вже на площі 432 м². Ці дані підтверджують різкий зріст кількості населення Волині й Подністров'я у другій половині І ст. н. е. Зарубинецьке населення вплинуло на зміну планової структури нових поселень. На них з'явилася велика кількість ям-погребів, розташованих на окремій ділянці. Прийшле населення почало будівництво квадратних напівземлянок, виготовляти традиційний посуд. Еклектизм матеріальної культури на зубрицьких селищах, що відбиває різноплеменність жителів, спостерігається до кінця І ст. н. е. В подальшому часі оформлюються вже сталі, в основі синкретичні риси матеріальної культури зубрицьких племен. Своє остаточне завершення процес пшеворсько-зарубинецької інтеграції отримав в пам'ятках черняхівського типу цього регіону. У Верхньому та Середньому Подністров'ї у формування пам'яток зубрицької групи було втягнуто дакійські племена липицької культури, їх вклад у створення нової культури незначний, але помітний. В подібних складних умовах інтеграції різних етнокультурних елементів проходив процес формування пізньозарубинецької культурної групи. Дослідникам відомо кілька типів пам'яток І—II ст. н. е. у Середньому Подніпров'ї та Південному Побужжі, де зарубинецькі елементи поєднуються з іншими етнокультурними елементами: тип Рахни (зарубинецько-пшеворський), тип Грині-Почеп (зарубинецько-балтський), тип Тернівки (зарубинецько-сарматський). Ширші дослідження, можливо, доповнять кількість пам'яток з різними варіантами культурних елементів. В результаті взаємодії всіх цих типів пам'яток наприкінці II—IIIІ ст. викристалізовується нова так звана київська культура. Незважаючи на низку спільних елементів у зубрицькій та пізньозарубинецькій культурах, які дозволяють говорити про їх генетичний зв'язок, між ними є й певні відмінності, зумовлені різними контактами і впливом субстратного населення. Якщо давньослов'янське населення Подніпров'я вступало в асимілятивні процеси, в основному з балтським (носіями юхнівської культури та культури штрихованої кераміки) та іраномовним (сармати) населенням, то давні слов'яни Подністров'я і Волині контактували з дакійськими (носіями липицьких пам'яток) та германськими ( носіями пшеворської культури) групами населення. У Другій половині II ст. н. е. сусідні з Волинню землі Мазовії і Підлясся, на яких жили східно-германські племена, а також, ймовірно, групи слов'янського населення, були захоплені готами. Готи були войовничим і добре організованим народом, який у І ст. н. е. переселився з Ютландії в Повіслення. Судячи з того, що в цей час припинили існування майже всі пам'ятки пшеворської культури Мазовії і Підлясся, готське завоювання, на думку польських дослідників, супроводжувалося винищенням людей. В останній чверті II ст. н. е. готи, навколо яких об'єдналися й інші германські племена, в тому числі бургунди, вандали, а потім і гепіди, рушили на Волинь. Жах, який, мабуть, опереджував рух самих германців — носіїв так званої вельбарської культури, примусив волинських слов'ян покинути домівки. Вони переселяються на південь в Подністров'я, а також в Середнє Подніпров'я, де беруть участь в формуванні нової так званої київської культури слов'ян. Дані археології підтверджують, що в останній чверті II ст. припинили існування всі слов'янські поселення Волині. На них з'являється шар вельбарської культури — культури германців. Зате у Подністров'ї наприкінці II ст. н. е. спостерігається різке збільшення кількості нових поселень і розширення вже існуючих. Підрахунки свідчать, що населення Подністров'я збільшилося в цей час в 2,5—3 рази. Нові археологічні дані засвідчують, що пам'ятки, дуже близькі до зубрицьких, з'являються далеко на півдні, у Буджацькому степу (вони отримали назву етулійських) [Гудкова, 1987]. На пам'ятках Подністров'я елементи вельбарської культури відсутні повністю. Ймовірно, численні слов'янські племена цього регіону зуміли зупинити дальше просування вельбарців на південь. Сліди германців губляться на території Малого Полісся — болотяного і сьогодні району, що відокремлює Волинь від Поділля. Можливо, саме Мале Полісся було на той час тією смугою, що розмежовувала дві різні етнічні групи. Готи змушені були повернути на схід у Південне Побужжя та Середнє Подніпров'я з більш розрідженим населенням, та рушили до Азовського й Чорноморського узбережжя. Через Подністров'я з території Посання в напрямі Подунав'я проникли лише озброєні військові загони вершників. На думку дослідників, то були вандали, потиснуті у верхів'ях Вісли готами. Свідченням цього є поява у Подністров'ї, головним чином між гирлами Золотої Липи і Збруча, поховань із зброєю (Кам'янка Велика, Добростани, Твірж, Рудки, Іване-Золоте, Репужинці тощо). Всього відомо близько 20 таких пам'яток. Селища відсутні. А це означає, що через Подністров'я пробивалися лише окремі дружини вандалів. На характері матеріальної культури слов'ян ці пересування не відбилися. Ніяких територіальних або демографічних зрушень тут в цей час не спостерігається. Отже, археологічні матеріали демонструють складний процес становлення давньослов'янського етносу на рубежі та в першій чверті І тис. н. е. Він йшов шляхом взаємодії з сусідніми групами населення, вбирання елементів їх культури і, відповідно, зміни власної. Цей процес продовжувався і в наступний період. Коротко зупинимося на особливостях і найхарактерніших рисах матеріальної культури давніх слов'ян цього часу. Зарубинецьке населення вибирало місця поселень на важкодоступних останцях плато, або на високих місцях (Пирогов, Ходосівка, Монастирьок, Бабина Гора, Сахнівка, Пилипенкова Гора). Обов'язковою умовою при виборі місця для поселення була наявність поблизу водного джерела, чистого потічка або річки. Характерною рисою масових зарубинецьких поселень Середнього Подніпров'я є присутність оборонних споруд у вигляді земляних валів та ровів. Необхідність будувати такі оборонні конструкції виникла у І ст. до н. е., коли почала збільшуватися загроза з боку сарматів. В цей час у Середньому Подніпров'ї з'являються поселення в заплаві та на перших терасах річок. Дослідники пояснюють виникнення подібних поселень активізацією господарської діяльності. На початку такі поселення розміщувалися поблизу укріплених городищ, що в разі небезпеки могли дати притулок людям. Пізніше відкриті поселення виникають і далі від городищ. Зарубинецьке населення Прип'ятського Полісся й Південного Побужжя мешкало на відкритих поселеннях. Розміри поселень невеликі: площа найбільших—до 1,5 га. Забудова селищ нерідко мала продуманий характер, інколи будівлі розміщалися без видимого порядку. Так, виявлені на городищі Пилипенкова Гора 28 жител і понад 100 ям-погребів, розміщувалися групами. В кожній групі житла будувалися по колу діаметром до 30 м. Площа всередині правила за господарський двір. Ями-погреби на поселеннях розміщувалися біля стін жител або на околицях, де не було жител. В першому випадку, характерному для всього Середньодніпровського регіону, поблизу кожної домівки знаходилося по 3—5 таких ям-погребів. Це свідчить про певну господарську автономію малої (індивідуальної) сім'ї, яка займала житло та примикаючий до нього господарський комплекс [Максимов, 1982]. Волинський і Дністровський слов'янський регіони за цими рисами культури мало чим різнилися від дніпровського. На етапі існування пшеворської культури, синхронній другому етапу розвитку зарубинецької культури, для поселень вибиралися піщані миси та підвищення заплави або край першої надзаплавної тераси. Пізніше, у І—II ст. н. е., коли оформилася зубрицька культура, топографія поселень змінюється: вони займають більш високі місця на схилах балок й високих берегах річок на чорноземних грунтах. Характерною рисою зубрицьких поселень, як і зарубинецьких, є наявність великої кількості ям-погребів. На кожне житло припадає в середньому 6—10 таких ям. Традиційною для окремих періодів слов'янської культури була форма житла. На рубежі ери панувала овальна форма споруди з стовпово-плетневою системою будівництва стін. В перших століттях нашої ери набувають поширення прямокутні та квадратні житла. Така форма основи дозволяла застосувати при будівництві досконаліший зрубний та каркасно-стовповий спосіб зведення стін. Прямокутні житла-напівземлянки характерні для зубрицької групи, квадратні — зарубинецьких племен. В результаті культурного впливу зарубинців на населення Подністров'я та Волині тут також поширюються квадратні споруди. Стіни обмазувалися глиною з зовнішньої, а інколи й внутрішніх боків. Двосхилий дах на кривався наявним у землеробів матеріалом: хмизом, очеретом, соломою. Внутрішній інтер'єр давньословянського житла був простим. Посередині долівки у невеликому заглибленні влаштовувалося вогнище, уздовж однієї або кількох стін будувалися дерев'яні лави-лежанки. Поруч з житловими будівлями зводилися приміщення господарського призначення: комори, хліви, ями-льохи, ремісничі майстерні. Не меншу, якщо не більшу, етнічну специфіку, ніж поселення, має поховальний обряд того чи іншого народу. Всі групи слов'ян ховали своїх небіжчиків через спалення. Цей обряд проводився за межами могильника, очевидно, у спеціально визначеному для цього місці. Поховання здійснювалися у невеликих ямках у верхній частині материкового шару. Ями мали округлу, овальну, видовжено-овальну, а інколи квадратну форму. Над могилами зводилися невеликі насипи із землі, вибраної з поховальної ями. Деякі поховання позначалися невеликими каменями. У зарубинецькій культурі зафіксовано незначну кількість поховань із слідами невеликого вертикального стовпчика. Залишки кремації в могилі розміщувалися у різний спосіб: в урні; зсипалися на дно могильної ями; інколи кальциновані кістки лежали частково в урні, а частково — на дні могильної ями. Для слов'янської культури рубежу та перших століть нашої ери властиві так звані ямні поховання. При цьому обряді кальциновані кістки зсипалися на дно ями. Незначний відсоток становлять і урнові поховання, причому їх кількість збільшується в західному напрямку. При урновому захороненні кальциновані кістки складалися в горщик, миску чи іншу посудину, яку ставили в поховальну яму. Антропологічні дослідження кісток з могильників Прип'ятського Полісся показали, що найбільшу кількість поховань становили жіночі у віці від 20 до 40 років. На Верхньому Подніпров'ї найбільше дитячих поховань. 37 Захоронення супроводжувалися великою кількістю поховаль-ного інвентаря, їглиняним посудом, прикрасами, предметами побуту, знаряддями праці, зброєю. Найчастіше зустрічається посуд — він міститься в 80—96 % поховань. Це не дивно, оскільки посуд відігравав роль стравниць. В поховання клався найкращий посуд, який був у домівці. Певна категорія посудин спеціально виготовлялася для ритуальних цілей. В поховання клалися також прикраси. Для поліських могильників найвластивішими є намиста, ритуальні підвіски з солярними знаками, різноманітні ланцюжки. В середньодніпровських могилах найчастіше трапляються обручки, пронизки та спіральки; у верхньодніпровських — бляхи, пряжки-сюльгами, голки, сокири, ножі, наконечники списів. Західна частина слов'ян, пов'язана тісно з германським культурним комплексом, виділяється за цією рисою обряду. Тут в могилу найчастіше клали зброю, знаряддя праці, предмети домашнього вжитку. Прикраси трапляються рідко. В поховальному обряді західної частини слов'ян пануючими є поморсько-кльошові традиції. Чітко простежуються також риси поховальної обрядності кельтів й германців. Походження поховального обряду зарубинців викликає поки-що дискусії. Найдавнішою є думка про місцеві коріння основних рис поховальної обрядності зарубинецьких племен. На Поліссі та Верхньому Подніпров'ї їх виводять від милоградських племен, а в Середньому Подніпров'ї — від місцевих лісостепових племен пізньоскіфського часу (Л. Д. Поболь, Є. В. Максимов). Ю. В. Кухаренко висунув тезу, що основою зарубинецької культури в цілому і поховальних звичаїв зокрема були пізньолужицькі й пізньопоморські пам'ятки Полісся та Волині. На жаль, нам ще не відомі поховальні звичаї племен зубрицької групи. Дуже скупо ми можемо говорити щодо поховального ритуалу середньодніпровських і південнобузьких слов'янських племен І—II ст. н. е. — носіїв пізньозарубинецьких пам'яток. Відомі нам нечисельні поховання цього часу є надзвичайно бідними і простими. Залишки трупоспалення зсипалися у невеликі округлі ямки. Замість ритуального набору-посудин і багатого інвентаря поховання супроводжувалися кількома черепками. Важливим елементом культури давніх суспільств, у тому числі й слов'янського, є набір речей, який оточував людей в їх повсякденному житті, праці, відпочинку. Це керамічний комплекс, знаряддя праці, частини одягу, прикраси тощо. Посуд для господарства вироблявся зарубинецькими і пшеворськими племенами ручним способом з глини і обпалювався на відкритому вогнищі. Набір посуду досить широкий: корчаги для зберігання припасів, горщики та сковорідки для приготування їжі, миски, кухлики, чарки, друшляки, покришки. Зарубинці й пшеворці майже не орнаментували посуд. Основними прикрасами були пролощений рівчачок під шийкою, наліпні валики або напівмісяцеві наліпи на плічках і дуже рідко лисковані геометричні лінії по тулубу. Окремі екземпляри горщиків та мисок мають оберегові знаки у вигляді хреста або рівчачка на денці У другій половині І—II ст. н. е. в процесі формування давньослов'янських пізньозарубинецької та зубрицької культур, нового вигляду набуває і керамічний комплекс. В Подніпров'ї частина посуду зберігає в дещо модифікованому вигляді традиції зарбинецької культури. Другу частину складають нові форми горщиків та мисок, пов'язаних з традиціями пшеворської культури, а також культури балтських племен. Якість кераміки різко погіршується. Значно менше виготовляється столового глиняного посуду. Він, ймовірно, замінюється дерев'яними посудинами. В Подністров'ї та Волині також значно зменшується кількість дбайливо виготовлених лощених та рустованих посудин. Як і у Подніпров'ї, тут змінюється кількісний склад видів та асортимент кераміки. Пануючими стають кухонні горщики, форми яких стають більш різноманітними. Частина з них ще має риси пшеворської кераміки, а близько 50 % — зарубинецької. Разом з формою горщиків зарубинці принесли на Волинь і Подністров'я плоскі округлі диски, які використовувалися як сковорідки, та покришки. Саме на основі цих виробів у ранньому середньовіччі виникли дуже характерні для слов'ян Південно-Східної Європи сковорідки (рис. 3 2, 4). Крім ліпного і дерев'яного посуду слов'янські племена на, рубежі і в першій чверті І тис. н. е. користувалися в невеликій кількості імпортними посудинами. Найбільшою насиченістю таких посудин, в основному античних амфор, рідше мисок, відзначаються райони Середнього Подніпров'я, особливо правобережного Дніпра, а також Південного Побужжя. Саме тут, по березі Дніпра і Бугу, йшла торгівля слов'янського населення з купцями від античних міст Північного Причорномор'я. Амфори виготовлялися на острові Кос, в Родосі, Синопі та інших античних центрах. В них купці привозили вино та олію. До слов'ян зрідка потрапляли також столові кружальні посудини з Ольвії, Херсонеса, Боспора. Виробничий інвентар включає в себе вироби, пов'язані а сільським господарством, виробництвом, різноманітними ремеслами. Зазначимо, що, не дивлячись на відносно високий рівень землеробства у слов'янських племен, сільськогосподарського інвентаря знайдено дуже мало. Це пояснюється, на думку дослідників, цінністю заліза і тому дуже бережливим ставленням до залізних знарядь праці, а також тим, що, ймовірно, більшість сільськогосподарського інвентаря виготовлялася в цей час ще з дерева. Нам відомий лише один залізний наральник із поселення зубрицької групи в Майдані Гологірському, кілька кіс, серпів, розтирачів й зернотерок із зарубинецьких пам'яток. Починаючи з II ст. н. е. слов'яни Подністров'я почали застосовувати ротаційні жорна. На поселенні Пасіки-Зубрицькі поблизу Львова виявлено, як вже згадувалося, спеціальну споруду, що призначалася для розмолу зерна на жорнах. До сільськогосподарських знарядь відносяться також сокири — інструменти, необхідні для ведення підсічного землеробства. Вони відомі по всьому ареалу поширення слов'янських культур. Ремісничий інвентар представлено ножами, зубилами, теслами, молотками, свердлами, пробійниками, цвяхами, напильниками. Ці інструменти призначені для столярних робіт. З ливарним виробництвом пов'язані знахідки глиняних тиглів, лячок, а також залізних пінцетів. Досить велика кількість знахідок свідчить про існування ткацтва у слов'ян: прясла, що використовувалися як важильці для веретен при витягуванні ниток з пряжі; глиняні грузила для вертикальних ткацьких станків; шпульки для ниток, шила, голки, проколин для виготовлення одягу. Знаряддя для рибальства репрезентують гачки та остроги, для мисливства — наконечники від списів і дротиків, стріл. Широким спектром знахідок представлено побутовий інвентар: односкладові та трьохскладові кістяні гребені, ключі, ножиці, кресала, бритви, кам'яні оселки. Поширеною прикрасою і одночасно частиною одягу населення Європи в римський час, в тому числі й слов'ян, були застібки-фібули. Вони різноманітні за способом виготовлення, формами, окремими деталями. Деякі типи були спільними для багатьох культур Європи, походячи з одного ремісного центру, а деякі — специфічними лише для певної етнокультурної групи. Так, у зарубинецького населення була своя, специфічна форма фібули, так званого зарубинецького типу. Вони виготовлялися з бронзи і мали характерну широку трикутну спинку. Населення Волині й Поділля користувалося фібулами, виготовленими в ареалі пшеворської культури та в римських провінціях (рис. 4). Специфічними прикрасами зарубинецьких племен, особливо на Поліссі, були бронзові шпильки. На початку І ст. н. е. вони використовувалися і зубрицьким населенням. Не менш поширені різноманітні підвіски, намиста, браслети. У пшеворській та зубрицькій культурах у широкому вжитку були металеві частини пояса: різноманітні пряжки, скріплення частин поясів, окуття кінців пояса тощо. Зарубинецький пояс не мав металевих частин. Стосовно зброї, то вона через велику цінність та бережливе ставлення трапляється на археологічних пам'ятках дуже рідко. Це поодинокі екземпляри наконечників стріл, списів, дротиків. Більше зброї відомо у пшеворських племен, оскільки за поховальним звичаєм до могили воїна клали його військове спорядження. Це мечі, наконечники списів, умбони від щитів, шпори, кинджали. У І ст. н. е. збільшується кількість поховань із зброєю у східному ареалі слов'ян, зокрема у Верхньому Подніпров'ї, що пояснюється впливом поховальної обрядності пшеворських племен. Підсумуємо вищесказане. В останніх століттях до нашої ери і на початку нашої ери предки ранньосередньовічних слов'ян були об'єднані в рамках чітко відмінних зарубинецької і частини пшеворської культур. Причому самобутній розвиток слов'ян проходив, напевно, лише в рамках зарубинецької культури в той час, коли слов'янські племена західного регіону знаходилися під значним впливом східно-германської культури. У І—II ст. н. е. на великій території Лісостепу Південно-Східної Європи між Віслою, Прип'яттю і Подесенням проходить процес синтезу матеріальної культури слов'ян на базі зарубинецької. і пшеворської культурно-історичних спільностей (рис. 1). За свідченням аналізу археологічних джерел, в цей процес на Дністрі та Південному Побужжі було залучено гето-дакійське і, 42 можливо, частину прикордонного германського населення на північній Волині, балти на Подніпров'ї та ймовірно якусь частину нащадків скіфо-сарматських племен. На цьому етапі слов'янської історії центр культурно-історичного розвитку переноситься на Волинь та Поділля, вцілілих від наскоків кочовиків. Саме у І—II ст. н. е. відбувається, можливо, перша в історі культурно-етнічна консолідація основного слов'янського масиву. Налагоджувалися торгово-економічні й культурні зв'язки між окремими слов'янськими племенами та регіонами, формувалися етнічні кордони слов'ян. Важливого значення для культурного розвитку слов'ян мало встановлення контактів з римськими провінціями, де в цей час почала зростати зацікавленість в торгівле з варварським світом для отримання хліба, худоби, іншої сільськогосподарської продукції. Відкривалися, якщо висловлюватися сьогоднішньою термінологією, хороші перспективи для економічного і політичного зросту слов'янської людності. Сміємо висловити думку, що історія давньоруської державності розпочалася б на кілька, якщо не набагато віків раніше, якщо б цей процес не був перерваний наприкінці II ст. н. е. навалою з території північно-східної Польщі германських племен — готів. Зайнявши Волинь, Південне Побужжя та Середнє Подніпров'я, вони на довгий час поділили слов'янські племена на дві частини: верхньодніпровську і дністровську