Фінальний палеоліт


Кінець палеолітичної доби позначився подальшим таненням льодовика, наслідком чого стало потепління, вимирання мамонтів та поширення північних оленів на теренах прильодовикової Європи. Саме в цей час відбулося заселення Америки. Нечисленні мисливські колективи прийшли сюди зі Східного Сибіру через Берінгію — суходолом, який пізніше затопило Берингове море.
Значний внесок у вивчення фінального палеоліту України зробили такі відомі дослідники як М. Я. Рудинський, Г. А. Бонч-Осмоловський, С. К. Круковський, І. Ф. Левицький, С. А. Локтюшов, М. В. Воєводський, С. М. Бібіков, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін. Нині цю проблему досліджують В. Н. Станко, Л. Г. Мацкевий, Л. Л. Залізняк, О. Ф. Горелік, Д. Ю. Нужний, О. О. Яневич, В. Ю. Коен, В. О. Манько.

Кліматичні зміни

Фінальний палеоліт (13,5—10 тис. р. тому) — це прикінцевий період давньокам'яної доби (палеоліту), час остаточної деградації Скандинавського льодовика та небувалого поширення північного оленя у прильодовиковій Європі. В останні тисячоліття палеоліту відступаючий льодовик зафіксувався на північному березі Балтії. У його підніжжя утворилося величезне холодне Балтійське прильодовикове озеро, що живилося водами з танучого льодовика. Один з його язиків у районі Данії та Південної Швеції відгородив Балтію від Атлантичного океану. Північний берег водойми утворювала суцільна крижана стіна. Від неї відколювалися айсберги, що плавали по Балтійському озеру, рівень якого був на 30 метрів вищим від рівня Світового океану. Велика холодна водойма на Півночі Європи разом з рештками льдовика зумовили збереження холодного, різкоконтинентального клімату. 
Разом з тим, зменшення льодовика призвело до різкого послаблення холодних північних вітрів зі Скандинавії, які зумовлювали надзвичайно холодний і сухий клімат прильодовикової Європи. Як наслідок, над Атлантикою починають зароджуватися циклони, що періодично несли на схід Європейського континенту теплі й вологі маси повітря. Взимку це призводило до різкого збільшення товщі снігового покриву та періодичних відлиг. 

Тваринний світ

Товстий сніговий покрив, заметілі та ожеледиці різко погіршили харчування мамонтів та інших травоїдних. Густий вовняний покрив мамонтів, вівцебиків, шерстистих носорогів, бізонів, розрахований на холодний, але сухий клімат, намокав під час відлиг. Наступні заморозки призводили до змерзання мокрої вовни і загибелі тварин. 
Ці природні фактори, а також інтенсивна мисливська діяльність первісних мисливців зумовили вимирання мамонтів та інших холодолюбних травоїдних у прильодовиковій Європі близько 14-13 тис. років тому. В надчорноморських степах півдня України на зміну бізонам поступово приходять табуни диких коней та дикі бики тури — пращури домашніх корів. Місце мамонтів на засніжених пасовиськах середньої смуги Європи від території Франції до Дону та Верхньої Волги зайняли величезні стада північних оленів, які більше пристосовані до заболочених тундр і здатні добувати їжу з-під снігу товщиною до 70 см. Первісні мисливці прильодовикової Європи переходять до полювання на оленів, тому останні тисячоліття льодовикової доби (фінальний палеоліт) також відомий під назвою "доба північного оленя". Саме у цей час, наприкінці льодовикової доби шляхом приручення вовка була виведена собака — надійний помічник мисливців наступної мезолітичної доби. 

Мисливці на північного оленяГравюра на розі оленя

Мисливці на тундрового оленя донедавна мешкали в лісо-тундрах Канади та Сибіру і були докладно описані етнографами. Археологічні матеріали, доповнені багатими свідченнями етнографії щодо суспільств тундрових юкагирів Чукотки, лопарів Скандинавії, нганасан Таймиру, ескімосів карібу канадської тундри та Аляски дали підстави для реконструкції способу життя мисливців на оленя кінця льодовикової доби.
Тундровий олень, як єдиний масовий великий ссавець тундростепів фінального палеоліту, відігравав виключну роль у господарстві мешканців прильодовиків'я. Просуваючись слідом за відступаючим льодовиком, олень приваблював людину просуватися на північ, створював умови і забезпечував усім необхідним для проживання в холодних тундростепах: м'ясом, жиром, шкірами для одягу, взуття та покриття чумів. З оленячих рогів робили предмети побуту, наконечники для мисливської метальної зброї, зі шкіри та сухожилля — мотузки. Мозок та печінку тварин використовували для вичинки шкір.
Північним оленям властиві стадність та рухливий, міграційний спосіб життя. Щоб жити, олені повинні рухатися. Поїдаючи траву та лишайники, стада змушені були постійно міняти пасовиська. Восени, рятуючись від зимових холодів, величезні стада оленів мігрували на південь, а навесні — у зворотному напрямку — на північні пасовиська, де багато соковитої трави і не докучає гнус.

Способи полюванняПолювання на північних оленів у Поліссі10 тис. р. тому. Реконструкція

Незмінність шляхів сезонних міграцій створювали умови для періодичних колективних полювань на постійних міграційних шляхах оленів. Такі полювання відбувалися восени і навесні у місцях традиційних переправ мігруючих стад через ріки й озера. Мешканці тундри, Сибіру та Канади недалекого минулого більшу частину м'яса добували саме під час колективних осінніх та весняних полювань на переправах оленів через ріки — так звані поколки. Крем'яні наконечники стріл та скребачки для обробки шкір оленя.Стоянка Нобель, Українське ПоліссяНайчастіше поколка здійснювалася силами однієї общини, яка нараховувала в середньому близько 30 осіб і складалася з 5—7 окремих сімей. Перед першими заморозками община поселялася на шляху осінньої міграції оленів, біля їхньої традиційної переправи через річку.
Олені на річковій переправі — легка здобич для мисливців, які з берега кидали у тварин гарпуни, стріляли з луків. Гарпуни з рогів оленів та численні наконечники стріл — характерні знахідки на стоянках мисливців фінального палеоліту. Особливо продуктивним було осіннє полювання, коли з метою створення зимових запасів м'яса протягом короткого часу на переправі вбивали сотні оленів. Міграція передувала першим морозам, які сприяли збереженню заготовленого м'яса протягом тривалої зими. Після успішної поколки мисливська община зимувала в кількох чумах біля створених восени запасів оленини.

Раціон

На зиму м'ясо заморожували, в'ялили над вогнищами, туші оленів закидували камінням, щоб вберегти їх від хижаків. Раціон тундрових мисливців виключно м'ясний. На добу людина з'їдала 4-6 кг оленячого м'яса та жиру, переважно в сирому вигляді. Адже у перевареному м'ясі не зберігаються необхідні людському організму вітаміни та мікроелементи. Не випадково слово "ескімос" алгонкінсь-кою мовою значить "сироїдіння". Щоб забезпечити організм сіллю, пили багато свіжої крові, яку також заморожували на зиму крижаними брилами, а потім варили "кров'яний суп". Для цього заморожену кров розтоплювали і доводили до кипіння у дерев'яних коритах, кидаючи туди розпечене на вогнищі каміння. Їли багато жиру, оскільки в холодному кліматі організм потребував величезної кількості калорій.
М'ясний раціон тундрових мисливців призводив до накопичення в організмі великої кількості токсичних речовин, які виводилися шляхом вживання величезної кількості рідини — супів, трав'яного чаю, води. Тому у народів Півночі великі нирки, розвинена грудна клітина та легені, які забезпечували киснем процес окислення великої кількості м'яса та жиру в організмі. У них також розвинений теплоізолюючий шар жиру. Цим пояснюється огрядність палеолітичних "венер", які демонструють канон жіночої краси прильодовикових мисливців. Корінні мешканці холодних тундр мали невеликий зріст, відносно короткі ноги та руки, що поліпшувало постачання крові до периферійних ділянок тіла в холодному кліматі. Захистом від холоду слугував добротний хутряний одяг та вкриті оленячими шкурами чуми, що нагадували одяг та житла етнографічних народів півночі — ескімосів, лопарів, нганасан, юкагирів, чукчів та інших.

Карта міграції нащадків свідерської та красносільської культур Полісся на початку мезолітуРічний господарчий цикл

Зима — найбільш забезпечена їжею пора року у мисливців на оленів. Поступово запаси м'яса вичерпувалися, а їхні рештки псувалися від весняного тепла. На відміну від зими, весна була голодною порою року. Проте, починалася нова весняна міграція оленів на північ. На річковій переправі влаштовувалася нова колективна поколка, яка забезпечувала мисливців їжею на літній період. Щоб зберегти м'ясо протягом теплого літа, у впольованих оленів виймали нутрощі, не знімаючи з тварини шкіру. В середину туші клали каміння і черево зашивали. Потім туші кидали в річку, попередньо прив'язавши їх ремінцями за ногу. У холодній проточній воді м'ясо зберігало свіжість протягом кількох місяців. Під м. Гамбург у Німеччині поряд зі стоянками палеолітичних мисливців на дні древньої річки знайшли скелети оленів з каменями серед ребер. Отже, зафіксований етнографами спосіб зберігання м'яса в тундрі був добре відомий палеолітичним мисливцям.
Таким чином, головними подіями господарчого року мисливців на північного оленя були осіння та весняна поколки сезонно мігруючих тварин на їхніх традиційних переправах через ріки. Саме у цей час створювалися запаси м'яса для харчування общин протягом більшої частини року. Додатковим джерелом їжі протягом господарчого року було індивідуальне полювання на оленів за допомогою луків та стріл, добування линяючих влітку диких гусей та качок, збирання їхніх яєць тощо.

Реконструкція житла мисливців на оленяЖитло та одяг

У холодних тундростепах прильодовиків'я мисливці на оленів виживали завдяки простим, але досконалим житлам та теплому одягу. Вони мешкали в житлах, що нагадували чуми народів Півночі. Це було кругле в плані приміщення діаметром 4—5 метрів з конічним каркасом із жердин і вогнищем посередині. Вкривався такий чум шкурами оленів і мав на даху отвір для диму. Взимку помешкання утеплювалося пластами дернини та снігу. В такому житлі мешкала сім'я чисельністю до 10 осіб. 
В усіх випадках, коли вдавалося встановити характер одягу тундрових мисливців, він являв собою глухий хутряний комбінезон зі шкури оленя з капюшоном. Узимку людина вдягала два таких комбінезони: нижній — хутром до тіла, верхній — назовні. Дані етнографії свідчать, що при загальній вазі зимового одягу всього 3 кг в ньому можна було ночувати на снігу під відкритим небом при температурі минус 45 градусів за Цельсієм.
Різке потепління близько 10 тис. р. тому внаслідок танення льодовика зумовило швидке заростання Європи лісами. Тундра відступила далеко на північ континенту, куди мігрували і стада північних оленів. За ними рушили і палеолітичні мисливці на оленя з території Польщі, Литви, Білорусії та Північної України, людність так званої свідерської культури. Саме вони близько 10 тис. р. тому заселили неозорі простори від східного узбережжя Балтії до Північного Уралу, які саме звільнилися від льодовика і заростали тайгою. 

Мисливці Надчорномор'я

Зображення мамонта на стіні печери
Якщо на півночі України у кінці палеоліту мешкали мисливці на тундрових оленів, то в степах Північного Надчорномор'я та Надазов'я продовжували жити степові мисливці на бізонів та диких коней, спосіб життя яких описаний у попередньому розділі. Зазначимо, що наприкінці палеоліту значні маси води були сконцентровані у тілі льодовика.  Як наслідок, рівень світового океану понизився більш ніж на 100 метрів. На той час Азовського моря не існувало, а Одеська затока була суходолом. Іншими словами, надчорноморські степи простиралися на 200 км південніше, ніж у наш час. Степові мисливці харчувалися за рахунок колективного полювання на мігруючих стадних копитних надчономорських степів — бізонів та коней.
Таким чином, господарська стратегія мисливців кінця палеоліту будувалася на мисливському контролі традиційних шляхів сезонних міграцій стадних травоїдних. Якщо на півночі України полювали на тундрового оленя, то у степах Надчорномор'я — на бізонів та коней. Колективний масовий забій стадних травоїдних під час весняної і особливо осінньої міграцій був основою існування мисливських суспільств кінця палеоліту.

Устрій мисливських суспільств та поселенняНаконечники постсвідерського типу та реконструкція за черепом зовнішності похованого

Як людина походить від мавпи, так людське суспільство — це, фактично, трансформована мавпяча зграя. Остання на кінець палеоліту пройшла тривалий шлях розвитку і набула соціальної форми родової общини. Іншими словами, численні стоянки кінця палеоліту — це сліди мешкання окремих общин, що нараховували в середньому 25—40 людей. 
Отже, з появою людини сучасного типу (Homo sapiens) відбулося становлення справжнього людського суспільства, головним підрозділом якого була родова община, що складалася з окремих сімей. Група общин утворювала первісне плем'я.

Мисливець кінця пізнього палеоліту.Реконструкція за черепомСім'я

Найменший підрозділ мисливського суспільства — сім'я, яка виконувала функцію відтворення та виховання потомства. Вона складалася з батька, матері, кількох дітей, 1—2 представників старшого покоління, іноді якогось родича і нараховувала у середньому 5—7 людей. Одружуватися можна було лише на жінках із сусідніх общин, які переходили до общини чоловіка. Сім'ї жили в окремих житлах общинного поселення і вели власне господарство. Стоянки фінального палеоліту та мезоліту складаються з окремих скупчень археологічних решток діаметром близько 10 м. Ці так звані "крем'яниці" вважаються слідами мешкання окремих сімей. Таке скупчення утворювалося навкруги сімейного житла типу чуму діаметром 4—5 м, біля якого простежуються рештки вогнищ, господарчі ями, місця обробки кременю, шкіри, різноманітне сміття, крем'яний бій, кістки з'їдених тварин тощо. 
Спостереження етнографів над первісними племенами, рівень історичного розвитку яких відповідає суспільствам кам'яної доби, дає підстави впевнено говорити про чіткий розподіл праці між чоловіками та жінками. Основними функціями дорослих чоловіків були полювання, рибна ловля, обробка кременю. До обов'язків жінок входило ведення домашнього господарства, нагляд за дітьми, вогнищем, житлом, збирання рослинної їжі і навіть транспортування майна при частих кочівлях.
Полювання вважалося найважливішою і найскладнішою галуззю життєзабезпечення. Тому чоловік-мисливець у переважної більшості мисливських народів мав вищий соціальний статус. Він був як головою сім'ї, так і ватажком общини. Причому лідерами общин були не наймудріші та найстарші їх члени, а найбільш вправні мисливці у розквіті сил. Сказане дає підстави для сумнівів щодо керівної ролі жінки в мисливських суспільствах палеоліту, які  нібито функціонували на засадах матріархату.

Община

Община — складалася з кількох споріднених по чоловічій лінії сімей, господарювала на окремій мисливській території і була головною економічною ланкою мисливського суспільства. Мисливська територія належала усій общині. Окремі сім'ї могли певний час господарювати самостійно, мешкаючи у власних житлах і добуваючи їжу окремо від споріднених з нею сімей. Однак, повна економічна незалежність сім'ї у первісному суспільстві неможлива через низьку продуктивність праці. Окремий сімейний колектив через свою нечисленність та нестабільність мисливського господарства не міг існувати тривалий час в ізоляції. Невдале полювання, смерть батька чи матері загрожувала загибеллю усій сім'ї. До того ж полювання на велику дичину з примітивною зброєю не під силу одному мисливцю. Усе це змушувало споріднені сім'ї об'єднуватися для колективного господарювання на спільній мисливській території у первісну родову общину, яка, за даними археології та етнографії, найчастіше складалася з 5—7 споріднених сімей загальною чисельністю від 25 до 40 людей.
Шлюби між членами споріднених сімей, що складали общину, суворо заборонялися. Іншими словами, родові общини Homo sapiens були екзогамними (зовнішньошлюбними). Чоловіки общини повинні були брати дружин з сусідніх общин, що сприяло зближенню й об'єднанню останніх у первісне плем'я.Зображення бізона на скелі під м. Новоазовськ на Донечинні

Розкопки на стоянці Пісочний Рів на ЧернігівщиніПлем'я

Обмін шлюбними партнерами між сусідніми общинами сприяв їх зближенню. Виникали споріднені шлюбними стосунками групи сусідніх екзогамних общин — первісні племена. Член общинного колективу користувався правом полювання на землях сусідньої общини, якщо з неї походила його мати чи дружина. Водночас він був забов'язаний допомагати родичам з сусіднього поселення. Усе це сприяло вироблюванню общинами одного племені єдиного діалекту, матеріальної та духовної культури.
Первісні племінні об'єднання сусідніх общин з єдиною мовою та культурою, на думку вчених, були першими етнічними спільнотами. Виникли вони внаслідок затвердження в суспільствах Homo sapiens екзогамії, яка через обмін шлюбними партнерами з сусідами зумовила зближення груп сусідніх общин і утворення ними спільного діалекту та культури. Отже, етнічний поділ — визначальна, видова особливість людини сучасного типу, що виникла разом з останньою ще в пізньому палеоліті. Групи однотипних археологічних пам'яток з однаковими матеріальними рештками, які археологи об'єднують в археологічні культури, зазвичай є слідами мешкання первісних етнічних утворень.

Демографія

Данні етнографії та археології свідчать про нечисленність населення прильодовикової Європи. Вважається, що щільність мисливців кінця палеоліту не перевищувала 1 людину на 100 кв. км. Враховуючи площу України (603,7 тис. кв. км), доходимо висновку, що у пізньому палеоліті на цій території мешкало не більше 3-5 тис. людей. Більшість стоянок розміщувалися уздовж річок, що течуть у південному напрямку. Це дозволяло контролювати міграційні шляхи тварин, які пролягали уздовж річкових долин. У зв'язку з нечисленністю населення відстані між сусідніми стійбищами сягали 50-70 км.
Разом з тим, у різних регіонах України археологи відкрили сотні стоянок фінального палеоліту. Розташовані вони нерівномірно, утворюючи скупчення у привабливих для первісної людини місцях. Особливо багато стоянок досліджено в Поліссі, у гірському Криму, на Дністрі та на Середній Десні.
Результати вивчення стоянок з гарно збереженим культурним шаром свідчать, що найчастіше вони складаються з окремих скупчень знахідок діаметром близько 10 м. У центрі такого скупчення крем'яних знарядь, відходів їх виробництва, кісток з'їдених тварин, решток вогнищ тощо нерідко виявляли рештки невеликого житла. Як зазначалося, такі археологічні об'єкти вчені розглядають як сліди мешкання невеликих колективів, скоріше за все, окремих сімей прильодовикових мисливців. Внаслідок багаторазового повернення людей у зручне для поселення місце, окремі сімейні скупчення могли зливатися в єдину велику пляму діаметром десятки метрів, яка буває перенасиченою різноманітними знахідками. В особливо вигідних для мешкання місцях, розташованих поряд з традиційними шляхами сезонних міграцій травоїдних чи неподалік від родовищ кременю, виникали стоянки з численними культурними горизонтами, що нашаровувалися один на одного.

Археологічні культуриКрем'яні наконечники стріл культурСвідер та Лінгбі з Українського Полісся

Археологічна культура — це група споріднених пам'яток з однотипною матеріальною культурою. Перші справжні археологічні культури з'явилися саме у фінальному палеоліті. Вони дуже нагадують культури пізнішого часу, які більшість археологів вважають слідами мешкання окремих стародавніх етносів (народів). Єдина етнічна традиція і зумовлювала однотипність виробів на поселеннях, що належать до однієї культури. Фінальнопалеолітичні та мезолітичні культури Європи відрізняються, перш за все, формою крем'яних наконечників стріл, які нерідко мали обриси геометричних мікролітів — трапецій, сегментів, трикутників, ромбів. Таким чином, класифікуючи стоянки за типами наконечників стріл та інших виробів, археологи простежують розселення та міграції первісних племен, їх взаємодію та впливи на сусідів, тобто, відтворюють історію первісних племен кам'яної доби.
Сучасні дослідження свідчать, що у фінальному палеоліті територія України входила до двох великих культурних провінцій первісної Європи — північної балтійської та південної середземноморської. Північ України (Полісся, Волинь) у культурно-історичному сенсі тяжіла до Південної Балтії і входила в область культур мисливців на північного оленя, які поширилися в останні тисячоліття льодовикової доби на низовинах від Темзи до Десни та витоків Волги. Маються на увазі культури Лінгбі Данії, Гамбург та Аренсбург Північної Німеччини, Свідер та Красносілля Польщі, Литви, Білорусії та Північної України, яким властиві наконечники стріл на пластинах різноманітної форми.
У степовому Надчорномор'ї та Надазов'ї були поширені стоянки похідних від місцевого пізнього палеоліту шан-кобинської та осокорівської культур з архаїчними мікролітами — сегментами та трапеціями. Їх носії полювали на степових стадних копитних (кінь, бізон), а шан-кобинська людність — ще й на лісових травоїдних Кримських гір.

Схематизовані зображення жінок на сланцевих плитках зі стоянки Рогалик на ЛуганщиніНаддніпрянщина, Донеччина.
Осокорівська культура

Осокорівська культура — група стоянок півдня лісостепової смуги України, з однотипним крем'яним інвентарем пізньопалеолітичного вигляду, характерною особливістю якого є трапеції осокорівського типу з ретушованою верхньою основою. До цих пам'яток, що датуються 13-12 тис. років, належать Осокорівка 3В та Прогон в Надпоріжжі, Леонтіївка на Херсонщині, Царинка на півночі Одещини, Рогалик під Луганськом, де знайдені сланцеві плитки зі схематичними зображеннями жінок та геометричним орнаментом. Осокорівська людність полювала в умовах лісостепу та степу на стадних травоїдних (коней, бізонів). Культура постала з місцевих епіграветських традицій пізньопалеолітичних мисливців лісостепу.
Яскраві приклади осокорівських пам'яток дають відомі стоянки біля с. Рогалик, під Луганськом. Це скупчення з двох десятків невеликих стоянок на схилі високого правого берега р. Євсуг з однотипним інвентарем виникло внаслідок періодичного повернення общини мисливців на степових копитних (кінь, бізон) у традиційні місця стійбищ. Крем'яні вироби мають грубий палеолітичний вигляд. Знайдені нуклеуси, скребачки та різці на великих пластинах і характерні трапеції з ретушшю по трьох боках. Такі вироби дають підстави віднести пам'ятки до осокорівської культури фінального палеоліту і датувати близько 12,5 тис. р. тому. Особливої уваги заслуговує знахідка вкритих орнаментом стилізованих жіночих зображень на сланцевих плитках.