УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ
УКРАЇНИ

    Коли “перебудова” перетворилася на неконтрольований згори революційний процес, демократична опозиція і суверен-комуністи почали задумуватися над тим, яку державу треба будувати замість радянської України. З прийняттям Декларації про державний суверенітет проблема державотворення перейшла в практичну площину. Через тиждень після прийняття Декларації перед будинком Київської міськради на Хрещатику поряд з прапором УРСР замайорів на щоглі синьо-жовтий стяг. Незвичне сусідство прапорів, під якими воювали один проти одного червоноармійці і петлюрівці, свідчило про перехідний характер історичного моменту. Тривалий час до щогли кияни носили квіти.Постанова Верховної Ради України “Про підняття над будинком Верховної Ради України синьо-жовтого прапора”. 4 вересня 1991 р
    Підняття національного прапора над Верховною Радою України. 4 вересня 1991 р.Серед народних депутатів переважала компартійно-радянська номенклатура. Повернення нової України обличчям до задушеної більшовиками УНР без її згоди було б неможливе. Однак під могутнім тиском громадськості вона змушена була 4 вересня 1991 р. підтримати рішення про підняття над куполом будівлі Верховної Ради синьо-жовтого прапора замість червоно-блакитного. Так почався процес відмови держави, що народжувалася, від радянської символіки.
    Доля молодої держави залежала в цей час від здобуття контролю над силовими структурами на її території. Тут номенклатура виявилася на висоті. Тихо й непомітно вона встановлювала контроль над суворо централізованими силовими структурами, змушуючи їх служити новій державі. Особовий склад Радянської армії, Комітету державної безпеки і Міністерства внутрішніх справ був дисциплінованим, але на нього не могло не впливати волевиявлення українського народу.
   У вересні 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову про запровадження в обіг з нового року купонів багаторазового використання. Цим започатковувався вихід України з рубльової зони, що стало гарантією її внутрішньої економічної безпеки. У жовтні було прийнято закон про громадянство і концепцію розбудови Збройних Сил, в основу якої покладався принцип розумної достатності військ за структурою, чисельністю та озброєнням. Виходячи з Декларації про державний суверенітет, концепція розбудови Збройних сил проголошувала прагнення України стати нейтральною, без’ядерною і позаблоковою державою. 
   Черговий державотворчий закон Верховна Рада прийняла у листопаді 1991 р. — “Про державний кордон”. Зберігалася конфігурація державного кордону СРСР на території УРСР (з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією). Адміністративний кордон з Молдовою, Білоруссю та Росією перетворювався на державний.
     Пізньої осені 1991 р. Україна на короткий час опинилася в центрі уваги зарубіжних дипломатів і журналістів. Референдум 1 грудня 1991 р. викликав загальну заінтересованість, оскільки всі розуміли: на ньому фактично вирішується доля могутньої наддержави. У репортажах з Києва політичні оглядачі підкреслювали колосальне значення цієї події для Європи і всього світу.
    Поряд з референдумом проводилися вибори Президента України. До виборчого бюлетеня було включено шість кандидатів, у тому числі голова Верховної Ради, а перед тим другий секретар ЦК Компартії України Л. Кравчук і два колишні дисиденти з яскравою політичною біографією — Л. Лук’яненко і В. Чорновіл.
   Право брати участь у референдумі і виборах мали 37,9 млн. громадян, прізвища яких виборчі комісії внесли до списків для таємного голосування. У бю­ле­тень з референдуму було включено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня, і запитання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”10 карбованців. Купон. 1991. Аверс і реверс
   У голосуванні взяли участь 31,9 млн. громадян, тобто 84% від загальної кількості внесених до списків. Позитивну відповідь на запитання дали понад 90% тих, хто брав участь у голосуванні. За незалежність України висловлювалося населення всіх областей України незалежно від їхнього національного складу.
   Першим Президентом України став Л. Кравчук, який набрав у першому турі голосування 62% голосів.
Підтвердження Акта проголошення незалежності України величезною більшістю населення республіки створило якісно нову ситуацію в Радянському Союзі. Через тиждень після Всеукраїнського референдуму    Президент Російської Федерації Б. Єльцин, Президент України Леонід Кравчук і голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич зібралися під Мінськом і заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права припиняє існування. 8 грудня 1991 р. вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алмати до СНД приєдналися ще вісім республік колишнього СРСР (за винятком країн Балтії).
  Реакція світового співтовариства на результати референдуму була дружною: протягом грудня незалежну Україну визнали 68 держав. Уже на другий день про визнання нової держави оголосили Канада та Польща. З грудня до них приєдналася Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва. 5 грудня Україну визнали п’ять держав, серед яких — Російська Федерація. 25 грудня Україну визнали Сполучені Штати Америки.Мітинг прихильників комуністичної ідеології. Київ, 1992 р.
     Найвагомішим для України було визнання її незалежності Росією. Уряд Б. Єльцина, однак, прагнув зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму СНД. У рамках Співдружності Росія почала створювати наднаціональні органи, здатні розв’язувати принципові проблеми без узгодження із законодавчими та виконавчими органами влади держав-членів СНД.
     Президент України і Верховна Рада підтримували курс на співробітництво в рамках СНД, але слідкували за тим, щоб ця співдружність не переросла у військово-політичний блок або навіть у новий варіант єдиної багатонаціональної держави. За 1992—1993 рр. Рада глав держав і Рада глав урядів СНД прий няли близько 400 угод, рішень та інших документів. Україна підписала не більше половини, а саме — ті, які не загрожували її суверенітету.
    Визнання України незалежною державою не перешкоджало політичним діячам Росії заявляти про територіальні претензії до неї. У травні 1992 р. Верховна Рада РФ заявила, що документи про передання у 1954 р. Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття. Законодавців особливо хвилювала доля “міста російської слави” — Севастополя. Виконуючи доручення З’їзду народних депутатів Росії, російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Рада Безпеки ООН висловила здивування з цього приводу, а Президент РФ Б. Єльцин змушений був заявити про юридичну неспроможність такого рішення.Перший Президент України присягає на вірність народу України. Київ, 5 грудня 1991 р
   Українська сторона наполегливо домагалася розв’язати проблему Чорноморського флоту. Навпаки, російська сторона затягувала переговори, щоб мати змогу втручатися у кримські справи на законних підставах. Адже існування флоту тісно пов’язане з його інфраструктурою.
    Верховна Рада будувала нову Україну, не знаючи наперед, якою вона хоче її бачити. Компартійно-радянська номенклатура вміло прибирала до рук установи і об’єкти загальносоюзного підпорядкування, але чинила опір спробам пов’язати створювану суверенну державу з ідеологічною спадщиною “петлюрівської” УНР. Опір пояснювався не політичними причинами, а наслідками радянського виховання. Демократична меншість разом з Президією Верховної Ради (яка складалася в основному з тих же представників номенклатури, але менш зашорених інтелектуально) тиснули на парламент, вимагаючи визначитися з державною символікою.
    У середині січня 1992 р. Президія Верховної Ради прийняла Указ “Про Державний Гімн України”. Приймалася музична редакція національного гімну “Ще не вмерла України…”, автором якої був композитор М. Вербицький. 22 січня у Києві відбувся мітинг громадськості за участю новообраного Президента України Л. Кравчука, присвячений Дню соборності українських земель. 28 січня, коли почала роботу п’ята сесія Верховної Ради ХІІ скликання, національний синьо-жовтий прапор був затверджений, нарешті, як Державний Прапор України. Переконуючи колишніх товаришів по партії не відкладати в черговий раз перезріле питання, президент знайшов потрібні слова: “Прапор, за який пропонується голосувати, уже “працює”, хочемо ми цього чи ні. Без цього прапора зараз, повірте, і в дипломатичному, і в правовому міжнародному, і в реальному житті стає вже не просто важко, а стає соромно і смішно”.
19 лютого 1992 р. після тривалих дебатів парламент затвердив тризуб як малий Герб України. У постанові зазначалося, що тризуб є головним елементом майбутнього великого Державного Герба України. 17 березня 1992 р. відбувся урочистий вечір за участю всіх керівників держави, присвячений 75-річчю Центральної Ради.Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передає першому Президенту України Леонідові Кравчуку синьо-жовтий прапор. Київ, 24 серпня 1992 р.
    24 серпня 1992 р. Л. Кравчук зробив останній крок у переосмисленні історичного минулого: прийняв від президента Державного центру УНР в екзилі (вигнанні) Миколи Плав’юка атрибути державної влади — клейноди гетьмана І. Мазепи, а також Грамоту про припинення повноважень Державного центру УНР. Українська діаспора в країнах Заходу визнала недоцільним збереження символічного уряду УНР у вигнанні після того, як на вільних виборах було обрано першого Президента пострадянської України.Постанова Верховної Ради України “Про Державний герб України”. 19 лютого 1992 р.
   Формування української армії відбувалося в складних умовах. Керівництву України не вдалося вплинути на командування Чорноморського флоту, який майже цілком перебував на українських військово-морських базах, щоб флот служив новій державі. Невизначеність державного статусу флоту, який налі­ував близько трьох сотень кораблів різного класу і мав величезну берегову інфраструктуру, надовго стала однією з гострих проблем в українсько-російських відносинах.
  Верховна Рада за кілька років прийняла близько півсотні документів щодо Збройних Сил: про ре­фор­мування управлінських та організаційних структур, військово-технічну політику, вдосконалення матеріально-технічного забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, соціальний захист військовослужбовців та членів їхніх сімей тощо. Отже, процес трансформації Збройних Сил мав керований характер. Була розроблена програма скорочення Збройних Сил і за три роки звільнено в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків та мічманів. У жовтні 1993 р. парламент прийняв воєнну доктрину. Вона проголошувала, що Україна не вбачає в сусідніх країнах супротивників і не є потенційним противником жодної держави.Група народних депутатів України під час роботи 8-ої сесії Верховної Ради України 1-го скликання. 21 вересня 1993 р.
    Основна частина компартійно-радянської номенклатури після заборони КПРС утворила так звану “партію влади”. Ці люди були фахівцями з різних галузей економіки та культури і мали досвід організаційної роботи. Пересісти на керівні крісла в радянських органах спромоглися лише ті з них, хто пройшов через вільні вибори. “Чистка виборами” оздоровила номенклатуру і підготувала її до активної діяльності. Конкурентів на владу у неї практично не виявилося. Адже державна партія десятками років являла собою монопольно існуючу структуру, де можна було пройти школу політика.
     Представникам “партії влади” вдавалося контролювати і навіть певною мірою спрямовувати суспільно-політичні процеси в Україні. Коли Народний рух за широкої громадської підтримки висунув гасло незалежності України, вони не заперечили проти ліквідації Радянського Союзу. Самостійність підносила статус української політичної еліти і вперше відкрила перед нею міжнародні горизонти.Українське козацтво зрікається присяги на вірність Москві. Текст зречення оголошує Гетьман Українського козацтва В’ячеслав Чорновіл. Переяслав-Хмельницький, червень 1992 р
    У сформованій після березня 1990 р. повновладній Верховній Раді “партія влади” зайняла більшість місць. Представники її були в основному безпартійними. Спочатку безпартійність компартійних функ­ціонерів являла собою наслідок заборони КПРС. З часом в їхньому середовищі, як і в суспільстві загалом, стали виявлятися різні точки зору на перспективи розвитку країни. Однак “партія вла­ди” воліла залишатися безпартійною, оскільки належність до будь-якої партії звужувала поле маневру, а популярність політичних партій залишалася вкрай низькою.
   Депутати парламенту із колишньої номенклатури не заперечували проти запровадження інституту президентства. Та коли Л. Кравчук почав домагатися наповнення президентської влади реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Одна з найчисленніших в “партії влади” груп, яка представляла радянські органи влади, зайняла непримиренну позицію щодо передання виконавських функцій від виконкомів рад до посадових осіб, призначуваних Президентом. У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада прийняла закон про представників Президента на місцях. Встановлювалося, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі. Однак відносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися невизначеними. Конституційно невизначеними були й відносини найвищих посадових осіб всередині виконавської гілки влади, передусім Президента і прем’єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту, який за поправкою, внесеною в діючу Конституцію УРСР 1978 р., був главою держави і виконавчої влади.îКозацькі товариства на марші під час днів козацької слави. Дніпропетровщина, 1992 р
   Після здобуття незалежності економічна криза в Україні не послабилася, а посилилася. Це зумовлювалося низкою об’єктивних причин. Радянська промисловість завжди була націлена на випуск продукції, прямо або посередньо пов’язаної з воєнно-промисловим комплексом. Структурна перебудова такої промисловості потребувала величезних коштів. Так звані базові галузі української промисловості, передусім вуглевидобуток і металургія в останні десятиріччя існування Радянського Союзу не користувалися увагою Держплану СРСР.Нагрудний знак (колар) Президента УкраїниПрапор (штандарт) Президента України Галузі з низькою питомою вагою нового будівництва катастрофічно швидко старіли, тому що та половина амортизаційних коштів, яка призначалася на оновлення виробництва, вилучалася в бюджет, а потім використовувалася для фінансування здебільшого інших галузей та інших територій. У Донбасі експлуатувалася навіть довоєнна техніка, постійно відроджувана методом капітальних ремонтів. Ремонтні роботи фінансувалися за рахунок тієї половини амортизаційних відрахувань, яка залишалася на підприємствах і часто була єдиним джерелом для підтримання машин і механізмів у працездатному стані. Застосування застарілої техніки позначалося на якості продукції і призводило до перевитрат сировини, матеріалів та палива, погіршення економічної ситуації.
    Будучи включеною в командну економіку Радянського Союзу, українська промисловість виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Більшу частину товарної продукції становили напівфабрикати і комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших регіонах. Вихід з налагодженої системи господарських зв’язків стався через прагнення керівників України переорієнтувати економіку на Захід. Проте продукція українських підприємств була неконкурент­носпроможною. Гербова печатка Президента УкраїниЧерез припинення традиційних зв’язків сотні українських підприємств залишилися без споживача, а відтак без фінансування. Падіння виробництва в 1991—1994 рр. не менш ніж на третину зумовлювалося скороченням зв’язків з колишніми союзними республіками.Булава Президента України
Українська промисловість завжди мала власний енергетичний ресурс — вугілля Донбасу. З 70-х рр. почала формуватися її залежність від нафти і газу з інших регіонів СРСР. Нафтогазове паливо продавалося за цінами, що були в десятки разів нижчими від світових. Наслідком такої дешевизни стала майже цілковита відсутність енергозберігаючих технологій. Коли незалежна Україна почала платити Росії і Туркменистану реальну ціну за енергоносії, питома вага цих витрат у собівартості продукції стрімко зросла. Маса реально виробленого національного доходу відповідно скоротилася.
 Перехід від командної до ринкової економіки в Україні відбувався значно важче, ніж у Росії. Росія менше постраждала від розриву господарських зв’язків, у неї був стартовий капітал для реформ у вигляді “валютних” природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів. Не останню роль відігравала наявність в Росії і відсутність в Україні політичної волі для реформування економіки. Росія була просто-таки “підведена” до реформ найгострішою продовольчою кризою в її промислових регіонах.Підписання договору про спорудження на Чорноморському суднобудівному заводі танкера для грецької фірми. Миколаїв, 1994 р.На ділянці намотування обмоток трансформаторів ВО “Інгул”. Миколаїв, 1992 р.Ділянка складання магнітофонів на заводі побутової радіоапаратури “Скіф”. Макіївка, 1992 р.
     Реформатори в урядах Є. Гайдара і В. Чорномирдіна діяли методом проб і помилок, але вони наполегливо просувалися до ринку. Навпаки, недосвідчена українська політична еліта несміливо приймала рішення, тому що раніше її привчали тільки виконувати вказівки союзного центру. Крім того, навіть вдалі рішення виявилося дуже непросто втілювати в життя. Виконавська вертикаль радянських часів була зруйнована, а створення нової вертикалі влади наштовхувалося на перепони, викликані політичною боротьбою. Надто тісно пов’язане з російською економікою, українське господарство змушене було йти в хвості курсу, який прокладався за межами нової держави. Це був найгірший з усіх можливих варіантів трансформації командної економіки в ринкову.
    Ринкові реформи розгорнулися в Росії на початку 1992 р. з лібералізації цін. Унаслідок цього ціни на газ в Україні зросли за 1992 р. в 100 разів, а на нафту — в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, за 1993 р. — в 103 рази. Такої гіперінфляції не спостерігалося в цей час у жодній країні світу.
    В 1994 р. Національний банк України розпочав дефляційну політику. Але приборкання інфляції досягалося штучним шляхом — затриманням виплат заробітків, пенсій, інших соціальних видатків, зростанням неплатежів за товари та послуги. Повноцінну національну валюту — гривню передбачалося запровадити ще в 1992 р. Проте ситуація в країні невпинно погіршувалася, курс купоно-карбованця стрімко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з’явилася 500-тисячна купюра, реальна вартість якої не перевищувала чотирьох доларів США.Жебрачка. Київ, 1993 рУ черзі за хлібом перед підвищенням цін. Луганськ, 1992 р.
    Щоб перешкодити знеціненню купоно-карбованця, уряд запровадив фіксований курс купонів щодо долара і рубля. Але таке суто бюрократичне рішення призвело лише до зростання “тіньової економіки”, колосального посилення корупції в управлінському апараті і відпливу вітчизняних капіталів за кордон. Наприкінці 1994 р. у розпорядженні українських громадян знаходилося від 2 до 4 млрд доларів безпосередньо в Україні і від 10 до 20 млрд — поза країною.
   Прагнучи наповнити бюджет, уряд почав збільшувати податки. В Україні було встановлено найвищу в світі ставку податку з громадян — 90% від одержаного прибутку. За такої ставки будь-яка комерційна діяльність ставала невигідною. Експерти Міжнародного валютного фонду встановили, що економічна ситуація в Україні у 1994 р. стала гіршою, ніж в будь-якій іншій пострадянській країні, за винятком воюючих.
   Економічна криза згубно позначилася на соціальній сфері, яка відчувала зростаючу нестачу бюджетних коштів. Погіршення матеріального становища населення проявлялося у зниженні реальної заробітної плати і неможливості одержати зароблені гроші внаслідок багатомісячних затримок у виплаті зар­пла­ти. Населення різко обмежило купівлю товарів тривалого користування і витрачало кошти переважно на продовольчі товари. Витрати на харчування в сімейних бюджетах у середині 90-х рр. перевищили 70%. У розвинутих країнах витрати на продовольство не перевищували, як правило, п’ятої частини доходу.Кияни на колгоспному полі “дозбирують” урожай. 1993 р.
   Прогресуюче зубожіння населення при колосальній концентрації коштів та майна в руках нечисленних скоробагатьків засвідчувало явну неспроможність державних інститутів регулювати ринкові перетворення. Соціальна поляризація стимулювала економічну стагнацію, гальмувала демократичні перетворення і нагромаджувала в суспільстві небезпечний протестний потенціал. В цій си­туа­ції пішов вгору вплив лівих партій.
   Аграрна частина компартійно-радянської номенклатури ще восени 1990 р. організувалася в Селянську спілку Ук­раїни. Ця організація обстоювала державну власність на землю, вилучення землі з товарного обігу, централізоване державне забезпечення аграрного сектору і встановлення державного замовлення на сільськогосподарську продукцію. У 1992—1993 рр. Селянська спілка перетворилася на Селянську партію України (СелПУ). Це була партія без реального членства, але вона мала істотний вплив на селі, зважаючи на залежність колгоспників від місцевого начальства. Зал пленарних засідань Верховної Ради України. 1994 р.   Платформа соціалістів мало відрізнялася від комуністичної. Спроби О.Мороза виробити платформу соціал-демократичного спрямування завжди наштовхувалися на опір основної членської маси.
     На протилежному від лівих партій фланзі залишався Народний рух України. Його перетворення з широкого громадсько-політичного об’єднання на політичну партію завершилося в грудні 1992 р. Лідером НРУ став В.Чорновол. Помилково перебільшуючи вплив своєї партії на маси, він почав вимагати розпустити Верховну Раду і провести нові вибори на багатопартійній основі. Однак кампанія збирання підписів для проведення референдуму щодо дострокового розпуску парламенту не увінчалася успіхом.
Конституційна невизначеність повноважень Президента України і Верховної Ради зробила перманентною політичну кризу, яка наклалася на постійно зростаючу економічну кризу. Протиборствуючі сторони прийшли до спільного рішення достроково при­пинити свої повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити мандати. У березні і квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі, але за мажоритарною системою.Президент України Леонід Кравчук і президент США Білл Клінтон. Київ, 1994 р.
   Більшість народних депутатів попереднього складу, яка балотувалася на новий строк (138 з 188) не була переобрана. Багато виборців взагалі не брали участі у виборах, демонструючи недовіру до будь-якої влади. Половину місць у парламенті здобули позапартійні кандидати.
У червні (перший тур) і липні (другий тур) відбулися вибори Президента України. Президентом став Леонід Кучма.
    Деякі колишні партапаратники і рядові члени Компартії України у складі КПРС провели в жовтні 1991 р. установчий з’їзд Соціалістичної партії України (СПУ), яку очолив О. Мороз.
   У червні 1993 р. в Донецьку пройшов “відбудовчий” з’їзд Компартії України (КПУ). Вона була фактичним уламком колишньої КПРС. Основу її становили пенсіонери, ветерани війни, робітники. На початку 1994 р. КПУ об’єднувала 120 тис. членів, тобто була найбільш масовою в Україні.Сучасний стан кордонів України