Микола Скрипник

СКРИПНИК. Микола Олексійович.jpgСкрипник Микола Олексійович (1872–1933 pp.) — державний і громадський діяч. Народився 25 січня 1872 р., в с. Ясинувате Бахмутського повіту Катеринославської губернії, нині м. Ясинувата Донецької області в родині залізничного службовця. Початкову освіту отримав у двокласній сільській школі. Далі навчався в Ізюмській реальній школі, з якої був виключений за революційну діяльність (пропаганда серед селян). У 1900 р. вступив до Петербурзького технологічного інституту, де цілком поринув у революційний рух. Активний учасник марксистського гуртка, член Петербурзької соціал-демократичної групи «Рабочее знамя». 3 1901 p. Микола Скрипник займався революційною діяльністю, за що неодноразово переслідувався, засуджувався до ув’язнення і заслання. «Бойове хрещення» дістав у березні 1901 р. під час політичної демонстрації протесту проти віддавання в солдати за непокору владі студентів Київського університету. Тоді вперше заарештовано і вислано до м. Катеринослав (нині Дніпропетровськ). За цим слідували один за одним нові покарання і ув’язнення. Всього заарештовано 15 разів, 7 разів перебував на засланні. Загалом був засуджений на строк 34 роки і один раз — до страти, 6 разів «звільнявся» втечами. Скрипник не закінчив навчання, став «професійним революціонером» і до 1917 року вів активну підпільну більшовицьку роботу. Глассон, Петербуржець, Валер’ян, Г. Єрмолаєв, Щур, Щенський — такий далеко не повний перелік псевдонімів, якими користувався М. Скрипник, ведучи революційну роботу в містах Петербург, Катеринослав, Царицин (нині Волгоград), Саратов (обидва нині РФ), Одеса, Рига (нині Латвія) та багатьох інших. Був учасником легальних всеросійських з’їздів: кооперативних підприємств (1908 р.), фабрично-заводських лікарів і представників промисловості (1909 р.). Активною була його участь у багатьох партійних виданнях, починаючи від «Искры». У 1913 р. редагував більшовицький легальний журнал «Вопросы страхования», у 1914 р. входив до складу редколегії газети «Правда». До революції 1917 р. він ішов цілковито під впливом російського більшовизму і з українським визвольним рухом зустрівся, прибувши з доручення В. Леніна в Україну. Розуміючи вагу національного питання, Микола Скрипник одначе, як послідовний ленінець., понад усе ставив ідею світової пролетарської революції, яка, на його думку, мала привести до справедливого розв’язання всіх соціально-політичних питань, у тому числі й національного. Він був активним учасником встановлення радянської влади в Україні, одним з організаторів КП(б)У. Але разом із тим Микола Скрипник вів активну боротьбу проти деяких її керівників. які зневажливо ставилися до українства й українського національного руку. На т. зв. Таганрозькій нараді (19 — 20. 4. 1918) Скрипника обрано головою бюро для утворення КП(б)У, на першому з’їзді якої, що відбувся в Москві (5 — 12. 7. 1918), він виступав головним доповідачем. Але після з’їзду був усунений від керівництва КП(б)У і залишений у Москві, де якийсь час був членом колегії Всеросійської ЧК і завідувачем її відділу для боротьби з контрреволюцією. У 1919 — 20 працював у Червоній армії, зокрема керував придушенням повстання отамана Зеленого, а з квітня 1920 повернувся в Україну, де був спершу народним секретарем робітничо-селянської інспекції, 1921 — 22 — народним комісаром внутрішніх справ, 1922 — 27 — народним комісаром юстиції та генеральним прокурором, з березня 1927 до лютого 1933 — народним комісаром освіти, а останні місяці перед смертю — головою Держплану і заступником голови Раднаркому УСРР (Української Соціалістичної Радянської Республіки — такою була назва радянської України з 1919 до 1937 р.). Важливою була роль М. Скрипника у виробленні найважливіших державних документів — конституцій Союзу РСР і Української СРР — він входив до складу союзної і республіканської комісій 18 з підготовки відповідних проектів, брав активну участь у дискусіях щодо принципів взаємовідносин у федеративній державі, прав і обов’язків її окремих суб’єктів. М. Скрипник скеровував процес створення базових документів функціонування тогочасного українського суспільства — цивільного, кримінального, земельного, сімейного кодексів тощо. Щоправда, при цьому відповідно до тогочасних традицій нерідко допускались істотні відходи від наукових засад, їх підміна логікою і практикою «революційної доцільності». У 20-ті рр. М. Скрипник багато й плідно займається розробкою теорії національного питання, пошуками шляхів оптимального розв’язання української проблеми у процесі будівництва соціалізму. Його авторитет у цій галузі був незаперечним не лише в Україні, але й загалом в Союзі РСР. М. Скрипник був учасником усіх скільки-небудь масштабних публічних дискусій, форумів, на яких обговорювались актуальні питання розвитку багатонаціональної держави, національного відродження і розвою в союзних республіках. Значний внесок М. Скрипника у вирішення питань національно-державного й культурного будівництва в Україні: з березня 1927 р. до лютого 1933 р. він очолював народний комісаріат освіти УСРР. Наркомат тоді керував розвитком загальної початкової й середньої освіти, вищої школи, науки, літератури, театру, кіно, музики, образотворчого мистецтва. При наркоматі освіти існували відділи: Головнауки (у віданні були всі науково-дослідні заклади, включаючи УАН); Головполітосвіти, що спрямовував діяльність міських клубів, сільбудів, хат-читалень, бібліотек, а також відповідних навчальних закладів; Головліту, який контролював видавничий процес у республіці. Йому було підпорядковане й Державне видавництво України з Книжковою палатою. Паралельно з цим М. Скрипник займав пост директора Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), керував Асоціацією істориків, був секретарем фракції УАН, головним редактором Української радянської енциклопедії, завідуючим кафедрою національного питання. І всі свої можливості він намагався максимально використовувати для всебічного розвою нації, здійснення політики українізації. Було досягнуто значних успіхів у справі підготовки кадрів різного рівня кваліфікації з представників корінної національності, істотного розширення сфери вживання української мови, розвитку української культури, створення сприятливих можливостей для активізації національно-культурного життя за межами УСРР. Водночас багато робилося для забезпечення національно-культурного розвитку всіх національних меншин, що проживали в Україні. Зусиллями М. Скрипника та його оточення УСРР було перетворено на своєрідну лабораторію розв’язання національного питання. Однак демократична, гуманістична спрямованість цього процесу поступово входила в непримиренну суперечність із зміцненням тоталітарної системи в СРСР. Та й сам М. Скрипник не міг примирити, органічно поєднати два начала, які боролися в ньому, — прагнення якнайбільше прислужитися рідному народу, нації і бажання якнайпослідовніше здійснювати інтернаціональний курс, що на практиці ототожнювався з перетворенням СРСР з федеративної на унітарну державу, де дедалі більше обмежувались можливості національного розвою. Причетність до українізації почала кваліфікуватися як ворожі соціалізму, радянському ладу дії. Останній, 1933 рік в житті М.Скрипника став майже суціль ганебною кампанією проти нього. У його творах невпинно вишукувались «перекручення ленінізму», «націоналістичні помилки», «шкідництво у мовознавсті» та діяльності наркомосу України. 7 липня 1933 р. на початку чергового засідання політбюро, де знову стояло питання про документ М. Скрипника, він залишив зал засідань і заподіяв собі смерть у власному кабінеті. Похований у м. Харків. Ганебною була і посмертна кампанія навколо М. Скрипника на листопадовому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, в резолюції якого йшлося вже про оформлення «нового націоналістичного ухилу в лавах партії, очолюваного М. О. Скрипником». 27 березня 1934 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову «Про вилучення творів М. Скрипника». М. Скрипник залишив велику літературну й науково-публіцистичну спадщину, яка вражає не лише велетенською кількістю написаних ним праць (понад 600), а й широтою тематики. Увагу автора привертали проблеми з різних галузей науки й культури — історії, національного питання, теорії і практики державного й партійного будівництва, економіки, права, літератури й мистецтва, інших галузей знань. Понад 160 творів М. Скрипника увійшли у 1929–31 рр. до зібрання його статей і промов у 5 томах (7 книгах), яке виявилось незавершеним (не побачили світу 3-й том і 2-га частина 4-го тому). Тільки через три десятиліття, 1962 р. відповідно до постанови президії ЦК Компартії України «Про 90-річчя з дня народження М. Скрипника» постало питання про видання його творів, проте виконання цього завдання розтягнулося ще майже на 30 років. Збірці його вибраних творів судилося побачити світ лише 1991 р.