Курінний Петро Петрович

         Курінний Петро Петрович (1894–1972) — історик, археолог, етнограф, фундатор та перший директор Уманського краєзнавчого музею, професор Українського Вільного Університету в Мюнхені, однин із засновників Української Вільної Академії Наук.

         Народився 4 травня 1894 року в Умані в родині адвоката, який мав козацьке походження. Інтерес до історії та археології у П. Курінного з’явився ще під час навчання в Уманській гімназії. На формування його здійснив великий вплив Д. Щербаківський, який, залучивши широкі кола громадськості, розпочав археологічне та етнографічне дослідження Уманщини. З його ініціативи був організований гурток любителів старовини та етнографії, до складу якого входили в основному гімназисти (серед них був і П. Курінний). Проте після подій 1905–1907 рр. гурток розігнали за підозрами у політичній неблагонадійності. Велике значення мали і розповіді ще одного викладача гімназії — Г. Даниліва, який щороку брав участь у розкопках Ольвії. Мабуть, саме з його рекомендації П. Курінний теж у 1913 р. взяв участь у дослідженні античного міста-держави. Вирішальну роль, очевидно, відіграла практика під час навчання у Києві, яку майбутній археолог проходив у Київському музеї «Древностей и искусств» у В. Хвойки та М. Біляшівського.

         По закінченні Київського університету ім. Св. Володимира археолог повертається до Умані і розпочинає викладання у чоловічій гімназії, а згодом в Українській Громадській гімназії ім. Б. Грінченка. Молодий вчитель активно береться за відродження справи Д. Щербаківського, а саме координує роботу відродженого краєзнавчого гуртка, залучає до збору старовини гімназистів. Так, один з учнів П. Курінного — О. Грім — у своїх спогадах писав: «У вихідні, а часом і в робочі дні, ми охоче ходили з своїм учителем на розкопки в околиці міста Умані. Побували ми не раз в Білогрудівській дачі, Дмитрушках, Війтівці, Городецькому, Паланці, Сушківці, Піківці. … Всі експонати, що мали музейну цінність, Петро Петрович приймав і впорядковував, виставляв на вітрини, наскільки дозволяло тісне приміщення». О. Грім також звертає увагу на високу педагогічну майстерність П. Курінного, вдале використання зібраних археологічних матеріалів як наочності. Слід зазначити, що серед учнів археолога були такі відомі постаті, як М. Бажан та Л. Первомайський.                   Цікаві свідчення про П Курінного залишив краєзнавець та археолог В. Стефанович. Він згадував, що перший директор музею проявляв неабиякі організаторські здібності. Завдяки старанням Петра Петровича музей при гімназії швидко зростав. Зокрема, коли у 1918 р. В. Стефанович оглянув зібрану колекцію, вона поміщалась у 2 шафах, проте вже у 1919 р. було виділено окрему кімнату для музею, а через деякий час — ще одну. Однак це не вирішило проблему нестачі музейного приміщення: книги і далі розміщувалися в коридорах, а картини — на стінах класних кімнат. Але саме в цей складний час музей почав працювати на постійній основі, став доступним для відвідувачів. Будівля Уманського краєзнавчого музею П. Курінний продовжував роботу над розбудовою музею. Зокрема, було організовано збір коштів на облаштування експозиції, а у 1919 р. археолог склав «Покажчик Історичного музею Уманщини в році 18-му», який досі залишається одним з найцінніших джерел для вивчення історії створення Уманського краєзнавчого музею. Саме Петро Петрович розпочав вести і першу інвентарну книгу. Загалом протягом 1913–1919 рр. була закладена основа сучасного фондового зібрання музею. Збірка старовини складалася в той час з 5 відділів і нараховувала близько 1000 інвентарних номерів. Завдяки послідовній позиції археолога, у 1923 р. для музею було надане окреме приміщення, в якому він знаходиться до сьогодні, а наступного року (чи того ж року) йому було надано статус державного та нову назву — Окружний соціально-історичний музей Уманщини.

          З 1925 р. П. Курінний — директор Лаврського музею, секретар Всеукраїнського археологічного комітету. Новим директором Уманського музею було призначено Б. Безвенглинського. І лише у 1943 р. археолог повертається до Умані, щоб врятувати від розграбування один з найбагатших на той час музеїв. Проте ця сторінка біографії П. Курінного зазвичай оминається увагою дослідників, оскільки трактується далеко не однозначно.

         За спогадами В. Стефановича, частина музейних скарбів до 1943 р. була вже втрачена, що глибоко вразило Петра Петровича: «Куринный знал в Музее музейные ценности, он предъявлял требования к Якимовичу, где нумизматика, где персидский ковер, где картины Иванова и прочее, был мрачен, раздражителен. Выезжая из Музея оставил нас незамечая». Цей період в життя археолога був надзвичайно складним. Ще до війни його разом з В. Козловською, К. Мощенком, Ф. Ернстом, М. Рудницьким та іншими музейними діячами було звинувачено у використанні музеїв як засобів націоналістичного виховання. А організатором контрреволюційної діяльності було названо вже покійного тоді Д. Щербаківського. В умовах непевності та глибокого розчарування, П. Курінний вирішив, що єдиним способом врятувати фонди, буде їх евакуація до Німеччини. А тому разом із В. Стефановичем він спакував музейні цінності і їх було вивезено. Проте більша частина матеріалів була втрачена. Серед них особливе місце належить колекції трипільських знахідок, яка нараховувала близько 2100 одиниць зберігання. Лише невелика кількість музейних предметів була повернута в Україну, однак не потрапила до Уманського музею і зберігається у Національному музеї історії України. Зникли і картини відомих художників, зокрема окрасою довоєнної колекції були твори Рембрандта, Айвазовського, Иванова та ін. Саме П. Курінний відкрив у 1918 р. білогрудівську культуру, протягом 1924–1927 рр. проводив розкопки трипільських поселень у с. Томашівка та Колодисте, а також зольників білогрудівської культури у с. Піківець на Уманщині, досліджував околиці Києва, Чернігова, Переяслава, Канева та інших міст. Після 1943 р. археолог постійно проживав у Німеччині, де і помер у ніч з 24 на 25 листопада 1972 р. Всебічне дослідження біографії П. Курінного, його ролі у музейному будівництві України, внеску у розвиток археологічних досліджень ще не розпочалося. Досі це було зумовлене обмеженою джерельною базою, основна частина якої зосереджена у Німеччині. Сподіваємося найближчим часом ця проблема зрушиться з місця, адже минулого року були віднайдені особисті щоденники археолога. Одна частина їх передана до Уманського краєзнавчого музею, а інша — до Державного історико-культурного заповідника Києво-Печерська Лавра. У них висвітлено період з 1900 по 1925 рр.

Л. В. Смілянець