НЕСТОР

НЕСТОР.jpg

Нестор народився близько 1056 р., ймовірно, не у знатній родині, бо, ставши у 1073 р. ченцем Києво-Печерського монастиря, він не досяг високих постів, залишившись все життя дияконом. Після смерті князя Святополка, покровителя Києво-Печерського монастиря, був переведений до Видубицького монастиря. Помер після 1113 р. На честь давньоруського історика у 1873 р. в Києві було організовано Історичне товариство Нестора-літописця. Нестор був високоосвіченою людиною, добре знав візантійську літературу, володів широким світоглядом і глибиною мислення, літературними даруваннями. Ще у 80-ті роки уклав "Житіє преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського", а також, як вважають багато дослідників, "Читання про житіє і погублення ... Бориса і Гліба", творів, що заклали початок вітчизняній агіографічній літературі і мають суттєве значення для пояснення смисложиттєвих проблем, морального ідеалу діячів Київської держави.

Підсумком творчості Нестора є об'єднання роздрібленого матеріалу літописань і цілісне його осмислення відносно історії Руської землі у створеній ним редакції "Повісті врем'яних літ". Відповідно до гіпотези академіка О. Шахматова "Повісті врем'яних літ" передував "Початковий звід" (Початкове зведення), упорядкований в 70-ті роки XI ст. Никоном і відредагований вдруге в 90-ті роки ігуменом Києво-Печерської лаври Іоанном, який надав йому яскраво вираженої антикнязівської спрямованості і вигляду політичного памфлету. За свідченням М. Брайчевського, їм передував "Літопис Аскольда", який і є першим твором вітчизняної літератури (Літопис Аскольда. Передмова і реконструкція М. Брайчевського // Київ. — 1988. — № 2. — С. 140—-170). Л. В. Черемнін, якого підтримує Б. О. Рибаков, найдавнішим літописним зведенням вважає здійснене до 966 р. настоятелем Десятинної церкви Анастасієм Корсунянином зведення. До нас дійшла редакція, виконана ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром, прибічником Володимира Мономаха, що переробив значну частину початкового зведення з тим, щоб зняти деяке вороже ставлення до Рюриковичів в редакції Іоанна. Нестор завершив роботу у 1110—1112 рр., доповнивши попередні літописи даними кінця XI — початку XII ст., що стало значним доповненням до писаної історії Русі. Редакція Сильвестра з доповненнями Нестора ввійшла до Лаврентіївського списку. Інші пізніші літописні зведення, здійснені в 1118 р. за велінням сина Володимира Мономаха Мстислава, дійшли до нас в Іпатіївському списку.

"Повість врем'яних літ" — це не тільки свідчення руху оформленої історії Русі, а й важливий документ в дослідженні історико-філософських уявлень, пошуків у давньоруській суспільній думці. Літописець не тільки реєструє факти сучасного життя, а й прагне описати і пояснити їх, зіставити з іншими історичними подіями, знайти витоки, які генетично передують і зумовлюють характер явищ в житті сучасного йому суспільства. Сучасне буття осмислюється ним як історичне, а історія постає як найбільш суттєва іпостась пережитого літописцем буття, де йдеться про історію в самому широкому розумінні цього слова. В її контекст вписуються події сучасного для літописця життя всесвітнього масштабу, динамізм часу, а географічні межі опису охоплюють світ від Британії до Індії та Індонезії. Сюди включаються також події позачасової священної історії, починаючи з дня творення світу. Стиль опису такий самий, як і започаткований Іларіоном: немовби з висоти пташиного польоту споглядається історичне буття, обумовлюючи монументальний історизм та універсальність в баченні історії.

Стрижнем історіософських поглядів Нестора стає ідея боговибраності слов'янського народу, захисту та збереження єдності руської держави, включення слов'янства в контекст церковної історії, але з точки зору земних справ, політики, місця слов'ян серед інших народів. Історичний процес тлумачиться ним, виходячи з ідеї "Божого блюдіння", характерної для середньовічних філософів, які вважали, що все у світі передбачено Богом і все, як хороше, так і погане, добре і зле у світі відбувається з волі Бога в нагороду чи покарання народу. Історія роду людського розглядається Нестором як арена боротьби добра і зла, диявола і Бога. Диявол спокусив Адама і Єву, по його наученню потомки Адама і Єви почали поклонятися ідолам, не послухали посланих богом пророків, у силу чого Бог змушений був покарати світ з тим, щоб апостоли рознесли світло істини по всьому світі. Для руської землі таким апостолом став Володимир, який ввів християнство.

Нестор-літописець не приховує своєї синівської любові до рідної полянської руської землі, її людей, які, перебуваючи у величі історії, осягають красу вічних моральних істин. Він прагне усвідомити причини нещасть, що випали на долю його батьківщини, вбачаючи їх насамперед у розбраті, міжусобицях, братовбивстві. І тут, ввіряючи світ управлінню ангелів, осмислюючи життя в контексті протиборства добра і зла, Бога і диявола (сатани), Нестор висловлює немало уявлень про реальні причини тих чи інших подій. Так, розглядаючи нещастя, які випали на долю Русі (усобиці, нападки половців та ін.) як суть "батіг Бога", він показав процес створення руської держави на основі договору народу з князями. Та саме на останніх Нестор і покладає провину за ці нещастя, обґрунтовуючи ідею єдності Руської землі, правда, не під егідою великокнязівської влади, а влади церковної.

Ідеал літописця — династичне князювання типу правління останніх років Ярослава Мудрого, який, будучи самодержавним князем Київської держави, поділив князівство між синами. На думку Нестора, саме так і має вчиняти батько по відношенню до своїх синів. Що стосується єдності Руської землі, то вона має стати братством і співробітництвом між усіма князями при дотримуванні принципу підкорення молодших князів старшим, де водночас кожний князь має свої законні володіння і захищає порядок на своїй землі, не допускаючи зазіхання на них інших князів. Наведений принцип "вотчини" став для Нестора своєрідною спробою домогтися компромісу між центробіжними і відцентровими силами, стримати міжусобиці. Правомірність такого типу правління Нестор виводив з розподілу земель між синами Ноя, що забезпечило порядок на землі. Ведучи родовід східних слов'ян від одного з синів Ноя Яфета, Нестор вважав, що всі давньоруські князі є представниками єдиної сім'ї, родичі і утворюють по старшинству одне генеологічне дерево. Всі руські землі — це єдина область, звідки певні етичні норми, братня любов, повага і підкорення молодшого старшому, де, як показує приклад Бориса і Гліба, заради братньої любові вони готові йти на смерть, бо братська любов тут вища за життя.

Усобиці між князями Нестор вважав основною причиною лиха і розорення землі Руської, яку Бог вибрав для особливої християнської місії. Дотримуючись історичної правди, віддаючи належне ряду положень історіософської концепції Нестора, все-таки неважко помітити й того, що в своїх наступних інтерпретаціях вона і постала основою концепції трансформації державності від Київської Русі до Московської Русі, зверхності "старшого брата", а також ідеї "третього Риму" та "русской идеи" з їх визнанням месіанської ролі російського народу.

Нестор досить високо оцінював знання, звеличував тих князів, які вклали книгу в руки народу, що й робили Володимир та Ярослав Мудрий. Вони, будучи "книжниками", будували храми, зводили нові міста, забезпечували народові добрий лад і мир, в яких сила влади утверджувалася на силі духу, високій моральності, на пошані до минулого, історії, діянь батьків, дідів, прадідів. Сила науки книжної особливо яскраво виразилася при описанні Нестором закладення церкви св. Софії, яка розглядається образом божої премудрості, храмом книги і мудрості. Ототожнюючи книгу І мудрість, він розглядав останню як синкретичну форму досвіду особи, доповнюючи уявленням про єдине узагальнююче знання, що інтегрує в собі весь комплекс свідчень про світ. Проте мудрість, з погляду Нестора, — це не тільки споріднене знання. Весь комплекс знань у мудрості виступає підпорядкованим пошуку істинного начала, яке впорядковує хаотичну розмаїтість світу. Пошук мудрості є не що інше, як пошук того, "що є краще в світі сім". Вихваляючи мудрість словами Соломона "Я, премудрість, вселила світло, і розум, і смисл. Я прийняла страх господній. Моє світло, моя мудрість, моє утвердження. Мною царі царюють і сильні правду пишуть, моєю величчю величаються...", Нестор вищу мудрість вбачає в слові Бога, пророчих бесідах, Євангелії та апостольських повчаннях і житіях святих отців (Повість врем'яних літ. — К., 1990. — С. 242—243). Однак, прославляючи мудрість, підкреслюючи її роль і значення в житті і діяльності людини, Нестор, як і попередні автори, ще не ставить питання про механізми її виникнення і формування, пізнавальні можливості самої людини. Постановка і висвітлення цих питань у вітчизняній літературі започатковуються Никифором.

 Джерело: Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В.

http://pidruchniki.ws/15941024/filosofiya/nyest0r