Давні слов'яни та їхні
сусіди на межі ер та в першій половині І
тисячоліття н. е.

Територія України займає ключову позицію у процесі формування слов'янського етносу. Саме тут, а також у суміжних районах Польщі, Білорусі та Росії археологами виявленоРозселення варварських племенза описом Корнелія Тацита найдавніші слов'янські старожитності. Звідси бере початок широке розселення слов'ян на просторах Центральної Європи та Балканського півострова у VI–VIII ст.
Формування слов'янського етносу відбувалося поетапно і здійснювалося впродовж довгого часу шляхом інтеграції його з іншими етнокультурними групами — балтами на півночі, іраномовними племенами на півдні, германцями на заході, фракійцями на південному заході. До рубежу ІІІ–ІІ ст. до н. е. ці процеси тривали, головним чином, в ареалах поширення лужицької, поморської та кльошевої культури, на території між Віслою й Одером, охоплюючи також Волинь. Потім, із виникненням зарубинецької культури, центр слов'янської історії переміщується в межиріччя Вісли та Дніпра.
Оскільки ця територія віддалена від центрів тогочасного культурного життя, історики, політики, географи, які цікавилися варварським світом, залишили про слов'ян мізерну, уривчасту і до того ж суперечливу інформацію. Упевнено можна спиратися лише на ті дані про слов'ян, які походять із раннього середньовіччя.
Для розуміння проблеми походження та ранньої історії слов'ян надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені у його основній праці "Гетика". Він пише, що всі групи слов'янського люду, відомі за його часів під іменем склавенів, антів і венетів, походять з одного коріння й у давнину об'єднувалися під одним спільним іменем — венеди (венети).
Обряд зрізання священої омели у кельтівАнтичні автори добре знали землі Північного Причорномор'я та народи, які жили там. Проте області, що лежали на північ від земель скіфів та сарматів, залишалися майже невідомими грекам і римлянам. Прагнучи поєднати свідоцтва, отримані з Чорноморського узбережжя та Прибалтики, римські автори поширювали територію добре їм відомих сарматів далеко на північ, приписуючи їм невідомі римлянам землі. Межу "Європейської Сарматії" вони проводили по Віслі, за якою починалася "Велика Германія".Кам'яна голова кельтського божества (Чехія)
Перераховуючи племена, які населяли Європейську Сарматію у І–ІІ ст. н. е., давні автори згадують венедів (венетів). Зокрема, Пліній Старший, римський історик, географ і природознавець І ст. н. е., повідомляє, що землі Сарматії "до р. Вісли заселені Сарматами, Венедами, Скірами і Гірами". Ці дані належать до 5 р. н. е. і спираються на матеріали експедиції римського флоту в гирло Вісли, подані римським істориком Філемоном.
Плінія істотно доповнює римський історик другої половини І ст. н. е. Тацит. У його праці "Германія" наведено конкретний опис не лише території венедів, а й кількох важливих рис їхнього життя й побуту. Так, на відміну від сарматів, венеди-
слов'яни будують домівки, а отже, є осілим землеробським народом. Вони вправні воїни, проводять активні військові дії проти певкінів та феннів і водночас застосовують продуману тактику. Тацит не локалізує точно територію проживання венедів, обмежуючись лише зауваженням, що вона розташована на схід від германців, уточнюючи, що це землі "між певкінами та феннами". Певкіни мешкали у гирлі Дунаю й, можливо, над Дністром, уздовж східних відрогів Карпат, фенни — на північ від балтів, за Двіною і Верхньою Волгою, германці — на захід від Вісли. Отже, за Тацитом, територія розселення венедів у І ст. обіймала обшири на схід від Вісли, на південь від феннів і балтів та на північ від бастарнів.
Іще одна згадка про слов'ян  під назвою "ставани" міститься в "Географії" ученого з Олександрії Птолемея (89–167 рр.). Цей автор називає племена, які розселилися від Прибалтики далеко на схід: галіндів, сідінів, ставанів, аланів. Можливо, згадані народи були пов'язані з торговельним шляхом між балтами й аланами, від Балтійського до Азовського морів, котрий існував у І–ІІ ст. Це дає змогу локалізувати ставанів у Середньому Подніпров'ї і Подесенні.Бронзова статуетка бика (Словаччина)
На повідомлення про слов'ян-венедів натрапляємо й у дорожній карті римських купців — у так званих Певтінгерових таблицях другої половини ІІІ ст. На карті, де наведений перелік різних народів і земель, венеди одного разу розміщені на північ від Карпат, у Подністров'ї, а іншого — у гирлі Дунаю.
З аналізу писемних джерел можна зробити висновок, що слов'яни на межі нової ери розселилися на землях сучасного Фрагмент бронзового окуття піхов меча(с. Гринів, Львівська обл.) Полісся, Волині, Поділля та Середнього Подніпров'я. Зрештою, саме із цього часу можна починати історію слов'янського етносу, хоча початкові процеси його формування, безперечно, тривали значно раніше.
Археологічним відповідником давньослов'янських племен венедів на межі нової ери та у перші її століття вважають кілька археологічних культур — зарубинецьку, пшеворську (верхньодністровський варіант), зубрицьку та пізньозарубинецькі пам'ятки. Їхніми сусідами були пізньолатенська культура у Закарпатті, поєнешті-лукашівська у межиріччі Дністра і Пруту, липицька на Верхньому Дністрі, скіфо-сарматська у Північному Причорномор'ї та степовій частині України. У підоснові пізньолатенської культури Закарпаття, поєнешті-лукашівської та липицької культур лежать кельтські, фракійські й германські (бастарнські) старожитності Середньої Європи.
Зарубинецька культура охоплювала східний регіон давньослов'янського масиву. Вона об'єднала території, які у попередній скіфський період були зайняті різними в культурному й етнічному відношенні племенами.
Зарубинецька культура виникла на межі ІІІ/ІІ ст. до н. е. в результаті взаємодії місцевого населення і мігрантів — європейських племен, насамперед носіїв поморсько-кльошевої (давньослов'янської) культури та племен, які привнесли в культуру відчутний кельтський (латенський) компонент.Реконструкція святилища з поселення зубрицької культури (с. Загаї на Волині)
Поширення особливого латенського стилю серед багатьох племен Центральної та Західної Європи пов'язане з розселенням кельтів та впливом їхньої цивілізації. Простежується два шляхи проникнення кельтського впливу в зарубинецьку культуру. Перший — північно-
західний, пов'язаний із мігрантами з Північної та Середньої Європи. Цей стиль можна назвати бастарнським. Другий — південно-західний, з Карпато-Дністровсько-Дунайського регіону. Цей стиль можна назвати південно-західним чи латенським. Його принесли вихідці з Полісся і Подніпров'я, які брали участь у походах бастарнів у Подунав'я, починаючи з першої хвилі наприкінці ІІІ ст. до н. е.
Елементи попередніх культур проглядаються в зарубинецьких матеріалах, але їхня кількість невелика, оскільки змінився напрямок економічних зв'язків і стиль матеріальної культури. Зарубинецька культура не була простим продовженням розвитку жодної з попередніх культур. Потужний латенський імпульс призвів до утворення на східній периферії Кельтики, окрім зарубинецької, ще кількох "латенізованих" культур, у тому числі — пшеворської та поєнешті-
лукашівської.
Західна частина слов'янства була представлена пшеворською культурою. Її ареал протягом ІІ ст. до н. е. —початку V ст. н. е. охоплював межиріччя Одера і Висли в Центральній і Південній Польщі. Пам'ятки цієї культури з'явилися у Подністров'ї й на Волині у сформованому вигляді у І ст. до н. е., тобто саме тоді, коли на території Польщі спостерігається процес змішування зайшлої, германської за походженням, і місцевої, поморсько-кльошевої (давньослов'янської) культур. Отже, уНаконечник списа з рунічним написом (Білорусь) Волино-Дністровський регіон переселилися змішані племена. І цей різновид давньослов'янської культури посідав проміжне місце (не тільки в територіальному, а й у культурному відношенні) між германцями та слов'янами. Верхньодністровська група пам'яток пшеворської культури проіснувала до середини І ст. н. е.
Фібули з пам'яток зубрицької культури
У середині І ст. більшість областей проживання зарубинецьких племен опинилася в зоні експансії сарматів. Це змусило населення Подніпров'я відійти у безпечніші райони Верхнього Подніпров'я й Подесення, в Південне Побужжя. Обезлюдніло і Прип'ятське Полісся. Не виключено, що причиною міграції стали також певні еколого-кліматичні зміни, зокрема встановлення більш посушливого клімату. Населення відійшло на південь, в основному, на Волинь і Подністров'я, частково — у межиріччя Західного Бугу і Висли та в Подніпров'я. З іншого боку помітне пересування на південь та схід носіїв пшеворської культури. Їхній вплив сягає верхів'їв Сейму, Псла, Дінця. Із півдня в український лісостеп проникають дакійські племена, які принесли липицьку культуру, а також сармати.
На значній території — від Південного Бугу на заході до Осколу на сході — відбувається формування кількох нових локальних груп, пов'язане з міграціями зарубинецьких племен. На цій території, що лише частково (у Середньому Подніпров'ї) збігається з ареалом зарубинецької культури, виникають нові спільності, до складу яких, окрім зарубинецьких, входять компоненти інших культур. Ці нові культурні утворення отримали назву пізньозарубинецьких пам'яток.
Золоті готські підвіски (Польща)На території пам'яток Середнього Подніпров'я триває розвиток місцевих зарубинецьких традицій. Пам'ятки Південного Побужжя, Подесення, Лівобережжя та басейну Сіверського Дінця формуються на основі місцевих традицій, які поєднуються з рисами середньодніпровських пам'яток зарубинецької культури, що свідчить про переміщення населення.
У другій половині І ст. н. е. пшеворську культуру у Подністров'ї змінили пам'ятки зубрицької культури, що належали до західного відгалуження венедського масиву. Зубрицька культура сформувалася внаслідок асиміляції та етнічної інтеграції зарубинецьких племен Прип'ятського Полісся, які просунулись у Подніст-
ров'я, і місцевої людності пшеворської культури. Зарубинецьке населення не створювало на Волині та в Подністров'ї нових осередків, а оселялося на вже існуючих, пшеворських, змішуючись із автохтонними жителями і привносячи елементи своєї культури. Наприклад, на пшеворських поселеннях з'явилися нові, вже бікультурні комплекси. Значно зросла кількість населення, що зумовило переміщення пшеворсько-зарубинецьких (зубрицьких) родин і появу нових селищ. Еклектизм матеріальної культури на зубрицьких селищах, який відображає різноплемінність їхніх жителів, спостерігається до кінця І ст. н. е. У наступний період оформлюються вже сталі синкретичні риси матеріальної культури зубрицьких племен.Бурштинове готське намисто (Польща)
У формуванні зубрицької культури у Верхньому та Середньому Подністров'ї брали участь також носії липицької культури, основу яких становили даки. Освоєння цих земель, зайнятих даками і бастарнами, відбувалось, очевидно, не лише мирним шляхом. Тацит свідчить, що венеди "заради грабунку рискають" на землях між певкінами (бастарнами) і феннами та, озброєні щитами, рухаються з великою швидкістю.Ваза черняхівської культури(с. Войськове Дніпропетровська обл.)
Населення липицької культури прибуло на Подністров'я в 20–40-х рр. н. е. з території Дакії і пов'язується дослідниками з фракійськими племенами костобоків. Останні не займали якоїсь компактної території, а оселялися серед місцевої слов'ян-
ської людності. Унаслідок асиміляції, яка супроводжувала тісні взаємозв'язки населення липицької і пшеворської культур у Подністров'ї, даки поступово розчинилися у слов'янському середовищі. На кінець І ст. більшість липицьких пам'яток зникає. Очевидно, до цього процесу причетні племена зарубинецької культури. На липицько-пшеворських пам'ятках з'являється помітний зарубинецький компонент. Остаточно дакійські елементи зникають у Галичині наприкінці ІІ ст. н. е. Це пов'язано, мабуть, із приходом туди нових численних груп зубрицького населення з Волині, витісненого експансією германських племен вельбарської культури.
Отже, виникнення зубрицької культури та формування пізньозарубинецьких пам'яток стало результатом складних етнокультурних процесів на території нинішньої України в І–ІІ ст. н. е. Аналіз основних елементів цих двох груп пам'яток дозволив віднайти в них ряд спільних рис. Основою їхньою подібності є наявність у них двох компонентів — пшеворського і зарубинецького. У зубрицьких пам'ятках основним був пшеворський компонент, хоча на Волині він співвідноситься рівною мірою із зарубинецьким. У свою чергу далі на схід значно переважав зарубинецький (власне, пізньозарубинецький) компонент.Миски черняхівської культури (Середнє Подніпров'я)
Фігурний ланцюг із підвісками, прикрашений емаллю (Полтавська обл.)Незважаючи на низку спільних елементів у зубрицьких і пізньозарубинецьких пам'ятках, які дають підстави говорити про їхній генетичний зв'язок, між ними є й певні відмінності, зумовлені різними напрямками контактів і впливом субстратного населення. Якщо давні слов'яни Подніпров'я інтегрувалися, головним чином, із північним (балтським) та сарматським (іраномовним) населенням, то давні слов'яни Подністров'я й Волині — з дакійським (липицька культура) та слов'яно-германським (пшеворська культура).
Подібність культурного розвитку племен західних регіонів України і Наддніпрянщини ще більше посилюється наприкінці ІІ — на початку ІІІ ст. н. е. Проживання на одних землях племен, які перебували приблизно на однаковому рівні соціально-економічного розвитку, створило умови для етнічної інтеграції й консолідації.
Посилення торговельних контактів Римської імперії з народами Причорномор'я, Прикарпаття і Подніпров'я на початку ІІ ст., після завоювання Римом Дакії, дало поштовх до стрімкого соціально-економічного розвитку місцевих племен. Зникає характерна для попередньої латенської епохи родова і племінна замкненість, що відкрило шлях новим культурним, етнічним та економічним зв'язкам. Налагоджуються жваві контакти з античними центрами Північного Причорномор'я, наддунайськими провінціями Риму. 
Посередниками у цих зв'язках виступали сармати та мешканці пізньоскіфських городищ Нижнього Дніпра, які розселилися на північному узбережжі Чорного моря, а також даки з Пруто-Дністровського межиріччя. Переміщення цих варварських племен уздовж кордонів Римської імперії, набіги на римські володіння сприяли засвоєнню ними досягнень античної цивілізації, впровадженню їх у власне господарство та побут.
Швидке поширення серед населення України кінця ІІ — початку ІІІ ст. нових знарядь землеробства (залізні наральники, ротаційні жорна), прогресивних способів металообробки, гончарного ремесла свідчить про доволі високий рівень розвитку місцевої економіки. В обмін на зерно та інші продукти сільського господарства різко зростає імпорт з античних міст прикрас, побутових речей, вина тощо.
На початок ІІІ ст. культурна специфіка Подніст-
ров'я і Подніпров'я значною мірою втрачається, що може свідчити про початок формування на цій великій території єдиного слов'янського етносу.
Історична ситуація різко змінюється наприкінці ІІ ст. Іще у другій половині ІІ ст. сусідні з Волинню землі Мазовії та Підлясся, котрі займали східногерманські та слов'янські племена, були загарбані готами — войовничим і добре організованим народом, який у І ст. переселився з Ютландії до Повіслення. Судячи з того, що в цей час припинили своє існування майже всі пшеворські пам'ятки Мазовії та Підлясся, готська експансія супроводжувалася витісненням і винищенням місцевих мешканців.
В останній чверті ІІ ст. готи, об'єднавши навколо себе інші германські племена, зокрема бургундів, вандалів, а потім гепідів, рушили через Волинь на територію сучасної України. Найбільше інформації про них міститься у історика готів Йордана (VI ст.). За легендою, готи й гепіди на трьох кораблях прибули зі Скандинавії та висадилися у гирлі Вісли, підкоривши місцеву людність. Після того, як кількість народу там значно збільшилася, "військо готів разом із сім'ями" вийшло звідти і прийшло "в землі Скіфії, що на їхній мові називались Ойум". Перемігши спалів, готи пішли в ту частину Скіфії, яка межує з Понтійським морем. Археологічні культури праслов'ян та їхніх сусідів у III ст. до н. е. — V ст. н. е.: 1 — зарубинецька,2 — пшеворська, 3 — поєнештілукашівська, 4 — зубрицька, 5 — липицька, 6 — черняхівська,7 — київська, 8 — вельбарська, 9 — карпатських курганів
Під їхнім тиском волинські слов'яни відійшли на південь — у Подністров'я, а також до Середнього Подніпров'я. У Подністров'ї різко збільшується кількість слов'янських поселень, а вже існуючі розширюють свої межі. Населення регіону зростає у 2,5–3 рази.
Пам'ятки, близькі до зубрицьких, з'явилися далеко на півдні — у Буджацькому степу (вони дістали назву етулійських). Такі матеріали добре узгоджуються з Певтінгеровими таблицями (ІІІ ст.), які приблизно в цьому ж районі локалізують венедів. Певно, археологічні і писемні джерела відбивають рух венедів на південь наприкінці ІІ ст. Про появу венедів на території, контрольованій римлянами, може свідчити і той факт, що імператор Волузіан (251– 253 рр.) серед інших титулів мав титул венедського.
За археологічними даними, в останній чверті ІІ ст. усі слов'янські поселення Волині припинили своє існування. На них з'являється шар германської, так званої вельбарської культури. Подібність вельбарської культури до германських старожитностей Центральної Європи переконливо свідчить, що її носіями були готи.
На пам'ятках Подністров'я елементи вельбарської культури відсутні. Очевидно, наступ готів спромоглися зупинити численні слов'янські племена регіону. Сліди германців губляться на території Малого Полісся — і сьогодні болотистого району, який відділяє Волинь від Поділля. Через Подністров'я й Посання пройшли тільки добре озброєні загони вершників. Можливо, то були вандали, яких готи потіснили у верхів'ях Висли. Свідченням цього є поява у Подністров'ї, між гирлами Золотої Липи і Збруча, поховань зі зброєю (Кам'янка Велика, Добростани, Іване-Золоте та ін.).
Готи змушені були повернути на схід — у Південне Побужжя й Середнє Подніпров'я. Із Побужжя,  перейшовши в районі Хотина — Кам'янця-Подільського Дністер, готи вирушили у Подунав'я (візіготи), а з Середнього Подніпров'я — до Азов-
ського й Чорноморського узбережжя (остроготи). Їхня присутність у Причорномор'ї відображена дав-
німи авторами у зв'язку зі Скіфськими війнами проти Риму у 30—60-ті рр. ІІІ ст. Разом з готами згадуються й інші племена германського походження — гепіди, тайфали, герули. У ІІІ ст. Римська імперія переживає глибоку кризу, викликану комплексом різних причин, які дозволяють військово-політичним союзам варварських племен нападати на північні провінції та приморські міста. Незважаючи на перемогу в цих війнах, Рим остаточно втрачає Дакію.
Отже, консолідування слов'янських племен було порушене навалою готів. Після їхього приходу змінюється політична обстановка. Настає період розпаду старих і виникнення нових племінних союзів. Готи, котрі якраз у цей час з'явилися у Лісостепу, запровадили політичний контроль над місцевим населенням, насамперед скіфо-сарматами й даками. Воюючи з Римом і слов'янами, вони відіграли певну роль у консолідації населення і стимулювали утворення великих військово-політичних союзів.
За цих умов у ІІІ ст. формується черняхівська культура — велика соціально-економічна спільнота, очолена готськими вождями, яка посіла одне з провідних місць в історії Південно-Східної Європи. Вона поєднала в собі виробничо-технічні досягнення римських провінцій і місцеві традиції різноетнічних племен, у тому числі й слов'ян, які у попередній час були представлені зубрицькою культурою та пізньозарубинецькими пам'ятками. Відрізняючись єдністю культурних елементів, обумовлених поширенням провінційно-
римських традицій, черняхівська культура водночас демонструє специфічні риси, властиві окремим етнічним групам, що були нею об'єднані.
Більша частина вельбарських племен, просуваючись протягом ІІІ—IV ст. на південь та схід, втрачає свої етнографічні риси і набуває черняхівських. Такі черняхівські пам'ятки з вельбарською традицією, мешканцями яких можна вважати східних германців, зустрічаються практично у всьому ареалі цієї культури від Подунав'я до Дніпровського Лівобережжя. У "чистому вигляді" вельбарські пам'ятки локалізуються на Західній Волині — від Західного Бугу до Горині. У Верхньому Подністров'ї, де слов'яни проживали суцільним масивом, вельбарські елементи у матеріальному комплексі відсутні.
Археологічні матеріали узгоджуються з даними писемних джерел. Готський історик Йордан розповідає, що найвищої могутності остроготи досягли у IV ст., коли король Германаріх підкорив войовничі північні народи і заставив їх слухатися своїх законів, створивши військово-політичний союз — "державу Германаріха". Серед переможених Йордан назвав естів, мерю, мордву, чудь, а також венедів.
Після розгрому готів гунами і смерті Германаріха в 375 р. слов'яни-анти намагалися відновити свою незалежність, але зрештою були розбиті наступником Германаріха — Вінітарієм. Їхнього "короля Божа" та 70 старійшин розіп'яли. Однак перемога над Божем не зупинила процес консолідації слов'янських племен та їхню боротьбу проти ворогів. Зрештою готське об'єднання, до якого входили різноетнічні групи степових і лісостепових племен, розпалося, а самі готи залишили Південно-Східну Європу й пішли на захід. Їхнє місце заступили слов'янські племена, згуртовані в кілька військово-політичних союзів. Так склалася історична доля слов'янських племен, що входили у черняхівську спільність.
Північніше черняхівської культури, на широкій смузі поміж лісом і лісостепом у ІІІ–V ст. давньослов'янські племена створили спільність, представлену київською культурою. Вона поширена у північній частині Середнього та південній — Верхнього Подніпров'я, а також на суміжних територіях сучасних Білорусі і Росії. На півдні київська культура межувала з черняхівською, на півночі — з балтськими племенами.
Підґрунтя київської культури склали пізньозарубинецькі старожитності. Активну участь у її формуванні брали групи населення, які просунулися у другій половині ІІ ст. з районів у гирлі Березини і Сожу на південь. Це були нащадки зарубинецького населення, котре ще на початку І ст. відійшло із Середнього Подніпров'я на північ під тиском сарматів. Інші компоненти — пшеворський у Середньому Подніпров'ї й Лівобережжі та балтський на Верхньому Дніпрі — в ній дуже незначні. Завдяки своєму географічному положенню київська культура залишилася за межами провінційно-римських впливів, що позитивно позначилося на збереженні її самобутності.
Південно-західними сусідами слов'ян Подністров'я у ІІІ — на початку IV ст. були племена культури карпатських курганів. Вони проживали в передгір'ях Карпат у невеликих селищах поблизу родючих ґрунтів і водоймищ. Їхній матеріальний комплекс зазнав значного впливу з боку римських провінцій. Особливості цього етносу підводять до думки про його гето-дакійські корені. Населення культури карпатських курганів перебувало в тісних економічних відносинах із черняхівською людністю. Окрім того, слов'янське населення черняхівської культури Подністров'я наприкінці IV ст. стало досить помітно проникати в райони Верхнього Попруття, внаслідок чого велика частина населення культури карпатських курганів була асимільована слов'янами.
Гунська навала призвела до спаду економічного життя у Причорномор'ї, руйнації системи зв'язків, сформованої у часи панування Римської імперії, і викликала суттєві зміни в етнополітичній ситуації на території сучасної України. Практично безслідно зникає ряд культур римського часу, носії яких були втягнуті в рух гунів, готів і аланів на захід. Саме цей час пов'язаний із появою на історичній арені нової етнічної спільності — слов'ян. Землі Лісостепу, що звільнилися на початку V ст., все ширше освоюють слов'янські племена — нащадки носіїв київської культури і населення північної частини.