НИКИФОР

Відомий політичний і церковний діяч Київської Русі Никифор народився в Лакії Малоазійській, дата народження невідома. Майже 17 років (з 1104 по 1120 р.) очолював київську митрополію. Саме він освячував сходження на престол Володимира Мономаха, утверджував культ перших руських святих — Феодосія Печерського, Бориса і Гліба. Його перу належать п'ять творів типу послань і повчань, які він писав спочатку грецькою мовою, а потім перекладав руською. Серед них "Послання Никифора Митрополита київського великому князю Володимиру, сину Всеволожіє, сину Ярослава", "Послання Ярославу Святославовичу", два твори про піст. Помер Никифор у Києві 1121 р.

У філософському відношенні серед творів Никифора найбільш цінним є перший із зазначених вище. Це один із перших вітчизняних творів, який містить роздуми про душу людини, механізми пізнавальних можливостей, пов'язаних з психологією людини, розкриття складної діалектики людської свідомості. Никифор, звертаючись до античних джерел в їх християнській інтерпретації, розглядає людину (за сучасною термінологією) як складну, багатофункціональну систему, де "рати єсть ... многа, и противится плоть духови и дух плоти", тобто таку, що складається з двох субстанцій — тілесної і духовної, котрі перебувають в стані постійної боротьби ("боренія"). При цьому душа не існує окремо від тіла. Вона укріплюється тілом людини, діє своїми органами чуттів.

Душу людини складають три сили: словесне, люте і бажане. Перше в людині означає ум, розум, логос, вище начало; друге — почуття, пристрасті, емоції, ту стихійну силу, яка дає життєву енергію; останнє є воля, прагнення, цілеспрямована дія, від яких виникає служіння ідеї, подвижництво, а саме бажане пов'язує раціональне (словесне) з ірраціональним (лютим), емоції підпорядковує розуму. З дією цих сил пов'язується боротьба розумного і пристрасного начал. Аналізуючи їх як боротьбу доброго і злого начала, Никифор роз'яснює, що вони нероздільно пов'язані в людині. "Неразличена де суть злаа от благих, — підкреслює Никифор, — не смешены, суть злобы с добродетелями, яко же и плевел в пшеници".

Для того щоб розрізнити добро і зло, людині потрібні знання. Початкові знання дають нам органи чуттів (зір, слух, нюх, смак, дотик). Це знання ще недосконале і вірити органам чуттів можна тільки тоді, коли їх свідчення перевірені розумом. Однак знання для людини — не самоціль. Воно необхідне як запорука, основа доброчестя, моральності людини, начало, яке гармонізує словесне, люте і бажане, тобто всі сили душі. Стати таким воно може завдяки розуму. З розумом Никифор пов'язує мудрість, даючи їй дещо інше трактування, ніж його попередники.

Мудрість відповідно до точки зору Никифора — це розум, який упорядковує світ природи і світ людського життя. Відносно людини мудрість проявляється через встановлення гармонії розумного і пристрасного начал, які перебувають у ній в постійному "боренії", А раз так, то мудрість — не просто розум. Це поєднання розуму з моральними діяннями, їх взаємозалежність. Для здійснення морального діяння необхідне розумне знання людської природи, сприйняття "по правді" словесного, оскільки розум людини може бути спрямований як на добро, так і на зло. Водночас не тільки моральне має бути спрямоване на прояснення розуму, а й розуму слід спиратися на моральне, бо саме по собі навчання, збагачення знання не має кінцевої мети. Тому голос мудрості — це розвиток власних інтелектуальних здібностей, збагачення знаннями через навчання, де розум людини розвивається в міру розвитку самої людини, поєднуючись із здатністю людини втілюватися в повсякденне буття нормами правильного життя, засвоєних під час навчання.

Мудрість полягає в тому, що, сприйнявши слово істини, необхідно додержуватись його при всіх життєвих ситуаціях. Характерно, що, говорячи про "мудрість життя", Никифор не зводить його до канонів аскетичної моралі, а пов'язує з широким розумінням практики суспільного життя, помічаючи ряд політичних та етичних засад, які закладають підвалини справедливого управління країною, порівнюючи роль розуму в душі людини з функціями князя, що керує своїми маєтностями. Аналізуючи різні сили, начала в людині, Никифор вищим керівним началом визнає словесне, яке "убо старее єсть и вище всех". Без оволодіння словом, на його думку, неможливе існування самої людини. Ним вона відрізняється від тварин, зближається з Богом, відіграючи ту роль, яку еманація світового логосу відіграє для всього Всесвіту.

Високого рівня економічної могутності, розвитку культури Київська держава досягає при князюванні Володимира Мономаха.


Джерело: Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В.

http://pidruchniki.ws/12281128/filosofiya/nikifor