Ярославичі на чолі
держави

Після смерті Ярослава Володимировича 20 лютого 1054 р. не сталося типового для тієї доби загострення боротьби за великокнязівський стіл. Ярослав встиг створити політичний заповіт й, мабуть, ще за життя втілити його головні принципи. В ньому він закликав слухатися старшого брата Ізяслава як його самого. Той же, в свою чергу, як старший, повинен був підтримувати порядок у країні. Держава була поділена між синами та племінниками Ярослава. Великим князем Київським, верховним сюзереном став Ізяслав. Проте, слід підкреслити, що цей поділ на удільні князівства, як і раніше, відбувся не на основі розвинутої васальної системи, а на принципах “родового сюзеренітету”. Держава належала всьому роду. Конкретний княжий уділ не передавався у випадку смерті князя спадкоємцю, а повертався до загального володіння.
Ізяславу дістався Київ, Новгород та ТуровоПінське князівство. Київська земля була добре економічно розвинута, з великою кількістю міських центрів (крім Києва — Вишгород, Білгород, Василів, Юр’їв, Іскоростень, Овруч тощо), потужним сільським господарством, різними промислами, сировиною для розвинутого ремісничого виробництва, з численними торговими шляхами як внутрішніми, так і міжнародними. Територія ТуровоПінського князівства увійшла до складу Київської землі, яка сама на цей час перетворилася на великокнязівський домен. А на півночі Русі Великому князю належала Новгородська земля з обширною територією, багата на промисли, з розвинутою торгівлею. Стратегічно Київська та Новгородська землі складали основну вісь Київської держави.
Другому сину — Святославу, Ярослав надав Чернігівську землю, яка у другій половині XI ст. була найбільшим князівством Київської Русі. Крім земель у басейні Десни, Сейму, Сожу та Верхньої Оки Чернігівському князю належала Тмутаракань. Територія була вкрита численними населеними пунктами, серед яких Чернігів, НовгородСіверський, Курськ, Путивль, Брянськ, Любеч тощо. Через чернігівські землі проходили торгові шляхи, які з’єднували центр Русі з її Північним Сходом, регіоном Волги, Кавказом.
Третій із Ярославичів — Всеволод — зайняв Переяславське князівство, якому на той час належали землі по Остру, Пслу, Ворсклі, Сулі, а також РостовоСуздальські території. Близькість Переяслава до Києва зумовила його значення як “трампліна” для оволодіння великокнязівським столом і, водночас, його повну залежність в майбутньому від столиці. Географічне положення Переяславського князівства було вигідне й тому, що являло собою щит, який захищав Київ та центральні райони Київської Русі від нападу кочовиків.
Молодші Ярославичі зайняли столи, які ще не грали великої ролі в державному житті. Ігор отримав Володимир з Волинню, а Вячеслав — Смоленськ, Червенські гради дісталися Ростиславу — сину померлого Володимира Ярославича.
Реальна сила Ізяслава та його політичний авторитет у державі були недостатніми для одноосібного правління країною. Практично склався тріумвірат старших Ярославичів, що протримався майже 15 років, протягом яких вони спільно діяли.
Так, старші Ярославичі звільнили з порубу свого дядька Судислава, котрого ув’язнив ще Ярослав Мудрий. Разом вони вирішують після смерті Вячеслава (1057 р.)
перевести князя Ігоря з ВолодимираВолинського до Смоленська, а Волинь приєднати до великокнязівського домену. Після смерті Ігоря 1060 р. Смоленськ не одержав нового князя, а попав у залежність від Переяславля. Ярославичі 1060 р. здійснили успішний похід на торків, унаслідок чого останні назавжди перестали бути загрозою для Русі, перейшли до розряду “своїх поганих”.
Разом старші Ярославичі виступали проти намагань Всеслава Полоцького звільнитися повністю зпід влади Києва. 
У битві на Немізі в березні 1067 р. князі розбили дружину Всеслава, а потім, незважаючи на клятву, схопили під час переговорів полоцького князя з двома синами й заточили до  порубу у Києві. За їхнього правління було складено юридичний кодекс, який відомий під назвою “Правда Ярославичів”. 
Посилення політичної влади Чернігова та Переяслава не викликало протиріч з Києвом чи відцентрових тенденцій у цих князівствах. Навпаки, в економічному та культурному плані вони ще більш зблизилися. Саме ці землі й визначили ядро Руської держави. За свідченням літопису, спільні акції князів очолював Ізяслав як держав ний сюзерен. Він очолював і військові походи проти чуді та голяді, які “воювали” Новгородську та Псковську землі, проти половців, які з’являлися на південних кордонах і поча ли вдиратися в межі Русі