Життєвий та творчий шлях Уласа Самчука (1905-1987
рр)

Проект «Україна: історія великого народу»        

ОСОБИСТОСТІ (історія українців, що з різних причин залишили Україну та прож. за її межами)  

Інна НАГОРНА
Життєвий та творчий шлях Уласа Самчука (1905-1987 рр)

      Улас Олексійович Самчук народився в мальовничому селі Дермань Здолбунівського району Рівненської області. Село розкинулося вздовж річки Устя і пов’язане з багатьма відомими діячами, зокрема : князями Острозькими, Даміаном Наливайком (укр. письменник, перекладач та культурний діяч), Мелетієм Смотрицьким (1576-1633), першодрукарем Іваном Федоровим. У такому славнозвісному Дермані, у родині селянина Олексія Антоновича Самчука та Анастасії Ульянівни Рудої-Мартинюк 20 лютого 1905року народився Улас Самчук. У батька Олексія Антоновича це був другий шлюб. Від першого шлюбу з Марією Василівною Морозюк з Мізоча (1870-1897р) залишилося двоє діток- Василь (1895-1985) та Катерина (1893-1917), а від другого шлюбу було п’ятеро дітей - Петро і Пилип померли малими, Улас (1905-1987), Федот (1908-1944) та Василина (1912- 1984).
      Рід Самчуків давній, пішов від козака Данила Гуци, який, як згадує Улас Олексійович, прибув до Дерманя за Хмельниччини, осів на кутку, що дістав назву Запоріжжя. У споминах читаємо : “Дермань та його Запоріжжя завжди тримали мене при житті, наповняли мене надією, і коли я буваю між цими людьми, здається, що я в якійсь старовинній барвистій легенді, переповненій чудодійними пригодами, мов би з оповідань Одіссея”.
       У 1907 році родина Самчуків переїздить на хутір Лебедщина, що за п’ять кілометрів від Дерманя. Картини щасливого, хоч і далеко не безтурботного хутірського життя на Лебедщині змальовані у першій частині трилогії “Волинь” , яка має таку глибоко філософську назву “Куди тече та річка”.
       Навесні 1913 р. Самчуки залишили Лебедщину і переїхали до с.Тилявка, що за 17 км. від Крем’янця. Сюди ж переїхало десять родин, заклавши хутір Дерманський. У Тилявці Улас Самчук пішов навчатися до церковно-приходської чотирикласової школи. Ось як у майбутньому напише про неї сам письменник : “... Крита соломою, на чотири вікна, мало що більша від звичайної селянської хатини. П’ять дерев’яних, погнилих східців від дороги ведуть до невеличкого розхитаного ганочка. По боках дві здоровенні черешні, що сливе закрили цілу ту будівлю від сонця”.
      Тилявецьку школу Улас Олексійович закінчив у 1917-му році. Якраз у роки навчання в ній у життя тилявчан увірвалася війна, що увійшла в історію як Перша світова. Цій темі письменник присвятив другий том “Волині”, давши їй назву “Війна і революція”. Улас впритул зіткнувся з війною, тим горем, що вона несла у кожну оселю. Все те побачене і почуте він виклав на папір. У тих складних умовах Улас Самчук продовжує навчання, вступивши до дерманської двокласної школи при семінарії, яка за влади УНР у 1918 р. була реорганізована на чотирикласну вище-початкову школу. Після закриття її польською владою, Улас Самчук, успішно склавши іспити, поступає до п’ятого класу української приватної гімназії Сергія Міляшкевича у Крем’янці. Викладачами гімназії були випускники відомих вузів, і тому гімназія в Крем’янці активно поповнювала кадри української інтелігенції Волині. Через 50 років Улас Самчук у спогадах написав, що “ вона (гімназія) робила з нас не лишень фахівців діла, але також громадян, патріотів, діячів і організаторів національного життя”.
       Літературну діяльність Улас Олексійович Самчук розпочав, будучи учнем Кременецької гімназії. Він очолив літературний гурток “Юнацтво” і видавав журнал під такою ж назвою. У журналі друкував свої вірші під псевдонімами “Перебендя” і “ Данильченко”. Про “ Юнацтво” письменник пише із захопленням у спогадах та повісті “Юність Василя Шеремети”.
        З початку 20-х років Улас Самчук бере участь у просвітянському русі. Зокрема, з його ініціативи у Тилявці було засновано читальню, здійснювались театральні вистави, відбувалися футбольні поєдинки, збудовано приміщення кооперативу. Закінчивши кременецькі курси танцюристів Василя Авраменка, створив “школу українського національного танку” у Дермані.
Сам Улас Самчук вважав початком своєї “літературної кар’єри” публікацію у 1926 році оповідання “На старих стежках” в українському ілюстрованому журналі “Наша бесіда”, який виходив у Варшаві під редакцією Володимира Островського. Ось що з приводу цієї події читаємо у його “Волині” : “ Признаюсь. На очах моїх тремтіли справжні сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду : я вже не пам’ятаю, коли плакав, але тепер не видержав”.
      Одначе завершити гімназійну освіту У. Самчукові не пощастило. 7 березня 1927 року він, не встигнувши скласти випускних екзаменів у гімназії, був мобілізований до польського війська. Місцем військової служби був 16-й полк піхоти польської армії, що базувався у містечку Тарнові біля Кракова.
      Улас Самчук не хотів служити у війську загарбника, він хотів вчитися “потребував світа, простору, досвіду, знання... А головне - свободи. Щоб розвинутись і могти себе висловити”. Тому 23 серпня 1927 року, перебуваючи на маневрах у Горішньому Шлезську, Улас Самчук покинув розташування частини, перейшов польсько-німецький кордон.
Його арештували, за вироком німецького суду він відбув 3-тижневе ув’язнення як порушник державного кордону, проте польській стороні виданий не був. З цього часу починається перша 14-літня (1927-1941) еміграція У ласа Самчука.

                                                                        Серед письменників “празької школи”

     „ У житті кожної людини є час і місце, що творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий. Не можу сказати, що це був мій щасливий час. Найгірше, що це був час моєї молодості, якої я фактично не помітив. Жив, здавалося, у порожньому, глухому просторі, у глибокій тузі за страченою батьківщиною і в перманентній боротьбі з матеріальною нуждою. Але все таки тут я визрів як письменник, тут появилися основні мої писання ,тут формувалися мої ілюзії, мої фата- моргани, мої суперечності. Тут пізнав певне число людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя”.
      Однак до Праги ще не письменник, навіть не громадянин, бо був безпаспортний і громадянства не мав, а просто собі хлопець на ймення Улас Самчук прибув лише після двох років блукання по Німеччині. У німецькому місті Бойтен( нині Битом у Польщі) він працював спочатку візником, потім - вчителем російської мови. Саме там Самчук познайомився зі студентом Германом Блюме, який згодом у 1942 році в Рівному рятував його від тюрми і можливого розстрілу. Завдяки знайомству з Германом та його матір’ю Германівною фон Лінгельсгайм він досконало вивчив німецьку мову і навіть відвідував лекції в Бреславському університеті.
У Німеччині Самчук не полишав і літературної праці. Найвищим його здобутком того часу стала публікація новели “Образа” у “Літературно- науковому віснику” (березень 1929 року), що його редагував знаменитий Дмитро Донцов. Саме Донцова Самчук вважав одним зі своїх безпосередніх вчителів і пізніше про нього згадуватиме : „ з Донцовим ми мали стільки спільного, я був його учнем, його протеже, почав у нього свою літкар’єру, залишився з ним до самого кінця „Вісника”..Багато з його думок і ідей були мені завжди близькі і такими зісталися.
      ...Він дивиться і бачить явища лишень і виключно зі своєї точки бачення й інших ніяких точок бачити не хоче і не може. Таким його створено і такий він є. І іншим не може бути”.
       Про ті два роки свого перебування в Німеччині письменник оповів у спогадах “Мій Бреслав”, які були опубліковані лише у 1983році.
Улас Самчук мріяв здобути вищу освіту. На його думку, це можливо зробити лише там, де функціонує український університет. Погляд був звернений до Праги. Саме Прага, завдяки першому президенту ЧСР Томашу Масарику, стала одним із центрів українського культурного, наукового і -громадсько-політичного життя. Тут діяли Український Вільний Університет, український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українська студія пластичного мистецтва, Українська господарська академія. В цих закладах вчилося багато вихідців з України, які вимушено покинули рідну землю перед загрозою переслідувань тоталітарним режимом.
У березні 1929 року Улас Самчук потягом від’їжджає до Праги. Його проводжає Герман Блюме.
       У Празі сформувалась тоді своєрідна громада творців літератури, чільними представниками були Олександр Олесь, Євген Маланюк(1897-1968), Олена Теліга ( 1907-1942), Олег Ольжич (1907-1944), Леонід Мосендз (1897-1948), Юрій Клен (1891-1947).
Це явище пізніше ввійде в українське літературознавство під назвою “празька школа”. Воно було тим вогнищем, якого не могла погасити більшовицька сила, що затопилаУкраїну. “Празька школа” несла естафету творчого духу Шевченка, Франка, Лесі Українки, Стефаника у вільний світ. Саме в Празі переплелися творчі дороги письменників - волинян Олекси Стефановича (1899 -1970) й Оксани Лятуринської (1902-1970). (Сюди ж дотягнулася своєю творчістю й Галина Журба (1888-1979).
        Отож коли Улас Самчук долучився до такого добірного товариства , це дало йому визначальний імпульс до творчості. Він гігантськими кроками рвонувся у Велику Літературу і порівняно досить скоро став його правофланговим.
        У Празі Улас Самчук перебував з літа І929 року по травень 1941року. Він мав тимчасовий дозвіл на проживання в Чехословаччині. А під час поїздок за кордон отримував тимчасовий паспорт як особа без громадянства. З 1929року по 1931 рік Улас Самчук відвідував Український вільний університет в Празі, де студіював на відділі філології під керівництвом професора Степана Смаль - Стоцького. До речі, про нього у своїх спогадах писав : “Могутній, монументальний рустикальний наш князь на катедрі Празького університету Степан Смаль-Стоцький - по-своєму поет, мовознавець, науковець, посол і професор, мій добрий батьківській друг, учитель і добродій”.
Тоді ж у життя Самчука увірвалася, як він сам зазначив,“ніжна любов” до Марії Зоц, студентки фармацевтики Карлового університету. Марія Зоц (1909 - 1994) жила в Україні, була сиротою. 1925р. завдяки старанням старшого брата Юрія зуміла виїхати до Праги. Де й познайомилася із Самчуком. І хоч не було ні цивільного, ні церковного шлюбу, вони прожили дванадцять літ у взаємо порозумінні і коханні. Марія самовіддано сприяла чоловікові стрімко увійти в літературу. Ось його спомини : „З особливою ніжністю і любов’ю згадую мою першу дружину Марусю, з якою ми пройшли добру частішу нашого празького життя, наповненого переважно турботами з дуже невеликими радощами і дуже невиразними надіями. Різні за фахом, різні вдачами, різні миттьовими інтересами, ми жили, пов’язані лише випадковою долею. Якась невідома сила хотіла нас одного разу звести, щоб потім лишити нас у довгій, безнастанній боротьбі, а разом у глибинній, сливе трагічній пов’язанності, ніби два бігуни однієї планети...
       Її рідню розкуркулено , два брати її емігранти, її наставляння наскрізь позитивне, вона хотіла б мати чоловіка, дітей, родину, засоби, здобуті чесною, продуктивною, корисною працею. І разом з тим її доля захотіла, щоб вона зустріла і пов’язала себе з людиною, приреченням якої є не бути дома, не мати громадянства, не мати практичного фаху, писати книги українською мовою і нічого з них не мати, бути ізгоєм на тлі величезного, бурхливого, багатого світу”. Саме Марії Зоц присвятив Самчук одне із видань знаменитої трилогії “Волинь”: “ Тій , що першою читала цю книгу, що її переживала і любила, - Марії Зоц, з пошаною присвячую. Автор”.
       Давня народна мудрість гласить: “ Скажи мені, хто твій друг, і я скажу хто ти”. Якщо навіть побіжно поглянути на коло знайомих і друзів, серед яких Улас Самчук опинився в Празі, то розумієш, що тут письменник одразу ж прилучився до еліти української нації.
Зверніть увагу хоча б на цей знімок членів історико-філологічного Товариства в Празі. І хоч на цьому знімку Улас Самчук ще не в першому ряду, але ж які знакові постаті у нього зусебіч! Дмитро Дорошенко, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Антонович, Вадим Щербаківський, Василь Сімович, Олег Кандиба-Ольжич – усе це світила науки і культури. Про кожного з них уже написано книги, творча діяльність кожного заслуговує на окреме дослідження.
      Ось тільки побіжна Самчукова характеристика одного із тих, що на знімку - Дмитра Івановича Дорошенка: “Сильна він був людина, багатюща біографія діла, видатний діяч ще до Першої війни, величезна постать часів революції, видатний науковець наук історичних, довголітній ректор Наукового Інституту в Берліні і, як казали, золотоуст на катедрі Вільного Українського Університету в Празі... Один з останніх старої гвардії діячів відродження”.
      Окрема сторінка у життєписі Уласа Самчука — його взаємини з Оленою Телігою, що започаткувалися в Празі.
„Елегантна пані років тридцяти, з прекрасним, темно бронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними зеленкавими очима...Ми майже з першого слова стали і лишилися до кінця друзями... Її фотознімки не передавали її особистого блиску і шарму, а її листи , писані великим сторчовим, лапатим почерком, були завжди химерні і по- дитячому безпосередні...
Вона вміла бути винятково жіночою, майже наївною, дуже ніжною, але разом... Це був кремінь, що викрешував іскри”.
Такою постає перед нами з уст У. Самчука видатна українська поетеса. Їх знайомство переросло у глибоку, щиру дружбу і тривало аж до трагічної загибелі Олени Теліги у Києві в 1942 році.
       Бути рівноправним у такому добірному товаристві — цю честь треба було заслужити і талантом, і працею. Отож празький період став найпліднішим у творчій біографії Уласа Самчука. В цей час були написані і видані найрезонансніші його твори: трилогія «Волинь» (перша книга 1932р., друга книга - 1935р., третя книга - 1937р., Львів), романи «Марія» (Львів, 1934р.), «Гори говорять» (Чернівці, 1934р.), «Кулак» (Чернівці, 1937р.), збірки оповідань «Розбита богиня» (Львів, 1933р.), та «Віднайдений рай» (Львів, 1936р.). Кожен з романів ставав подією в літературному житті - їх обговорювали, сперечалися з приводу трактування літературних героїв. Особливу увагу привернула «Марія», яка вперше розповіла світові про штучний голодомор в Україні. Автор набув визнання і порівняно за короткий час став провідним майстром українського художнього слова.
       Із Праги Улас Самчук пильно стежив за розвитком подій на Закарпатті, де українські патріоти вели боротьбу за незалежність краю. Після того, як 11 жовтня 1938 року Чехословаччина надала Карпатській Україні автономію, її центр перемістився з Ужгорода до Хуста і швидко почали створюватися державні структури. Щоб допомогти карпатцям у розбудові державі, до Хуста почали звідусіль прибувати українські діячі. Як пресовий агент «Українського слова» (Париж) опинився у Хусті і Улас Самчук. Його серія репортажів стала своєрідною хронікою запеклої боротьби Карпатської України за своє існування. Однак новостворена держава не отримала зовнішньополітичної підтримки і визнання, не стримала агресії угорського війська і, не зважаючи на героїчні зусилля, мужність і самопожертву своїх оборонців, впала під натиском ворожих полчшц. Разом з багатьма захисниками Карпатської України Улас Самчук втрапив у Хусті до тюрми, з якою врятувався просто дивом. Про ці трагічні події він писатиме в романі «Сонце з Заходу», уривок з якого під заголовком «Новий рік у Хусті» Самчук надрукував у редагованій ним рівненський газеті «Волинь» 7 січня 1942 року.
Коли вибухнула війна Німеччини з Радянським Союзом, Улас Самчук не вагався: він вирішив негайно добиратися в Україну, щоб усіма Силами сприяти будівництву української державності в рідному краї'.
        А опівдні 16 липня 1941 року Улас Самчук разом із Оленою Телігою нелегально перебрели річку Сян і опинилися в Україні.

                                                                                   На білому і вороному

        Перейшовши нелегально кордон по річці Сян, Улас Самчук з Оленою Телігою 18 липня 1941 року прибули до Львова. Далі шлях стелився йому - до Рівного, їй - до Києва, довкола якого ще точилися бої.Дістатися до Рівного Самчукові допомогло випадкове знайомство з Тарасом Бульбою- Боровцем, отаманом „Поліської бічі”, який якраз приїхав до Львова трофейною вантажівкою трьохтонкою у якихось там своїх -евойс-справах. Саме в кузові цього автомобіля і знайшлося місце для Уласа Самчука. Мандрівка тривала з пригодами, із ночівлею у дорозі. А шостого серпня, в середу, вантажівка прибула до розгромбленого німецькою авіацією Рівного.
       І знову щасливий випадок: першою людиною, з якою зустрівся на вулиці, і з якою Бульба- Боровець познайомив письменника, був колишній посол від Волині до польського сейму Степан Скрипник - майбутній патріарх Мстислав, який через роки і роки приїде до Рівного і освятить березовий хрест на місці спорудження Свято-Покровського собору. Утрьох вони пішли до міської управи, де їх радо зустрів міський голова Полікарп Бульба. Ось як описує цей візит сам письменник:
       „Увійшли до високих дверей просторого кабінету, де за великим столом урядував поважного віку добродій, ще один Бульба, але не з Гоголя і не отаман, а Полікарп Васильович Бульба - голова міста Рівного. Він заклопотаний, перед його столом черга відвідувачів... Наша поява виразно порушила урядову рутину... Привітання з приїздом... І не лише привітання, але й запрошення на обід”.
Саме Полікарп Бульба привів до хати свого знайомого і друга Дмитра Мучинського, порекомендувавши взяти його квартирантом. Восьмикімнатний затишний дім, який стояв поруч із міським парком, дуже сподобався Уласу Самчуку. І незабаром, за словами письменника, він став йому рідною домівкою.
        У книзі спогадів „На коні вороному” Улас Самчук напише: „У мене вдома, на Топольовій вулиці 21, яку було перезвано на Поштову... моїм господарством заправляла добряча Ганна Мучинська, яка визначалася надзвичайними куховарськими талантами, а також добрими інформаційними прикметами, від якої можна було довідатись про новини. Вечорами слухав вісті, інколи якийсь концерт, приймав відвідувачів...”
        Саме в Рівному письменник зустрівся з старим знайомим з часів Хуста (Закарпаття) з Анатолієм Демо-Довгопільським. Через Демо-Довгопільського познайомився з групою працівників Київської кіностудії, яку війна прибила до Рівного. Зокрема, близько зійшовся з режисером Іваном Петровичом Кавалерідзе та його асистенткою Тетяною Федорівною Праховою-Чорною. Крім тих у групі були ще кінооператор Іван Шеккер та його дружина Віра Михайлівна. Самчук радів, що доля прслала таких гарних людей, з якими подружився на багато літ, а Тетяна Федорівна стала )його дружиною. Саме з цими друзями відвідував Улас Самчук Дермань, Крем’янець, Тилявку, де були зворушливі зустрічі з родиною, зокрема з братами Василем та Федотом та сестрою Василиною.
       Перед ^амчуком постали складні завдання: організувати пресовий орган та видавництво. Насамперед знайшли приміщення, добрали персонал. Назву газеті дали „Волинь”. Дозвіл на видання газети отримав Степан Скрипник. Отож на вулиці Топольовій 32, розмістилася редакція і адміністрація. Відомий художник-графік Ніл Хасевич виготовив шикарну вивіску. Обов’язки розділили так: Степан Скрипник - головний адміністратор, Улас Самчук - головний редактор. Секретаркою стала Віра Шеккер. Огляд преси випав Тетяні Праховій, фоторепортаж - Іванові Шеккеру.
       1 вересня вийшла у світ газета „Волинь” тиражем 12 тисяч примірників. Успіх був нечуваний. І найголовніше - це був справді важливий і живий орган друку в руках українських патріотів, що давало можливість налагодити контакт із людьми у найвіддаленіших куточках краю.
       Степан Скрипник, крім обов’язків головного адміністратора, очолив Українську раду довір’я Волині. Саме фото засідання Ради довіря в приміщенні Рівненської міської управи ви можете побачити. Склад Ради довір’я у першому числі „Волині”. До складу Ради довір’я увійшли представники усіх тодішніх політичних течій чи партій.
Налагоджувалося і книжкове видавництво „Волинь”. Першою ластівкою стала Самчукова „Марія”, яка вийшла тиражем 15 тисяч примірників із авторською передмовою.
       Улас Самчук у книзі спогадів напише: „Моє помешкання ніколи не було порожнє, я ніколи не бував сам. Крім щоденних випадкових людей, у мене завжди хтось мешкав з приїжджих. То Іван
Рогач із Закарпаття, то Олег-Лащенко з.Праги, деякий час мешкав генерал Микола Капустянський, що приїхав тоді зі Львова, Роман ВЖевський з Крем’янця, Михайло Теліга, переїжджаючи з Кракова до Києва... А скільки гостей з Києва, з Праги, з Берліну, з Кракова, які в той час постійно кудись мандрували”...
А ось окрема сторінка - вона пов’язана з перебуванням у Рівному видатної української письменниці Олени Теліги. Поглянемо на неї очима Уласа Самчука:
       „Прибула зі Львова моя найцінніша гостя Олена Теліга (...) в товаристві Олега Штуля. Розуміється, нашим гостям було одразу запропановане місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштавоно для Олени приміщення в нашому будинку на половині моїх господарів. На вечерю, крім нових гостей, як звичайно запрошено багатьох членів редакції, було багато розмов, багато сміху і дружби. Олені ця атмосфера дуже сподобалася, вона без перерви забавлялася, наговорила мені компліментів за досягнення і одразу сприятелювалася з Тетяною Праховою.”
        За вечерїо ЬЙспівали багато українських пісень. Донька Дмитра Мучинського Галина грала на фортепіано. Саме за цим фортепіано збиралися відомТ'діячі української культури Анатолій Демо- Довгопільський, Іван Кавалерідзе, Харитя Кононенко, Степан Скрипник, на ньому любила грати незабутня Олена Теліга.
Відходив в історію 1941 рік. Разовий тираж „Волині” сягнув 60 тисяч примірників - небувале число для воєнного часу. Та найбільшою несподіванкою для Уласа. Самчука була поява Германа Блюме, сина Германіни фон Лінгельсгайм. Герман - директор цивільної поліції і він замешкав у домі Мучинських.
Улас Самчук пише передовиці, виступає з рефератами на зібраннях, приймає відвідувачів зі всієї Волині. І тут трагічна вістка з Києва:    9 лютого 1942 року гестапо заарештувало Олену і Михайла Теліг, Івана Ірлявського та інших українських патріотів. Перед ці$ заарештовано редакцію „Українського слова” в тому числі й Івана Рогача.
        Найважчим було пережити трагічну смерть Олени Теліги, її чоловіка, багатьох друзів, з якими Самчук йшов разом не один рік. Згадує письменник у спогадах, що у нього над ліжком висіла бандура, яку залишив Михайло Теліга перед поїздкою у Київ до дружини. У лютому вона (бандура) голосно тріснула і це співпало з трагічною загибеллю Теліг.
        Згущались хмари і над самим Самчуком. Після виходу у „Волині” 20 березня 1942 року статті „Так було - так буде” Уласа Самчука заарештували. Про перебуванні! у Рівненській в’язниці ми можемо прочитати у книзі „На коні вороному”. Особливо він був зворушений, коли на Великдень Харитя Кононенко, яка очолювала Українське Товариство Червоного Хреста, добилася дозволу прийти до його камери і привітати традиційним „Христос Воскрес!” Через деякий час Харитю було заарештовано і знищено.
У звільнені У. Самчука з в’язниці немаловажну роль відіграв дру^итинства Герман Блюме. Отож Улас Самчук вийшов на волю без права бути редактором газети. Самчук стає кореспондентом Німецького Пресового Бюро (Дойченахрітен Бюро) при рейхскомісаріаті, де шефом був Карл Аріо. Редактором газети „Волинь” Андрій Мисечко. •
        У цих творчих буднях Самчук отримує купу листів від різних людей: Оксани Лятуринської, Дмитра Донцова, Тодося оАіачки, Євгена Малашока та іку^у.Як співробітникові ДНБ, йому випало здійснити подорож по Великій Україні. Він брав участь у зустрічдаз читачами „Марії” та „Волині”, які організовувались в багатьох містах і селах. Одним із організаторів його зустрічей у Полтаві, Харкові та Кременчуці був відомий літератор, професор Віктор Петров. Ви можете побачити фото 1942 року, де зображені У. Самчук і В. Петров та фото де громадяни Кременчука слухають „Марію”.
        У Рівному обставини складалися щораз напруженішими: масові арешти, розстріли, провокації радянської розвідки, здійснювані М. Кузнецовим. У цих обставинах Самчуки готувалися до виїзду з Рівного на Захід. Шлях їхній з Рівного проліг до містечка Городок, що поблизу Львова. Там у родині священника Єпіфанія Роздольського прожили вони вісім місяців - до 19 липня 1944р. у Городку письменник працював над книгою „Юність Василя Шеремети”.
         У споминах читаємо: „Ми залишили Рівне біля години третьої ночі. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі і яка завершилася 21 листопада 1943 року в Рівному, яку почато під знаком апокаліптичного вершника „на білому коні” з луком переможця, а закінчено „на коні вороному...”

                                                                         П’ять по дванадцятій і далі

        За десять днів по приходу радянських військ до Львова Улас Самчук з дружиною Танею покинули Городок і подалися далі на Захід.  Почалася ще одна „Одіссея” в житті письменника. Були важкі місяці мандрів від українського Городка аж до столиці Німеччини Берліна. Про „берлінський” період свого життя письменник залишив „записки на бігу”, з яких ми довідуємося про його життя з січня до серпня 1945 року, коли закінчилася Друга світова війна на Далекому Сході капітуляцією Японії.
У тривогах, роздумах, нервовому перенапруженні минали нелегкі місяці перебування багатьох тисяч українців, доля яких закинула до Німеччини в останній рік страшної війни. Багато українців, рятуючи життя перед більшовицькою неволею, Сибіром, засланням, опинилися за межами рідної землі і їх тривожило одне питання: „Що буде далі?”. Про всі ці проблеми автор пише у книзі „П’ять по дванадцятій”.
        Улас Самчук вважав і не безпідставно, що американці - люди свободи, і вони не дадуть на поталу Москві тих українців, які відмовилися повертатися до СРСР. У червні Самчуки переїздять до Герсфельда. Мета єдина: подалі на Захід, що цілком зрозуміло - уникнути можливого захоплення спецслужбами СРСР. Тут Самчуки дістали посвідчення особи з номером і зазначенням Ді-Пі, що означало табір для переміщених осіб. Ознайомившись із правилами перебування у таборі, одначе живуть й надалі під страхом, що червоні агенти можуть викрасти людину і перекинути до союзу „добровільно”. Зібравши факти і в інших таборах, Самчук почав писати статтю „Чому я не хочу повертатися додому”. Згодом на цю тему написав брошуру Іван Багряний, який свій час перебував у радянських концтаборах.
        Саме у час перебування у таборах для переміщених осіб Улас Самчук розпочав роботу над трилогією „Ост”. У листопаді Самчуки переїздять до табору Оффенбах. Тут знайшли притулок такі відомі діячі, як єпископ Мстислав (Стефан Скрипник), президент УНР в екзим Андрій Лівицький з родиною, політик Кость Панківський, професор Смаль- ^тоцький, літературознавець Григорій Костюк.
На початку грудня 1945 року в УЛЬЇШ, Мюнхені, Фюрті започатковано Мистецький Український Рух (МУР). МУР -• своєрідна організація українських письменників поза межами рідної України.
         І от 21 грудня у Ашадофенбурзі розпочав роботу Перший з’їзд українських письменників. На з’їзд прибуло пон|ід 70 осіб. То були такі відомі постаті, як Іван Багряний, Василь Барка, Катря ГринбЧова, Тодось Осмачка, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Шерех (Щевельов), Ігор Костецький, Віктор Домонтович (Петров), Володимир Державші, Юрій Дивнич (Лавриненко), Докія Гуменна, Євген Малашок, Леонід Мосендз, Олекса Стефанович, Юрій Клен та багато інших.
Першу доповідь зробив Улас Олексійович. Тема його доповіді „Велика література”. Проаналізувавши становище в Європі і світі, доповідач акцентував, створення МУРу - необхідна спроба заявити, що українська література є, живе і буде жити, як література великого народу.
        Перший з’їзд МУРу тривав три дні. Головою МУРу одностайно обрано Уласа Олексійовича, його заступником Юрія Шевельова (іііереха). Доповіді Уласа Самчука і Юрія Шереха були опубліковані у першому випуску збірника „МУР”, який вийшов друком у Мюнхені 1946 року. У квітні Самчуки переїжджають до Ульму. Попередні місяці вони жили в .одній кімнатці ще з однією родиною, де було маленьке дитятко. їхали разом із Костюками, в яких також був маленький синок Тодьо. Улас Самчук був хресним батьком. Із Г. Костюком обговорювали справу видання книг, що у цих умовах було вельми складно. Одночасно із збірником „МУР” почав виходити альманах „Арка”,
         Другий з’їзд МУРу відкрився в суботу 15 березня 1947 року в Новому Ульмі. Реферат на тему „Про прозу за 1946 рік” прочитав Володимир Державнії. Було зроблено звіти про роботуорганізації за минулий рік.
У середині жовтня Самчук завершив працю над драмою „Шумлять жорна”, мріяв побачити її на сцені. У двох книгах побачив світ роман У. Самчука „Юність Василя Шеремети”. Улас Самчук зізнався: „Роля, яку мені прийшлося відіграти в Україні за німецької окупації, не було для мене властивою, ані не була вона такою і тут в таборах Ді Пі з цим самим МУРом. І тоді, і тепер це було чистим випадком і накинуто мені обставинами.
          Дорогою і незамінною організацією для її членства став цей МУР. Здавалось, що без неї наше існування немислиме. Це зворушувало і підносило на дусі”.
         Письменник аж ніяк не перебільшував значення літературно-мистецької організації, яку йому випало очолювати у такий надзвичайно складий час. Адже МУР справді у розбурханому морі тодішньої дійсності відіграв роль рятувального човна для видатних майстрів української літератури і культури, які опинилися за межами Батьківщини. Мистецький Український Рух не тільки об’єднував їх і допоміг не загинути фізично, а й згуртував духовно, націлив на творення великого мистецтва. Завдяки діяльностю МУРу і, насамперед, титанічній праці Уласа Самчука, українська література не тільки не змаліла, не загубилася, не розчинилася в еміграційному морі, а явила світові чимало творів, які стали справді епохальними. Так, за добрий десяток років до „Архіпелагу ГУЛА!'” Олександра Солженіцина, який було відзначено Нобелівською премією, світові' уже розповіли про те ж саме книги Івана Багряного „Сад Ге^симанський”, Докії Гуменної „Діти чумацького шляху” та Тодося Осьмачки „План для двору”.
         У квітні 1948 року у Циффенгаузені проходив третій з’зд МУРу на ньому відзначилося, що назагал за три діпівські роки виходило кілька десятків українських газет, добрий десяток журналів, побачили світ близько сотні книг і брошур загальною кількосте) до мільйона примірників.20 червня 1948р.
        Самчуки вже знали певно, що виїдуть до Канади. Пізніше їм здали 80 марок на дорогу кожному.
Від’їзд призначено на 23 вересня 1948 року. Попрощавшись з усіма знайомими, друзями, поїздом добрались до Бремен-Гафена, де сточв .пароплав „Генерал Стюарт”. Корабель поволі відпливав у надвечірню пору. За обрієм лишалася Німеччина, де прожито декілька нелегких літ еміграції. Далека дорога через світовий океан пролягла до Канади, нового світу, світу надій на краще життя.
       Коли відпливали на думку У. Самчука прийшли рядки одного із віршів Олени Теліги:
Хтось незнайомий шлях нам призначив,
- І спинити його вже не можна.
На твердій землі
      „Можна пережити роки і роки, війни і революції, переїхати континенти, перечитати гори книг, пізнати вулиці й перевулки Парижу, але такі назви, як Дермань, Рохманів, Обичі, Жолобки, Тилявка, всі ті немощені шляхи, всі врочища і займиська сидітимуть у твоїй душі, як гострі цвяхи, і вимагатимуть данини”.
        Ці слова народилися в Уласа Самчука і лягли на папір у далекій Канаді, на землі мирній, затишній, благополучній, зі стабільними і прогнозованими цінностями - на так званій ТВЕРДІЙ землі. Вони яскраво свідчать про те, що друга батьківщина для письменника так і залишилася тільки другою. Бо всі його вчинки, помисли і надії навіки міцно пришнуровані до України.
Улас Самчук розумів, що там, за океаном, потребують робочих рук, а не письменника - українця, який пише українською мовою. Однак іншого виходу для таких, як він, не було.    -
       Отож 3 жовтня 1948 року корабель „Генерал Стюарт” причалив до берегів Канади. А вже через два дні Самчуки приїхали до Торонто, де й мешкали до останніх днів свого життя і де знайшли вічний спочинок.
Про перші свої зустрічі в Торонто письменник згадує не раз. Він осбливо був зворушений щирими братськими вітаннями, обіймами. Коли авто під’хало до домівки Данилюка, який зустрів Самчуків, то переселенців оточили люди, які вітали великого письменника і публіциста, твори якого вони читали і любили. У Данилюка Самчуки замешкали тимчасово. Пізніше тривалий час жили в домі інженера Євгена Пастернака.
        Облаштування у Торонто давалось нелегко. Насамперед виникло питання помешкання і працевлаштування. Дружина Тетяна пішла працювати на фабрику, а Улас Олексійович засів писати другий том „Осту”. Перший том епопеї під назвою „Морозів хутір” з’явився друком у Регенсбурзі буквально на передодні відбуття Самчуків до Канади. Другий же том під назвою „Темнота” побачив світ у 1957р. в Українській Вільній Академії Наук, що в Нью-Йорку.
        Перебуваючи на канадській замлі, Улас Самчук чимало праці доклав до перевидання своїх творів, насамперед „Волинь” та роману „Марія”. Так, у Торонто, 1952 року вийшла третім виданням перша частина „Волині”, а згодом і інші два томи трилогії. У тому ж 1952 році в Буенос-Айресі побачило світ третє видання „Марії”.,
        Прибувши до Канади, Улас Самчук намагався встановити контакт з українськими громадянами Америки. Насамперед налагодив добрі стосунки з тими українцями Торонто та Вінніпегу, які до нього ставилися прихильно. У Торонто це були подружжя Пастернаки, Шумовські, Бризгун -Соколики та інші. У. Самчук у різні роки листувався з ними, підтримував особисті контакти, нерідко вони сім’ями виїздили на відпочинок, що зафіксовано на багатьох фотознімках.
Наприкінці 40-х років XX ст. У. Самчук активно розпочав роботу над новим романом „Чого не гоїть огонь”. Роман вийшов друком у 1959р. у Нью-Йорку.
         У 1954 році Нью-Йорку за участю Улас Самчука відбулася нарада українських письменників, на якій було вирішено створити організацію „Слово”. Статут Об’єднання українських письменників в еміграції „Слово” був прийнятий 1-го січня 1957р., і це поклало початок існуванню письменницької організації. Головою її було обрано Григорія Костюка. У. Самчук став членом нової письменницької організації та членом редакційної колегії збірника „Слово”, який виходив з 1962р.
        Перший з’їзд об’єднання відбувся 1958 року. На ньому Улас Самчук визначив роль „Слова” як наступника МУРу, що діяв під його орудою у Німеччині. І потім протягом багатьох років наш видатний земляк віддавав свої знання, досвід, енергію на зміцнення і утвердження цієї письменницької організації на американському континенті.
        У 1967-1968 роках У. Самчук писав книгу „Слідами піонерів”, яка вийшла друком у 1975 році.
Тривалий час У. Самчук працював над збором матеріалів про капелу бандуристів імені Т. Шевченка, якою керував Григорій Китастий - добре знайомий письменникові ще з часів Рівного і Києва. І в 1976 році вийшла оригінальна книга „Живі струни” з підзаголовком „Бандура і бандуриста”
Протягом усіх своїх еміграційних років Улас Самчук залишився насамперед сином Волині. Тому в колі його друзів бачимо талановитих волиняків — письменників Оксану Лятуринську, Олексу Стефанович, Галину Журбу, Олексія Сацюка, Івана Огієнка, Олексу Гай-Головка. Тому бачимо його постійно причетним до всіх добрих справ інституту Дослідів Волині та товариства „Волинь”. До речі, до 25-річного ювілею цих двох поважних організацій у Вінніпезі святкову доповідь виголошував саме Улас Самчук. Вона так і називалася - „Волинь незабутня”.
До відома відвідувачів: перший номер журналу „Погорина”, що його видає рівненська письменницька організація, вмістила і оте ювілейне слово Уласа Самчука, і початок його роману „На твердій землі”, назвою якого означено саме цей розділ музейної експозиції.
Особливо пам’ятним для Уласа Самчука став 1980-й рік його 75-літнього ювілею та 55-ліття творчої праці на літературній ниві. Його вітали з усіх усюд шану вал ьникі- читачі. У вінок цих привітань вплелося і подання редакції російськомовного журналу „Современник” на здобуття У. Самчуком Нобелівської премії. На жаль, Нобелівським лауреатом український письменник не став, і поважних причин цього було дві: відсутність гідних перекладних видань та відсутність... держави УКРАЇНИ. І все ж саме факт висунення Самчука на Нобелівську премію багато про що говорить.
У 1982 році вийшов друком роман „Втеча від себе”. Він - заключна частина трилогії „Ост”. А ще він - вагома і ефектна крапка творчої діяльності письменника.
Наприкінці 70-х років Улас Олексійович почав відчувати, що приопадає в силі. Роки важких випробувань, які випали на його долю, давали про себе знати. Незважаючи на болі, все ж виходить на люди, бере участь у роботі письменницької організації „Слово” у Торонто.
А 9 липня 1987 року, на 83-у році життя, письменника не стало.
Сумом віє від його довголітнього друга і соратника у літературному житті Юрія Шевельова, з яким У. Самчука пов’язували цілі десятиліття творчого співробітництва, починаючи від МУРу і кінчаючи письменницькою організацією „Слово”: „Самчук кінчав свої дні занедбаний, упосліджений, забутий. Він сподівався малого - вижити на заробіток пером.”
Похований Улас Самчук на Українському цвинтарі Святого Володимира в Оквіл, Онтаріо.
Через рік, 18 вересня 1988р. з ініціативи друзів письменника у Міссіссазі при пансіоні ім. І. Франка було відкрито музей-архів Уласа Самчука. Стрічку перед входом до будинку перетинали дружина письменника Тетяна Самчук та інженер Ярослав Соколик.
Повернення:
Після смерті Уласа Самчука його твори та й саме ім’я на Батьківщині все ще лишалися під забороною. Лише коли Україна здобула незалежність українські читачі потроху починають відкривати для себе, що, виявляється, був такий письменник, та до того ж - першорядного таланту. Його твори все сміливіше починають з’являтися в республіканських журналах “Дзвін”, “Березіль ", про нього пише часопис “Літературна Україна”, називаючи «Гомером XX століття”. Одна за одною виходять у Києві книги Уласа Самчука “Волинь”, “Марія”, “Чого не гоїть огонь”.
На Рівненщиві ім’я видатного земляка почало належно пошановуватися з 1991 року. З ініціативи обласних організацій “Просвіта” та Народного Руху із 20 вересня було відновлено випуск газети “Волинь”, заснованої і редагованої Уласом Самчуком у 1941-1942роках. А рівненські юні патріоти-пластуни, прочитавши роман “Марія”, 2 листопада 1991року назвали іменем Уласа Самчука свій пластовий курінь .
Значний внесок в популяризацію імені письменника-земляка зробила Рівненська обласна організація Спілки письменників України. На початку 1992року її заходами в Рівному на Театральній площі, на місці, де колись видавалася газета “Волинь”, було встановлено меморіальну дошку з іменами Уласа Самчука та Олени Теліги.
А незабаром у письменницькому видавництві “Азалія” вийшли збірники “Волинські дороги Уласа Самчука” та “Улас Самчук”, які було розіслано в усі бібліотеки та учбові заклади Рівненщини. На Рівненщині стали систематичними літературні вечори , наукові конференції, творчі зустрічі письменників, приуроченні матеріали, присвячені Уласу Самчуку. За творами письменника у вузах студентами пишуться реферати та дипломні роботи, науковці на основі власних досліджень пишуть дисертації.
Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр поставив на своїй сцені  виставу “Сльози Божої матері” за романом У. Самчука «Марія».
У 1994 році із Канади в Україну було перевезено архів та особисті речі Уласа Самчука. Нині вони зберігаються в Інституті Літератури Академії Наук України в Києві та музеї села Тилявка на Тернопільщині.
До 90-річчя та 100-річчя Уласа Самчука в Україні зроблено немало щодо пошанування письменника. Крім ювілейних урочистостей у Рівному, Тернополі, Дермані, Тилявці та Києві, його іменем названо вулиці в ряді міст і сіл України, йому споруджено пам’ятники, його твори включено до шкільних підручників; у Дермані ,    Тилявці відкрито музеї письменника; перевидано ряд його творів, зокрема трилогії „Волинь” та „Ост”. Засновано щорічне літературно-мистецьке свято „Дерманський світильник”, на якому українським письменникам вручається премія імені Світочів за кращі художні твори.
У 2006 році до „Літературного музею Уласа Самчука” завітали перші відвідувачі - гості з Канади - п. Оксана та п. Ярослав Соколики. Вони є офіційними розпорядниками спадщини видатного українського письменника  Уласа Самчука. Подружжя Соколиків подарувало музею понад сто оригінальних фотографій  Уласа Самчука з його власного архіву. Працівники Літературного музею Уласа Самчука в Рівному найближчим часом планують видати фотоальбом з цими фото.  На жаль, Верховна Рада України напередодні 100-річного ювілею Уласа Самчука так і не проголосувала за пошанування письменника на державному рівні. Отож незважаючи на світову велич, Улас Самчук усе ще сьогодні підтверджує біблійську істину, що немає пророка у своїй вітчизні, що його повернення в Україну триває.
Але це повернення неминуче. Тріумфальне повернення. Свідченням цього - прекрасний пам’ятник Уласові Самчуку, який постав у центрі Рівного на Театральній площі. Свідченням цього − відкриття Літературного музею його імені, який щедро поповнюється все новими й новими експонатами. Свідченням цього заснування у 2013 році міської  Літературної премії імені Уласа Самчука в Рівному.