Дві історії кохання
Уласа Самчука

     Мабуть, немає письменників, які б не писали про кохан¬ня. Пояснити це дуже просто - багато важить кохання в житті людини. Дійсно, це почуття, як жодне інше, найчастіше спонукає до само¬вираження, прагне висловлення, надихає на творчість. Кохання - це сила, яка здатна нас підняти на будь- які вершини, зробити нас щасливими і показати красу життя. Дуже гарні слова про це почуття якось сказав німецький соціолог Еріх Фром: «Той, хто кохає по-справжньому хоч одну людину, кохає весь світ.» Звісно кожен з цим погодиться, бо якщо ти кохаєш когось, то твоя душа наповнена коханням до усього, що нас оточує. Багато поетів, художників, композиторів присвячували свої твори коханим і говорили, що саме ці пре¬красні почуття надихали їх на твор¬чість. Так і український письменник Улас Олексійович Самчук не оминув теми кохання у своїй творчості; вона є невід’ємною частиною сюжетних ліній романів та повістей заслужено¬го майстра українського художнього слова [2, 3]. Все відчуте і пережите у своєму житті він утілив у книжках, які принесли йому заслужену славу. В особистій його долі кохання також відіграло велику роль, допомагало йому творити. Дві жінки в різні роки його життя супроводжували Уласа на його життєвих стежинах.
      Справжнє, перше кохання прийшло до молодого волинського юнака коли він перебував в еміграції у Празі (1929 рік), він лише розпочинав тоді свою літературну кар’єру. Склались так обставини, що Улас Олексійович в той час був задіяний якоюсь робо¬тою у комітеті уряду, зустріч їх була досить спонтанною, як пригадував сам письменник. Заходить до його робочого кабінету вона - Марія. Її попросив брат Юрій взяти для нього довідку про реєстрацію шлюбу, - він мав намір одружитися. Власне, одру¬ження брата стало доленосним і для його сестри Марії. Вона згадує про це так: «А ти щось платила? - Цікавиться брат, отримуючи довідку. - Ні, нічого не казали платити. О-ої, - дає мені сто крон, сто крон - то були гроші. - Однеси, завтра ж однеси. Пішла я на другий день і знову застала його... Незабаром ми, так би мовити, й побрались.» [1,7]
        Марія Зоц була українкою, наро¬дилася 21 березня 1909 року, її батьки померли коли Марії виповнилось сім років. За клопотанням братів, потра-пила до школи благородних дівиць при Красногорському монастирі. Піс¬ля того як школу закрили, Марію під опіку взяв брат по материнській лінії. Пізніше завдяки старанням старшого брата й опікуна Юрія їй вдалося емігрувати до Праги й  отримати чеське громадянство, що на той час вважалося неможливим для радянських людей [5, 16]. Зго¬дом пішла навчатись до престижного Карлового університету, на факультет фармацевтики.
        Спочатку це були звичайні зустрічі, потім романтичні побачення, які переросли з взаємної симпатії в кохання. На жаль, офіційно зареєстру¬вати цей шлюб так і не вдалося, бо Улас не мав жодного громадянства, був «людиною світу без паспорта і візи», а церковний шлюб не міг існу¬вати без офіційного [3, 25]... Але це аж ніяк не завадило їм прожити ра¬зом 12 років, поєднані випадковою долею і «майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любові, пристрасті». Деякий час вони жили на різних квартирах, потім винаймали житло, в матеріальному плані було дуже складно [5, 8]. Це не мо¬гло не вплинути на таку вразливу і,водночас, раціональну особистість, якою була Маруся. «Над нами постій¬но висіла загроза кризи непевності і зривів», - у своїх спогадах зізнається Улас. З харчуванням вони ще якось зводили кінці з кінцями, а от одягу не то що пристойного, а навіть путнього не носили. Якось Марія пригадує один курйозний випадок у Празі, коли вони обоє прогулювались по місту; з ними ще був близький друг Уласа Олексійовича - Іван Паламарчук (ветеран армії УНР). Отже, присіли в одному з парків перепочи¬ти, Улас підвівся, Марія схопила його за стареньке пальто - рукав так і одір¬вався. Йому дуже хотілось щоб і дру¬жина мала кращий гардероб, також і його зовнішній вигляд потребував змін на краще, все ж таки він в цей час долучився до інтелігенції укра¬їнської нації. Його книги читали, обговорювали - ім’я Улас Самчук стало широко відоме.
         Слід віддати належне справді та¬ким стосункам, які попри всі побутові негаразди, не згасли, а були дуже живі і динамічні. Марія стала для письменника натхненницею, музою, першим критиком і подвижником в його творчих задумах. «Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви», - зізнається пись¬менник у книзі спогадів «На білому коні». Потужнім стартом у своїй літературі Улас завдячує саме їй. Дока¬зом цьому виступає роман «Марія», який на той час зколихнув всю Єв¬ропу, бо найперший розповів всьому світові так моторошно та правдиво про штучний голодомор на Україні і був перекладений на різні європей¬ські мови. Автор мав намір спочатку присвятити цю книгу Марії, однак вона переконала змінити наміри і письменник присвятив її: «Матерям, що вмерли голодною смертю на Україні». Це звучало неначе реквієм змо¬реному Голодомором українському народові. А згодом, коли Марія вже не буде дружиною Уласа Олексійови¬ча, в Торонто, 1952 р. він присвячує друге видання своєї книги «Волинь»: « Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала і любила,- Марії Зоц, з пошаною присвячую. - Автор» [8, 167]. Власне, Марія була першою, кому Улас давав перечитувати свої літературні шедеври. І цей факт ще раз підкреслює, яка довіра була між ними. А вона в свою чергу, давала на¬снагу продовжувати творити. Саме в ті роки коли Улас був з Марією він відкрився як відомий письменник, саме той період в його творчості став найпліднішим [3,35].
        У 1939 році вони разом про¬йшли через жахи війни на Закарпат¬ті, а саме коли угорські війська вчи¬нили кількаденну розправу в місті Хуст. У збірнику спогадів учасників і свідків війни в Закарпатті зберегли¬ся унікальні свідчення Марії Зоц, що підписалася під псевдонімом Марії Самчукової. В такий-от спосіб Ма¬рія публічно заявила про свій шлюб з письменником, не боячись розправи з боку політиків [1,7].
        Здавалося б, ці страшні події з яки¬ми вони стикнулися впритул, мали б поєднати цю пару навіки [3, 38]. Однак з часом давалися взнаки матері¬альні проблеми, різниця у фахах. Ма¬рія так хотіла мати дітей. Власне, Улас також любив дітей і хотів би їх мати, але він переймався тим, що не маючи власного житла, стабільного достатку, не зможе належно забезпечити сім’ю. Коли стався вибух Другої світової війни і про це дізнався Самчук, він негайно приймає рішення їхати на Батьківщину, допомагати розбудо¬вувати державу. Марія залишається у Празі. Забрати її до себе на Україну він не міг, тому що вона мала чехос¬ловацьке громадянство [3, 25]. Та й сама Марія покинути Карловий уні¬верситет не могла, навчання у ньому відкривало в майбутньому широкі життєві горизонти. Отож вони по¬прощались, маючи обоє велику надію побачитись якнайшвидше знову...
         Приїзд письменника на Батьків¬щину, а точніше, до Рівного став фа-тальним для колись міцного сімей¬ного союзу Уласа і Марії. Якраз в цей час війна закинула до Рівного працівників Київської кіностудії, а знайом¬ство з артисткою Тетяною Праховою кардинально змінило його особисте життя,- в майбутньому вона стане офіційною дружиною Уласа Олексі¬йовича [5, 134]. На момент їхнього знайомства вони обоє мали свої сім’ї, у Тані росла трирічна донечка і до¬рослий син-школяр, чоловік десь був на війні [8,157]. Але цей вагомий факт не став на заваді цим двом людям між якими спалахнула іскра кохання.
          Не дивлячись на величезну від¬стань між Марією і Уласом, відразу відчула Маруся щось неладне. В неї досить добре була розвинута інтуїція, як, мабуть, і в кожної іншої жінки. Вона закидала його листами, але нічо¬го не могла вдіяти, серце чоловіка вже належало іншій. Улас заспокоював, однак правду сказати не наважував¬ся. Його терзали муки сумління, «... бо вона цього нічим не спровокувала і переживала дуже боляче». Але пройдуть роки, час загоїть рани, життя внесе зміни і в особисте життя Марії. Вона вийде заміж, переїде до Львова, влаштується на роботу в одну з най¬більших аптек міста - фармацевтом. Найбільша мрія її життя здійсниться, вона тричі стане мамою, народивши дві доньки і сина. Лишень раз вони обміняються листами, коли Самчук буде далеко за океаном, в Канадській еміграції (50-ті роки) [4, 15]. У листі вони попросять вибачення один в од¬ного, згадуватимуть минуле життя, свої теперішні проблеми. «Повний до тебе правдивої і щирої пошани», - закінчить свій останній лист до Ма¬русі Улас Самчук.
         Долі двох його дружин в деяких моментах біографії схожі між собою, Таня як і Марія в дитинстві росла без батьків, мама померла коли їй було три роки, а батька забрали з перших років радянської влади за те, що він колись був прокурором і ніколи більше його не повернули [6, 32]... На¬родилася Тетяна Прахова 1903 року, в сім’ї знатних київських меценатів та колекціонерів предметів мисте¬цтва [6, 62]. Своє дитинство провела на Полтавщині, там здобула середню освіту. В 1924 році виїхала до Києва, згодом пішла навчатись до театраль¬ного технікуму, де й розпочала свою фільмову кар’єру. Ім’я Тетяни Прахової не раз можна побачити в ти¬трах, проглядаючи старенькі радян¬ські кінофільми довоєнного періоду [8, 156]. До речі, зараз на прилавках книгарень з’явилась книга «Таємниці письменницьких шухляд», глянцеву обкладинку якої прикрашає фото¬графія молодої, вродливої Тетяни. Незважаючи на престиж акторської професії, сім’я жила в матеріальній скруті і перебивалися тимчасовими успіхами на роботі. Їхнього окладу ледве вистачало, щоб якось прохарчуватися чи хоча б носити більш- менш пристойний одяг [6, ЗО].
        Зустріч її з Уласом відбулася 16 серпня 1941 року. Вона відразу запа¬ла йому в серце, ось як про неї він напише: «напружено-спокійна, внутрішньо схвильована, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум’янцями на алебастро¬вих щоках. У ясно-червоному світері і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальну модель для картини стилю Ренуара - поєднання українсько-чорноморського стилю і французько-провансального типу» [8,156].
         Бачитись часто вони не мали змо¬ги, бо Улас жив і працював в Рівному, займав посаду головного редактора газети «Волинь». А вона перебувала з сином у Києві, донечку сестра Тані забрала десь  до моря. Їм хотілося більшо-го - разом прокидатися, новий день зустрічати удвох і ніколи не розлу¬чатися! Письменник пригадує якими хвилюючими, бентежливими, місте¬рійними були зустрічі з коханою. «І ми чуємось давно близькими, ніби ми прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ними зобов’язаний». Мабуть, саме ці слова чи не найкраще свідчать про глибину і щирість такого почуття, як кохан¬ня, що спалахнуло між цими двома людьми.
         Які вони обоє були розгублені та збентежені, коли одного дня чоловік Тетяни повертається додому після фронту [8,162]. Такі ситуації в нашо¬му житті трапляються досить часто, коли хтось третій є зайвим, небажа¬ним,- і цим третім був Улас. Особливо страшним в ті хвилини для нього було усвідомлення того, що він ніколи не буде з Танею і необхідність відмо¬витися від потаємної мрії бути з нею: «Я лиш її бачив і її чув. І знав, що вона для мене недосяжна. Що між мною і нею лежить не тільки простір умов. Дарма, що між нами стояла велична сила магнетизму, для якої, здавалося, не існує ніяких віддалів і ніяких умов, яка єднала нас нерозривною силою гравітації нашого космосу». Ці рядки писав не закоханий юнак, їх писав до¬рослий, свідомий чоловік, вже відо¬мий український письменник. Його зранене серце, просто-таки гинуло в розлуці за коханою половинкою [6, 76]...
        Але і сама Тетяна вже не могла бути без Уласа. В якийсь момент вона перша зробила крок, полишив¬ши чоловіка і кинувшись з головою на зустріч тому, чого так прагнуло її закохане серце [8,166]. Відтоді пішли вони по життю разом. В той непев¬ний в Європі час їм довелося пройти чимало випробувань і це все більше і більше загартовувало їх шлюб. Піз¬ньої осені 1942 року вони назавжди покинули Україну і попрощались з Рівним, рятуючись від тодішнього режиму і опинились у Німеччині. Це були табори для переміщених осіб «Ді - Пі», де прожили кілька нелегких літ еміграції [7,354].
         Далі шлях їх стелився до Кана¬ди, а точніше, до Торонто (1948 рік), де й знайшли вони вічний спочи¬нок... Улас помер 1987 року, а Таня - 1990 року, переживши свого коха¬ного на 2 роки 9 місяців і 8 днів. Похована його дружина разом з ним на Українському цвинтарі Святого Володимира в Оквілі, штат Онтаріо [8,182].
         Ця сімейна пара була досить таки  міцною, бо життя, яке вони прожили разом, було нелегке ї тернисте. Адже доводилося перетинати кордони, вливатися в ритм життя інших країн, підкорятися правилам, які диктували інші країни. І все ж, не дивлячись ні на що, вони трималися разом не один десяток років.
         Відтоді, як у Рівному відчинив свої двері Літературний музей Уласа Самчука, ми, наукові співробітни¬ки, маємо можливість спілкуватися з донькою Тетяни Прахової, яка завжди  приїздить до нашого музею на різні заходи, присвячені письменнику, і  з ніжністю та любов’ю згадує про відносини Ула¬са з її мамою. Ось до прикладу одна з цитат: «Я безмежно горда тим, що всесвітньо відомому письменнику в його творчих та життєвих буднях допомагала моя мама майже 50 років.За цей час вони пізнали багато радос¬ті та горя. Вони не залишили після себе спільного родоводу, але залиши¬лася непересічна сторінка історії [8, 183]...»
        Поряд з Уласом Олексійовичем у різні роки його життя були вони - його музи, розрадниці, кохані... Як Тетяна, так і Марія заслуговують на особливе місце в пам’яті шанувальників творчості письменника, вони є невід’ємною частинкою його біографії. Ці жінки несли в його жит¬тя цей божественний вогонь любові - щодня, щомиті і в усьому...

Джерела та література:
1.    Дмитро Панчук.Три музи Уласа Самчука. Гомер українського життя XX століття.//День,- 2007.- 10 лютого. -№24, с. 7
2.    Євген Шморгун. 20 лютого - 90 ро¬ків з дня народження Уласа Самчука.//Ві¬сті Рівненщини. - 1995. - 17лютого. - с. З
3.    Жив’юк A.A. Між сциллою політи¬ки і Харибдою творчості: громадсько-
політичний портрет Уласа Самчука. Монографія. - Рівне. 2004. -184 с.
4.    «На твердій землі» //Усе для школи. Українська література 11 клас. 2002 р.
- 8 листопада, с. 15
5.    Самчук У. На білому коні: спомини і враження. - Видання третє. -
Вінніпег: Накладом Товариства «Во¬линь», 1980. - 252 с.
6.    Самчук У. На коні вороному: спо¬мини і враження. - Видання друге. -
Вінніпег: Накладом Товариства «Во¬линь», 1990. - 360 с.
7.    Самчук У. Плянета Ді-Пі. Нотат¬ки й листи. - Вінніпег: Накладом
товариства «Волинь», 1979. - 354 с.
8.    Цапик C. M., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна іс¬торія української літератури. 2-ге вид. - K.: Наш час, 2011. - 352 с.