ХАРИТИНА – ЦЕ МИЛОСЕРДЯ

Інна НАГОРНА
ХАРИТИНА – ЦЕ МИЛОСЕРДЯ

     Навіть не йметься віри, що колись тут був досить глибокий яр і що це була околиця приміського села Видумка. Бо тепер це вулиця Степана Бандери – одна з найпоказніших у Рівному. Тільки пам’ятник у видолинку неподалік станції технічного обслуговування нагадує, що саме тут у 1943-1944 роках гітлерівці розстріляли, спалили і прикопали близько трьох тисяч українців.
     Серед полеглих тут від рук окупантів була й вона, жінка, яка заслуговує на найвищу шану в Україні.Була вона взірцем милосердя і справами, і помислами, і навіть іменем: Харитина – від грецького слова «благодать», «милосердя».
    Харитина Кононенко народилася 18 жовтня 1900 року в селі Миколаївка Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Осиротівши у малих літах, виховувалася у сім’ї Вілінських – людей високоосвічених, діяльних, щирих українських патріотів.
     Олександр Валер’янович Вілінський був всесвітньо відомим інженером, видатним громадським діячем і дипломатом, одним із засновників Української Центральної Ради. Його дружина – Валерія Олександрівна О’Коннор-Вілінська, уродженка того ж села Миколаївка – була відомою письменницею і перекладачем, подвижницею щодо відстоювання української державності. Вона теж була серед засновників Української Центральної Ради, очолювала літературний відділ Міністерства культури Української Народної Республіки.
   Отож Харитя (здебільшого її називали саме так) змалечку виховувалася в дусі любові до України, в дусі жертовності заради високих громадянських цілей. Брала активну участь у багатьох посильних патріотичних справах, зокрема й у здійсненні похорону героїв Крут.
     У 1919 році Харитя Кононенко разом із Вілінськими емігрувала до Чехословаччини в місто Подєбради. Там Олександр Валер’янович влаштувався працювати в Українську Господарську Академію – спочатку доцентом, а з 1925 року – професором машинознавства. У цій же академії здобувала освіту й Харитя. Водночас була вона серед учнів відомої тоді Школи гри на бандурі педагога В.Ємця.
     Незабаром доля закинула Харитю Кононенко до Канади, де вона потрапила в гущу громадського життя. У відомій об’ємній праці Симона Наріжного «Українська еміграція» читаємо таке: «Перші жіночі товариства в Канаді повстали в 1923 р.,  а в 1926 р. відбувся у Саскатуні І Жіночий з’їзд і засновано централю Союзу Українок Канади. До повстання останньої причинилися й Українська Жіноча Рада в Празі та перебуваюча тоді в Канаді наддніпрянська емігрантка Х.Кононенкова, що була головою Жіночого Т-ва ім.О.Кобилянської в Саскатуні. За 12 літ своєї діяльності цей Союз об’єднав у своїх 140 відділах до 4-х тисяч членкинь. Союз Українок Канади проводить і культурно-просвітню працю – впоряджає свята, видає публікації, розпочав акцію збирання експонатів для музею при інституті ім.П.Могили в Саскатуні ( у ньому і працювала Х.Кононенко – І.Н.), влаштовує курси та інше. Союз Українок Канади дав почин і до організації тамошнього Союзу української молоді» [8;302].
     У 1928 році Харитя повертається до Чехословаччини, продовжує навчання на економіко-кооперативному факультеті Української Господарської Академії в Подєбрадах. Його вона закінчила у 1930 році, одержавши фаховий титул інженера-економіста. Відтоді Х.Кононенко активно трудиться в українському жіночому русі, очолюючи найвідповідальніші його ділянки.
     Тоді « українські жінки закордоном нав’язували зносини й з чужими жіночими організаціями, як от «Ліга мира і свободи»... Представниці українського еміграційного жіноцтва брали участь в конференції жіночої  «Ліги мира й свободи» у Празі 1929 р. На міжнародному конгресі «Ліги» 1932 р. в Греноблі були присутні голова Національної Ради С. Русова і Х.Кононенко з Праги, подорож яким на цей конгрес уможливив своєю грошовою допомогою Я.Макогон» [8;293].
     Протягом 30-х років минулого століття Харитя Кононенко працювала у «Просвіті» на Закарпатті(м. Ужгород), у товаристві «Сільський господар» на Галичині, організовувала жіночі гуртки на Холмщині і Посянні. І повсюдно докладала чимало старань для ефективнішої роботи Союзу Українок та «Просвіти».
     У літературі та Інтернеті знаходимо різні дати захисту Харитею Кононенко докторської дисертації. Та й галузь науки, яку вона досліджувала, називається різна. Тому пошлюся на, як на мою думку, найдостовірніше джерело, яке стверджує: «Докторами прав УВУ до кінця 1939 р. стали такі українці: ...Х.Кононенкова» [8;131-132].
     Недослідженою залишається і тодішня літературна діяльність Х.Кононенко. Тим часом у різних виданнях подибуємо,що сучасники відносять її до українських письменниць-емігранток. В уже згадуваній праці С.Наріжного читаємо: «В Празі ж перебувають літературно-чинні Ол.Самойлович, О.Чернова, Г.Лащенкова, а в Галичині д-р Х.Кононенкова [8;301]. А канадський журналіст українського походження Ол.Луговий у своїй книзі «Визначне жіноцтво України» згадує ім’я Х.Кононенко саме в розділі «Письменниці й мистці ХХ століття у Західній Україні». Він пише: «Значніші з письменниць – Олена Теліга, Х.Кононенко, Ір. Наріжна, Оксана Печеніг, Олена Цегельська, Наталка Левицька-Холодна, Марія Пеленська…» [Ол.Луговий. Визначне жіноцтво України. Історичні життєписи. Друге видання. – Київ: Ярославів Вал. – 2007. – С.199]. Як бачимо, в досить розлогому списку імен автор називає Харитю другою.
     До Рівного вона приїхала влітку 1941 року і очолила Жіночу службу Україні. За короткий час діяльність цієї організації набула неабиякого резонансу в краї, а ім’я Хариті Кононенко вимовляли з повагою  тисячі люду.
    Оскільки рівненський період життя і діяльності цієї людини став для неї воістину вершинним, то дозволю собі зупинитися детальніше саме на ньому.
     Із перших же днів Жіноча служба Україні в Рівному перебрала на себе місцеву філію Українського Червоного Хреста і активізувала її роботу. Головою філії обрали лікаря Миколу Корниліва-Василіва, а його помічниками стали сама Харитя Кононенко та колишній старшина армії УНР полковник Леонід Ступницький, який тоді очолював у Рівному так званий поліційний батальйон.
    Згодом, як німці заборонили діяльність Українського Червоного Хреста а Леонід Ступницький пішов разом з батальйоном до Діючої УПА, Х.Кононенко перебрала на себе керівництво УЧХ як підпільної організації Української Повстанської Армії.
     Про просто таки титанічну роботу очолюваної Х.Кононенко Жіночої служби Україні у тих неймовірно тяжких умовах війни свідчить піврічний звіт цієї організації, опублікований Уласом Самчуком у газеті «Волинь» від 1 лютого 1942 року.
     Саме з ініціативи Хариті Кононенко в Рівному восени 1941 р. було організовано школу медсестер. Трьохрічна програма передбачала підготовку медичних сестер, акушерок і гігієністів. Крім медичних дисциплін, у школі викладалися українознавчі предмети. Бракувало викладачів, навчальних посібників та підручників, тільки протягом першої зими школа змушена була чотири рази змінювати своє приміщення. Невтомна Харитя Кононенко щоразу підшукувала і приміщення, і викладачів, організувала гуртожиток для найбідніших учениць і безкоштовну їдальню. Німецькі окупанти всіляко перешкоджали діяльності школи, робили спроби закрити її, а дівчат вислати на роботу до Німеччини. Але Х.Кононенко щоразу відстоювала учбовий заклад. І в лютому 1943 року школу успішно закінчило 25 учениць. Майже всі вони отримали роботу в шпиталях і амбулаторіях Рівного. Згодом більшість з них опинилися в шпиталях Української Повстанської Армії.
     Ніхто не рахував чоловіків, вирятуваних Харитею Кононенко із таборів для військовополонених. Але свідки стверджують, що таких були тисячі. І не тільки українців, а й людей інших національностей. Вона організовувала цілі «походи» жінок та дівчат до ближніх і дальніх таборів «шукати» своїх рідних – чоловіків, братів, батьків. Бо німці тоді, на початку війни, відпускали військовополонених-західняків додому, щоб було кому працювати на окупованій ними землі. Для цього треба було тільки,щоб того чи іншого полоненого «впізнали» родичі.
    Отож цілком зрозуміло, що в окупованому Рівному особа Хариті Кононенко дуже скоро стала напівлегендарною. Про цю жінку говорили, її запрошували в гості, з нею радилися, шукали її підтримки.
    Згадками про Харитю Кононенко рясніють і відомі книги спогадів Уласа Самчука «На білому коні» та «На коні вороному»:
   «Дуже милі, щирі й приємні стосунки з родиною Арсена і Ганни Шумовських, письменником і просвітянським діячем Неофітом Кибалюком, як також незабутньою, замученою нацистами відданою громадською діячкою Харитею Кононенко» [11;229].
   «В неділю 28 червня в залі «Просвіта» - велика виставка народнього мистецтва і народніх строїв зо всіх теренів України, влаштована жіночою секцією «Просвіти», до якої належали Харитя Кононенко, Марія Бульба, Галина Варварова, Євгенія Шудрак» [12;197].
     «Ось нас з Танею, Галина Варварова і Харитя Кононенко, намовляють їхати до Голоб на свято відкриття памятника героям визвольної боротьби. Своєрідна подоріж потягом через Цуманські ліси, де вже кожна станція обнесена валами і колючим дротом, як фортеця» [12;213].
   «Її (дружину У.Самчука Таню – І.Н.) відвідували Галина Варварова, Марія Кибалюкова, Харитя Кононенко і, розуміється, завжди Віра Шеккер» [12;272].
   «Українські люди! Мешканці міста Рівного! Коли ви будете проходити біля того пам’ятника (радянському терористові Миколі Кузнєцову – І.Н.), пам’ятайте, що його поставлено провокаторові за знищення дуже вартісних ваших братів і сестер, числом понад пів тисячі. А в тому було знищено життя великої гуманістки, невтомної діячки на полі допомоги всім людям, які допомоги потребували – Хариті Кононенко. Що їй завдячували своїм життям тисячі і тисячі полонених, покривджених, вбогих, немічних. Не забудьте цього ніколи!» [12;353].
   А ось спогади колишньої рівнянки Наталії Іщук-Пазуняк:
   « Одного ранку зустріла мене відома наша діячка д-р Харитя Кононенко словами: « Чи чули, уже взяли Тамару Мартинюківну і її маму – треба якось їх рятувати, поки ще нас не взяли». Вона побігла, я не встигла нічого перепитати, немов заніміла... Маленька, дрібненька Тамара, ще майже дитина із шкільної лавки... Як дивилась колись я їй у вічі, то, здавалось, не проникло ще в її юну душу поняття жаху, заглади смерти. Може так, не знаючи його, вона й загинула?.. А її мати? Що знала  у ту мить вона, коли поруч із дочкою йшла в останню путь?.. Вона знала певно тільки одне: вони йдуть за Україну... Потім казали: мала Тамара трималась добре – нікого не видала. Тоді Тамара була в очах наших великою.
   Минули  тільки тижні – і д-р Х.Кононенко, пані Харитя, як ми її звали, пішла туди ж. Сиділа, йшли допити, наближався останній день. Олена Теліга назвала його «життя короною» - тернова це корона. Вона хоробро вмирала. У день свій дала останній бій – боролась за честь, за гідність українки. Вона била, чим могла, своїх катів, навіть черевиками. Врешті – впала навіки. Світла пам’ять тій, що думала тільки про рятування друзів – ближніх своїх, що уміла любити» [5;121-122].
   Тепло відгукувався про Харитю Кононенко і отаман «Поліської Січі», засновник УПА Тарас Бульба-Боровець:
   «Ще у червні 1943 року представники німецької армії за посередництвом колишньої директорки Українського Червоного Хреста в Києві пані д-р Хариті Кононенко пропонували нам нав’язати нові переговори. Відступаючи на Захід, німецька армія часто не мала змоги вивозити великих запасів воєнного матеріалу. Німецька армія не ставила нам жодних вимог, а лише хотіла передати цей матеріал в антисовєтські руки, щоб його не нищити чи лишити для москалів. Пані д-р Х.Кононенко приїхала до нашого штабу.Все було домовлено, але про це якось довідалось гестапо і пані Х.Кононенко була негайно арештована і розстріляна в Рівному. Таким чином, до цього нового контакту не дійшло.
     Пані д-р Харитя Кононенко заслуговує на більше, ніж ця хронологічна згадка. Її розстріляли не за саму спробу нав’язати  контакт між німецькою та нашою армією. Їй було доказано, що вона, маючи різні матеріали в міжнародних харитативних організаціях, особливо медикаменти, велику їх частину передавала українським партизанам. І це була правда. Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок. Це був з крови і кости хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк. Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількости медикаментів та санітарних матеріалів. Це була палка патріотка народоправної, вільної України,заслужена діячка УНР. Перебуваючи в постійному контакті з нашим начальником штабу отаманом Зубатим-Щербатюком та сотником Раєвським, Харитя Кононенко, крім того, виконувала багато інших таємних завдань нашого штабу. Українська жінка  нога в ногу крокує всюди  в перших лавах найвідважніших і найхоробріших борців за волю нашої батьківщини. Таких героїнь, як Харитя Кононенко, в нас були тоді сотні та тисячі. Пані д-р Харитя Кононенко – це їх уособлення та живий приклад українським дівчатам та хлопцям в майбутніх звитяжних боях християнської України з темними силами совєтського тоталітаризму»[1;275].
     До речі, згаданий вище Т. Бульбою-Боровцем начальник штабу отаман Леонід Щербатюк (псевдо «Зубатий») починав свою підпільну  діяльність у Києві, очолюючи, як і Харитя Кононенко в Рівному, тамтешнє відділення Українського Червоного Хреста. Він був уродженцем Києва, сином полковника армії Української Народної Республіки, і теж інженером-економістом за професією та старшиною резерву польської армії. Крім української, вільно володів польською, російською, німецькою, французькою та англійською мовами, до початку Другої світової війни працював представником Бориславської нафтової компанії в Англії. Тож цілком вірогідно, що Харитя Кононенко була знайома з Леонідом Щербатюком ще з довоєнного часу.
   Про жорстокість гітлерівців на окупованих ними українських землях сьогодні відомо всім. Їхні репресії призвели до того, що вже восени 1941 року на Волині й Поліссі створилися українські антифашистські збройні формування – Українська Повстанська Армія. Згодом почали діяти й польські та радянські партизанські загони. Серед останніх із літа 1942 року виділявся розвідувально-диверсійний підрозділ НКВД, очолюваний полковником Д.Мєдвєдєвим. Його головним завданням було викликати у місцевого населення невдоволення і навіть ненависть до діяльності ОУН-УПА. «Досягти цієї мети  планувалась шляхом серії політичних убивств високопоставлених військових та цивільних нацистських чиновників, приписуючи публічно ці дії бойовикам УПА, які були особливо небезпечні для більшовиків... За убивство кожного чиновника-німця ... нацисти методично знищували від 10 до 100, а то й більше заручників з числа мирного населення та в’язнів. З вересня 1943 року по березень 1944 року терористичною групою медведівців під керівництвом Миколи Кузнєцова було здійснено принаймні 7 публічних атентатів
( терористичних актів) проти керівних діячів нацистського режиму на Рівненщині та Галичині, що набули політичного резонансу» [9;28].
    За один із таких «подвигів» радянського терориста Кузнєцова 15 жовтня 1943 року в числі багатьох інших заручників гітлерівці розстріляли і Харитю Кононенко.
     Через п’ятдесят років відомий рівненський краєзнавець-дослідник Йосип Пацула опублікував список (на жаль, далеко не повний) тих розстріляних заручників, укладений за спогадами їхніх родичів, близьких, друзів, сусідів та знайомих [10;95-107]. У цьому списку ім’я Хариті Кононенко значиться під числом сорок п’ять.
       Героїні слава!

                                  
                                          Список
              використаних джерел та літератури

1.Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. Спогади. – Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь». – 1981.
2.Волинь незабутня. Тези VІ регіональної науково-практичної конференції «Нові краєзнавчі дослідження у контексті національного відродження України». – Рівне: Рівненська друкарня. – 1995.
3.Демо-Довгопільський Анатоль. Живе слово – рухом, звуком, барвою. – Рівне: Азалія. – 2009.
4.Дем’янчук Григорій. Воскреслі для життя. Літературні силуети. – Рівне: Оріана. – 1998.
5.Іщук-Пазуняк Наталія.Героїчні дні Волині//Літопис Волині. Ч.10-11. – Вінніпег. – 1972.
6.Медведєв Дмитро. Сильні духом. – Львів: Каменяр. – 1984.
7.Нагорна Інна. У дні виняткового часу. – Рівне: Азалія. – 2008.
8.Наріжний Симон. Українська еміграція. Частина перша. – Прага. 1942.
9.Пацула Йосип. Провокації терориста Кузнєцова//Із криниці печалі. Збірник спогадів та документів. Випуск 1. – Рівне: Азалія. – 1993.
10.Пацула Йосип. Волинський мартиролог сорок четвертого.. .//Із криниці печалі. Збірник спогадів та документів. Випуск 2. Рівне: Азалія. – 1994.
11.Самчук Улас. На білому коні.Спомини і враження. – Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь». – 1980.
12.Самчук Улас. На коні вороному. Спомини і враження. – Вінніпег: Видання Товариства «Волинь». – 1990.