Олексій Сацюк. Сувора
барва його життя і слова.

ІННА НАГОРНА
Олексій Сацюк. Сувора барва його життя і слова.

     Троє хлопців-братів росли собі  в селі Головчиці нинішнього Млинівського району. І бути б їм довіку хліборобами, як їхні батьки, діди й прадіди. Але двадцяте століття, в якому вони жили, внесло в їхні долі свої суворі корективи.
     Олексія рано полонили високі духовні матерії і він потягнувся до знань, виявив неабияке зацікавлення культурою, літературою, мистецтвом, пробував сам писати вірші і малювати. Він успішно закінчив Дубенську гімназію, юридичний факультет Варшавського університету, здобув ступінь магістра права.
     За Олексієм потяглися й брати Сазон та Степан. Однак ці вчилися здебільшого самотужки, бо для стаціонарного навчання усіх синів у батьків-селян змоги не було, а польська окупаційна влада аж ніяк не сприяла освіті українців. Цих двох учила “Просвіта” – її місцевий осередок постійно проводив заняття саме в їхній хаті.
     Отож брати Сацюки усі троє зростали свідомими українцями, пізніше стали членами Організації Українських Націоналістів.
     Почалася Друга світова війна. Замість польських окупантів прийшли більшовики. Олексієві, який одружився з Марусею Чучмай, донькою голови тоді вже остаточно забороненої дубенської “Просвіти”, і мав сина Богдана, довелося заробляти на прожиття вчителюванням.
     Як і попередні окупанти, більшовики теж взялися за “інакомислячих”. Однак взялися куди ревніше, ніж поляки. Вони заарештували і ув’язнили Сазона. Степан утік. А Олексія забрали вже в перші години після початку війни з німцями.
     “Настирливий стукіт у двері розбудив сім’ю. Зайшли енкаведисти, зробили обшук. Побачивши на стінах образи, винесли звинувачення: “И это советский учитель? Ему дозволено было воспитывать советских людей?” [3;11].
     Совєти перед відступом не встигали вивезти в’язнів із західноукраїнських тюрем, тож вчиняли криваву розправу з ними прямо в камерах. Така ж доля спіткала й в’язнів дубенської тюрми. Але Бог вберіг життя Олексієві Сацюкові, а пізніше саме йому дав змогу в книзі “Смертоносці” розповісти всьому світові про ті більшовицькі злодіяння в червні 1941 року.
     А брат Сазон пропав безслідно – певно, енкаведисти розстріляли його раніше, бо серед убитих в’язнів Сазонового тіла не знайшли.
     Олексія Сацюка, як вочевидь потерпілого від большевизму, німці призначили головою Дубенської окружної управи. Вірячи щиро, що нарешті до України прийшло визволення, той з головою поринув у працю, особливо в царині культури й освіти. В Дубні почало діяти видавництво “Лад”, друкувалися шкільні підручники, виходив журнал “Школярик”. Навіть був заснований Музичний інститут імені Леонтовича. На Дубенщині масово відроджувалися просвітянські організації, активно налагоджувалася діяльність релігійних громад, судів. Ім’я Олексія Сацюка бачимо в списку достойників, яких Степан Скрипник залучив до відомої Української ради довір’я на Волині [12;183].
     Однак дуже скоро стало зрозумілим, що новий окупант байдужий до України – він прийшов не визволяти, а підкорювати.
В краї завладарювала сила зброї. Голові окружної управи ставало все важче відстоювати інтереси своїх земляків. І під кінець 1942 року Олексій Сацюк із сім’єю виїжджає у Львів, а згодом і далі на Захід.
     Характерний штрих: разом із окружним інспектором шкіл Авеніром Коломийцем – тоді уже відомим письменником – Олексій Сацюк  розпочав заходи щодо встановлення в Дубні пам’ятника Тарасу Шевченку. Зважаючи на воєнний час, то була ініціатива досить смілива. Але не з розряду фантастики, а таки цілком реальна. Адже волею долі на початку війни до Дубна прибилася на якийсь час група київських кіномитців на чолі з відомим кінорежисером і скульптором Іваном Петровичем Кавалерідзе. Дубенці гарно прийняли скитальців, а Сацюк з Коломийцем подружилися з Іваном Петровичем. Саме тоді, певно, і зайшла мова про створення для міста пам’ятника Шевченкові. А невдовзі – в кінці листопада 1941 року, вже в Києві – справу було, як мовиться, полагоджено. Правда, розповідаючи про ту поїздку з дубенськими очільниками до столиці, Улас Самчук не повідомляє, які конкретні справи ті вирішували в Києві. Але зрозуміло, що не на екскурсію ж їздили в такий непевний час! Тим більше, що обидва супутники – Сацюк і Коломиєць – запевнили Самчука : “Про все подумано” [13;79].
    Із побіжних згадок Уласа Самчука – “Ми ночували у Івана Петровича, а на другий день зранку він зайнявся гостями з Дубна, повізши їх на кінофабрику” [13;82]. “Вони (Сацюк і Коломиєць – І.Н.) були обвантажені в’язками вартісних книг з бібліотеки кіно-студії, яку саме розбирали німці і вивозили кудись машинами. Їм ще пощастило щось з того видобути, а в тому також касету фільму “Великий вальс” з купою цінних фото-знімок” [13;84] – роблю висновок, що дубенські очільники тоді прагнули роздобути посібники для новостворюваного Музичного інституту та остаточно домовитися з І.П.Кавалерідзе про пам’ятник Кобзареві для Дубна. Гадаю, було й здійснено якусь передоплату, і то, певно, харчами, бо тоді харчі були найстабільнішою “валютою”.
     Непряме потвердження цієї думки є і в щоденникових записах Аркадія Любченка: “10.VІІ.1942. Бачив сьогодні Кав...е. Він працює над пам’ятником  Шевченкові для Дубна”[ 8;78].
     Відомо, що комуністична пропаганда колись вилляла чимало бруду на Олексія Сацюка, щоб “затаврувати німецького поплічника”. На жаль, і сьогодні подекуди ще не перевелися голоси, які бездоказово підспівують колишнім “таврувальникам”. Хочеться запитати таких: а за віщо тоді німці спалили батьківську оселю Олексія Сацюка в Головчицях? За вірну службу? А за віщо карателі ревно ловили його рідного брата Степана – сотника УПА на псевдо “Шуляк”? Чи не за те, що “Шуляк” не давав німцям збирати по селах “контингенти”? Чи не за те, що його сотня біля Каролінського лісу нав’язала карателям бій і змусила їх тікати?
     Але все те совєтами до уваги не бралося. І ось чому.
     Так склалося, що саме згаданий Каролінський ліс став місцем і останнього бою сотника “Шуляка”. Це вже було в 1944 році. І той бій був з енкаведистами, які грабували довколишні села. Ось як розповідає очевидиця тих подій Софія Василівна Кравчук (Яремчик), уродженка села Каролінка:
     “Енкаведистська опергрупа робила облаву на Каролінський ліс. Багато полягло тоді і енкаведистів, і наших молодих хлопців. Добре мені запам’яталися імена таких справжніх героїв – Степана (“Шуляка”) і Ананія (“Недоля”), які мужньо боролися з зайдами, не пошкодували свого життя. В останню мить вони підірвались на гранатах, але не здались живими. Їх тіла довго лежали знівечені, аж поки таємно під соломою на хурі були перевезені в с.Мошків і похоронені там на старому кладовищі ”[5].
     До речі, через рік – у 1945 році, на Маковея – від рук чекістів загинула і дружина Степана Сацюка, зв’язкова УПА: її вкинули в колодязь у Мильчі [3;12].
     Совєти при найменшій нагоді “таврували” Олексія та Степана Сацюків. Про знищеного ж енкаведистами їхнього брата Сазона, як і про розстріл дубенської тюрми в червні 1941 року, взагалі мовчали, ніби цих злочинів і не було.
     Але живе людська пам’ять – її не задушити страхом, не випалити вогнем. Тому і в першому виданому в нашому краї легальному збірникові повстанських пісень “Ми у вічі сміялися смерті” [9;86], і в 25-у томі “Літопису УПА” [7;446] бачимо народну пісню “В лісі Каролінськім”.
В лісі Каролінськім строчить кулемет,
Чекісти облаву справляють.
Із лісу на поле несеться луна –
Це друзів-повстанців шукають.

Кільцем окружили там наших друзів –
“Шуляк” і “Недоля” вже в крові.
“До бою, друзі, кому смерть не страшна,
Хто хоче для Вкраїни волі.”

Строчать автомати. Ручний кулемет
В останню хвилину приносять.
В бою не здаються “Недоля” й “Шуляк”,
І ласки в чекістів не просять.

Остання хвилина. Прощальний момент.
Гранати на себе рихтують.
І “Слава Вкраїні!” лине до небес –
Друзі свою смерть салютують.

І зриви гранат їх порвали тіла,
Сини України вже мертві.
Прощайте, друзі, бо ви чесно лягли,
Не сплямили нації, честі.

     Каролінський ліс знаходиться біля села Вовковиї нинішнього Демидівського району. А пісню про повстанців “Шуляка” і “Недолю” записав Павло Сова із Демидівки.
     Олексієві Сацюку життя продиктувало наказ стати письменником і розповісти світові про бачене й пережите. І він взявся за перо. Його перший значний твір – автобіографічна повість “Смертоносці” [17], яку він означив як “Оповідання (на тлі пережитого)” і до написання якої заохочував Улас Самчук – було одразу ж помічено літературною громадськістю. Про книгу і її автора заговорила вся українська еміграція. У рекламі-анотації його книг, вміщеній у “Літописі Волині”, читаємо: “Олексій Сацюк. Молодий, дуже талановитий автор-волиняк” [1;126].
     І це не було таке собі традиційне компліментарне слово про земляка. Кращі твори його збірок “Колоски” [16]  та “Злат-жолудь” [18] і сьогодні сприймаються як художньо високовартісні, вони переконливо свідчать про небуденний літературний талант автора, про широчінь його світогляду і вміння художнім образом відтворювати найтонші порухи людської душі. Автобіографічна повість “Смертоносці” залишиться промовистим документом епохи на всі часи. Недарма під час першого з”їзду створюваного Уласом Самчуком Мистецького Українського Руху (МУР), який проходив 21-23 грудня 1945 року в Ашаффенбурзі, ім’я Олексія Сацюка бачимо в списках діяльних членів цієї поважної організації [14;23].
     Будучи типовим українцем-трудоголіком, Олексій Сацюк навіть на еміграції в чужомовному середовищі встигав не тільки заробляти на прожиття, а й примножувати культурні надбання рідного народу. В Буенос-Айресі він разом з видавцем Миколою Денисюком гуртував українських літераторів, які опинилися в Аргентині, усіляко сприяв виданню і поширенню їхніх книжок. Перекладав твори іспанськомовних письменників, щоб наблизити до земляків-українців духовний світ країни, яка дала їм притулок. Зокрема, він переклав з іспанської книгу Рікардо Гуйральдеса “Дон Сегундо Сомбра”, видавши її українською мовою в Буенос-Айресі в 1955 році [10;119]. Підтримував постійні зв’язки з творчими українськими організаціями в Канаді,США,Австралії,Європі. Сприяв розвитку українських  драматичних колективів на еміграції, допомагав їх становленню, писав для них [19]. Тому мав багато друзів-читачів, декотрі з них навіть присвячували Сацюкові власні твори [4;51-54]. “Олексій Сацюк – автор, що не може поскаржитись на брак уваги читача”, - писав Анатоль Галан у передмові до книги “Злать-жолудь” [18; ].
     Свою розповідь про сувору барву життя і слова Олексія Сацюка завершу спогадами його хрещениці, доньки брата Степана (сотника “Шуляка”) – Лесі Левчук, що їх колись записала Лідія Шевчук і видрукувала в одному із збірників Рівненської редакційно-видавничої групи “Реабілітовані історією”, до складу якої до 2000-го року входила і я. Після загибелі батьків Леся росла в Головчицях при бабусі, матері Олексія Сацюка.
     “ Ми нічого не знали про Олексія Сацюка. Коли я пішла до школи до Хорупаня, бабуня змінила мені навіть прізвище – я стала писатися Сасюк.
     І ось одного разу на нашу адресу надійшов лист від Олексія. Здалеку – з Аргентини. Я щойно до школи почала ходити. Цікаві були взагалі листи звідти. Спочатку пише лист хресний, потім – хресна, від себе своєю рукою щось додасть Богдан, а далі Олег, який народився на чужині. Дядько дуже просив мене вчитися. Згодом почали надходити посилки...
    Богдан закінчив  Гарвардський університет – став ученим-філологом.
     У 1960 році, якраз на Спаса, до нас приїздила Олексієва теща – Чучмаїха, як ми її називали. І того ж дня отримали з-за кордону  страшного листа – Олексій помер. Він не витримав другої операції, так і не дійшов після неї до тями. Це був важкий удар у бабусине серце, яке зігрівалося теплом від думки, що нехай син і далеко, але живий. Яке нещастя: бабуся пережила всіх своїх дітей.
     Не судилося  довго прожити й Богдану. Було багато наукових планів, збирався їхати до Києва, але страшна хвороба зборола. Він помер у 90-і роки, коли Україна вже здобула незалежність. Україна, заради якої так багато зробив його батько і він сам.
     Другий син Олексія Сацюка – Олег – став юристом. Має двох синів... Приїздив в Україну, побував у Головчицях, де коріння його роду. Узяв землиці з того місця, де стояла хата, наша хата, щоб мати цю святу реліквію в себе за океаном. У Дубні постояв біля могили діда Максима Чучмая” [3;12-13].
     Поховано Олексія Сацюка в Канаді.

      Список використаних джерел та літератури

1.До читачів // Літопис Волині: Науково-популярний збірник волинезнавства. – Вінніпег. – Ч.1. – 1953.
2.Із криниці печалі: Збірник спогадів та документів. – Вип. 5. – Рівне: Азалія. – 1997.
3.Із криниці печалі: Збірник спогадів та документів. – Вип. 5. – Рівне: Азалія. – 2006.
4.Коб Володимир-Бульдин Кость. Чолом тобі, Волинь-земля! – Побратимові О.Сацюкові присвячується. // Літопис Волині: Науково-популярний збірник волинезнавства. – Вінніпег. – Ч.2. – 1955.
5.Кравчук (Яремчук) Софія. Хочу розповісти: Спогади. – Рукопис. – Архів упорядника.
6.Літературна Рівненщина: Довідник. Упорядник Є.Шморгун. – Рівне: Азалія. – 2003.
7.Літопис Української Повстанської Армії. – Т.25. – Торонто-Львів: Спільне українсько-канадське підприємство “Літопис УПА”. – 1997.
8.Любченко Аркадій. Щоденник. Книжка перша. – Торонто: Видавництво “Нові дні”. – 1951.
9.Ми у вічі сміялися смерті: Повстанські пісні. Упорядник Є.Шморгун. – Рівне: Азалія. – 1992.
10.Нові книжки авторів-волиняків // Літопис Волині: Науково-популярний збірник волинезнавства. – Вінніпег. – Ч.3. – 1956.
11.Рівненщина репресована, депортована, мордована. 1939-1941. – Матеріали громадських історико-правових слухань у Рівному 9 червня 1996 року. – Рівне: Азалія. – 1997.
12.Самчук Улас.На білому коні: Спомини і враження. – Видання третє. – Вінніпег: Накладом товариства “Волинь”. – 1980.
13.Самчук Улас. На коні вороному: Спомини і враження. – Видання друге. – Вінніпег: Накладом товариства “Волинь”. – 1990.
14.Самчук Улас. Планета Ді-Пі: Нотатки й листи. – Вінніпег: Накладом товариства “Волинь”. – 1979.
15.Сацюк Олексій. Над колискою: Вірш // Орленя. – Ч.9. – Рівне. – 1942.
16.Сацюк Олексій. Колоски: Оповідання. – Зальцбург. – 1947.
17.Сацюк Олексій. Смертоносці: Оповідання (на тлі пережитого). – Буенос-Айрес: Українське видавництво “Перемога”. – 1947.
18.Сацюк Олексій. Злат жолудь:                                  . – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка. – 1951.
19.Сацюк Олексій. Скрипка на камені: П’єса в трьох діях. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка. – 1952.
20.Сацюк Олексій і Шульмінський Юрій. Недоля жидів у Дубні.//Літопис Волині: Науково-популярний збірник волинезнавства. – Вінніпег. Ч.4. – 1958.
21. Сацюк Олекса. Злат-жолудь: Оповідання.//Погорина: Літературно-краєзнавчий журнал Рівненщини. – Ч.4-5. – 2008.
22.Фонди Рівненського обласного державного архіву.
23.Фонди Рівненського обласного краєзнавчого музею.
24.Цимбалюк Євген. Злат-Жолудь, якого не скорили смертоносці. //Погорина: Літературно-краєзнавчий журнал Рівненщини. – Ч.4-5. – 2008.