Олена Теліга.
Рівненщина в її житті та долі.

Євген Шморгун
Олена Теліга. Рівненщина в її житті та долі.

       “ 22 вересня 1941 року Олена Теліга була вже в Рівному. Це “ місто непривітне між волинських піль” (Є. Маланюк ) було не раз переходовим етапом у поході українських визвольних сил на Схід і у відступах на Захід... Тепер – це був найважливіший переходовий пункт у транспорті на Схід. Сюдою транспортувались люди, література і все інше” ( О. Жданович . “ На зов Києва”).
На відміну від багатьох осіб, які й справді тільки “переходили через Рівне”, для Олени Теліги (як, до речі, і для самого Олега Ждановича-Штуля) Рівне і Рівненщина стали не просто “переходовим пунктом”, а й вагомою часткою життя, творчості й боротьби. Про це відомо, зокрема, зі спогадів Уласа Самчука ( “ На білому коні” та “ На коні вороному”), із праць сучасних дослідників. Я ж хочу акцентувати увагу на побуті Олени Теліги в період її перебування в Рівному.
        За У. Самчуком, Теліга прибула в Рівне не 22, а 12 вересня, по обіді. Прибула “в товаристві Олега Штуля”, тобто згадуваного вже О. Ждановича. “ Нашим гостям було одразу запропоновано місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштовано для Олени приміщення у нашому будинку на половині моїх господарів”.
       17 жовтня 1941 року в листі до чоловіка Михайла Олена писала: “Я особисто своїм побутом тут задоволена. Я тут писала статті до “Волині”, познайомилася з редакторською працею..., я тут добре підживилася..., отже навіть хвилююся, що вже в мене спідниці затісні... Мої  статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня і “получається” не зле... Отже Рівне для мене було такою ідилічно-гоголівською вставкою на моїй дорозі до Києва”.
       “Ідилію” значною мірою забезпечували Анна та Дмитро Мучинські, у будинку яких квартирувала Олена. Господарі – люди працьовиті, хазяйновиті, патріотично налаштовані - створювали, як могли, домашній затишок для своїх квартирантів. Олена з першого ж дня прив’язалася до доньки Мучинських – гімназистки Галини, а та, у свою чергу, якось враз прикипіла душею до “ тьоті Лєни”. Удвох вони часто засиджувалися біля фортепіано, обговорювали якісь свої спільні справи, а то й концертували для батьків, для “ дяді Власа” та для гостей – адже в Самчука вечорами постійно збиралися журналісти, артисти, громадські діячі.
Родина Мучинських і досі береже найтепліші згадки про “ тьотю Лєну” та “ дядю Власа”. Молодша дочка Мучинських  Зоя Дмитрівна Цецик розповідає:
      Ми стільки років згадували “тьотю Лєну”, але я навіть і не здогадувалася, що то була українська поетка Олена Теліга! А я ж у дитинстві ще приміряла й носила її капелюшки – адже Теліги залишили в нас чимало своїх речей.
Це тут, у Рівному, на Тополевій, 21, у кімнаті Уласа Самчука над  канапою висіла бандура Михайла Теліги, яка в середині лютого 1942 року несподівано сама собою голосно зойкнула й трісла...
      Відомо, що за життя Олени Теліги її твори окремою книжкою не виходили. Однак Олена планувала видати збірку поезій – це знаємо зі спогадів сучасників. Зокрема Святослав Гординський розповідає, як у 1940 році така збірка вже й була підготовлена до видання. Але в останній момент в Олени Теліги виникла суперечка з видавцями. І хоч та суперечка була зовсім з іншого приводу, проте за наполяганням авторки рукопис її збірки було відкликано з друкарні. На жаль, другої такої нагоди видати свою книжку в Теліги вже не було.
      Після загибелі О. Теліги Культурна Референт ура Проводу ОУН ухвалила видати збірку її поезій. Рукопис із 32 творів, що його мав при собі Олег Штуль-Жданович, було відправлено на Рівненщину, де його подальшою долею заопікувався професор Антін Барановський.
      Про А. Барановського читаємо в Уласа Самчука (“ На білому коні”), що той у жовтні 1941 року був секретарем Української Національної Ради, яка організувалася в Києві. А в 1942 році, за свідченням О. Штуля-Ждановича (“ В ім’я правди”), він уже постійний представник ОУН при штабі Української Повстанчої Армії, яку очолював отаман Тарас Бульба-Боровець.
Отож Антін Барановський за погодженням з командувачем УПА мав видати збірку Олени Теліги в партизанській друкарні, яка діяла в одному з урочищ неподалік містечка Тучин. Діяла в добре обладнаному потайному схроні, випускаючи тисячі й тисячі примірників повстанських листівок і газет. Переглядаючи сьогодні в Рівненському облдержархіві продукцію тієї друкарні, не сумніваюся, що книга Олени Теліги тоді таки вийшла б у світ. Але то була війна, тож трапилося найгірше: Антін Барановський несподівано потрапив у більшовицьку засідку і в бою з чекістами - медведівцями ( з якими, до речі, у повстанців тоді була угода про взаємний ненапад) професор загинув. Його потерту шкіряну течку з паперами, серед яких був і рукопис Олени Теліги, випадково знайшли селяни, зберегли й передали командувачеві УПА. Однак це вже було згодом. У 1943 році отаман Тарас Бульба – Боровець передав рукопис сотникові Олегу Ждановичу – Штулю, з яким майбутня книга пройшла крізь війну й німецький концтабір Заксенхаузен. Книга побачила світ аж у 1946 році далеко від України.
      Через багато років після переказаних вище подій мені потрапила до рук упорядкована О. Ждановичем книга “ Олена Теліга. Збірник “, прекрасно видана коштом Українського Золотого Хреста у США (1977 рік. Детройт – Нью–Йорк – Париж). Читав і перечитував. І виник у мене задум видати поезії Олени Теліги в Україні – адже наближалося 50- річчя з часу героїчної загибелі поетеси.
Видавництво рівненських письменників “ Азалія” тоді щойно робило свої перші кроки – не мали ми ні  вміння, ні путнього паперу. Але знайшли благодійника, розжилися на обкладинку в місцевого художника – графіка Євгена Чорного та й видрукували у Млинівській районній друкарні книжечку “ Найгостріше слово  Україна “ накладом дві тисячі примірників. Раділи, звичайно: хай через п’ятдесят років, а перша книжка Олени Теліги в Україні вийшла таки на Рівненщині! Та ще й до ювілею наша письменницька організація встановила в Рівному меморіальну дошку на місці, де колись була редакція часопису “ Волинь “, у якій разом з Уласом Самчуком працювала Олена Теліга.
      У містах і селах Рівненщини сьогодні є вулиці, шкільні музеї і куточки Олени Теліги. А в Рівному відкрито Літературний музей Уласа Самчука, в якому експонуються речі з квартири письменника. Серед них – і те фортепіано, за яким неодноразово сиділа Олена Теліга. Цікаві можуть навіть доторкнутися до його клавішів, які, здається, й досі бережуть тепло її рук.