ПЕРЕВЕЗЕНА ЧЕРЕЗ
СКИТАННЯ ( Розповідь про один музейний експонат)

Інна НАГОРНА                                  
                              
ПЕРЕВЕЗЕНА ЧЕРЕЗ СКИТАННЯ
( Розповідь про один музейний експонат)

     Перша спроба Уласа Самчука потрапити до Києва ( 1926 р.) закінчилася польською буцигарнею. Письменник дістався до золотоверхого тільки через п’ятнадцять літ.
     Київ осені 1941-го лежав у руїнах, життя в ньому ледь жевріло. Але в холодному й голодному місті теплився дух тисячолітньої столиці України. І Улас Самчук, заквартирувавши у свого друга – відомого кінорежисера і скульптора Івана Петровича Кавалерідзе, з головою пірнув у зустрічі і знайомства з діячами,чиї імена ототожнював з одвічним українським духом. Серед отих перших киян-знайомих був і художник Федір Кричевський – до його домашньої майстерні письменник завітав під час своїх других відвідин Києва. Тоді й започаткувалася історія картини, яка нині прикрашає експозицію Літературного музею Уласа Самчука в Рівному.
     Однак тут доречнішою буде розповідь самого письменника, яку наводжу із його книжки споминів і вражень “На коні вороному”.
     “Найголовніше, що я тоді набув, це велику, 130х110 сентиметрів, картину роботи професора Федора Кричевського – полтавський краєвид з високим небом і далеким обрієм над річкою Пслом біля села Шишаків... І високою стрункою дівчиною в плахті, під високими стрункими деревами, з приложеними до щік долонями, яка здивовано задивилася в безмежну далечінь простору. Ця ідея і ця думка зображення України мені подобалась і я захотів бути її власником. І сталося це у домашній робітні художника, якого я відвідав у годинах післяобідніх, в будинку наукових працівників на вулиці Кузнечній. За прикметну для того часу ціну 4.000 карбованців і п’яти кілограмів сала, що значило більшу вартість, ніж ті карбованці... Які я мав переслати їм з Рівного.
     І при тому відбулось знайомство з самим художником – солідною, цікавою людиною академічного типу та його дружиною, які гостили мене чаєм і цікавими розмовами... Та цікавою збіркою картин, які виповняли чималу їх домашню майстерню. Пригадується широкий краєвид Дніпра і на його тлі постать монументально збудованої жінки, рубенської постави, що мала символізувати силу та велич землі. Взагалі, мистець любив широкі полотна, символічні теми, монументальні форми, що мені також імпонувало.
     Час швидко минав, наближалась поліційна година і я мусів відходити. Ми вложили картину у велику картонову руру, обгорнули міцно газетним папером, обв’язали шнурами і вийшов великий чималий пакунок, якого приходилось нести. І йти пішки, бо мої дубенські друзі поїхали автом до Івана Петровича. Погода помітно потепліла, небо захмарилось і обіцяло якісь опади.
   * Олена Теліга – відома українська поетеса.
     Приходилось спішити, бо я мав ще зайти до Олени і забрати якогось там листа. На лихо, я не застав її вдома... Казали трішки почекати, бо вона скоро появиться... Було вже по годині четвертій, а о п’ятій зупиняються трамваї. Мені ж треба добратися на край міста до Святошина.
     Одначе я вперто чекав, хвилини втікали, напруження зростало, Олена не появлялася. Нарешті я мусів йти, не дочекавшись... Написав вибачливу записку і побіг швидко до найближчої трамваєвої зупинки на бульварі Шевченка.
     Коли я добіг до зупинки, годинник показував за десять хвилин п’яту. Вулиці були зовсім порожні і робилося темно. Освітлення дуже слабе. Зо мною стояв тут ще один товариш недолі, якого я спитав чи появиться ще трамвай. – Може появиться, а може й ні, - відповів той філософськи. Проти таких істин годі було сперечатися і єдине, що залишалося – чекати, тупцятись на мокрому хіднику, поглядати на годинник, прислухатися до тиші, чи не обізветься там трамвай. Небо почало здійснювати свої обіцянки дрібним дощиком, годинник нещадно гнав  хвилини, нарешті хвилинки, а коли дійшло до п’ятої, без найменшого натяку на трамвай, терпець почав загрозливо вриватися. Ще кілька хвилин і він тріснув. Демонстративно залишаю зупинку і швидким кроком спішу безлюдним бульваром з відчаянним наміром не зупинитися так довго, поки дійду до своєї мети – чотири-п’ять кілометрів віддалі, нехтуючи всіма небезпеками заборонених годин.
    І що найгірше сталося в цій мерзенній ситуації, це кпини того падлючого трамваю, який, по п’яти хвилинах ходи, з гуркотом мене догнав і, не зважаючи на всі мої відчаяні до нього жести, стрімголов погнався далі, залишаючи мене на безлюдному бульварі на поспас стихіям.
    Це виглядало на трагікомічний сон. Моторошна одинокість серед мороку завмерлого Києва з картиною краєвиду України під рукою. Всі знали, що німецька варта  в таких випадках стріляла без попередження. Не було це таємницею і для мене. Але разом з тим я мав відчуття абсолютної певності і мені здавалося, що я одинока людина на планеті, якій нічого не загрожує. Було дуже тихо і дуже спокійно. Навіть дуже рідко проїжджали військові авта. Спочатку я йшов дуже швидко, але вздовж Брест-Литовського шосе хідник був дуже поганий, ноги сковзалися, освітлення ледве помітне. Зправа тягнулися старовинні, вгрузлі в землю будиночки, дощ мрячів без перерви, і я боявся за свою картину. Ця мішанина вражінь і почувань не залишала мене цілу дорогу.
    Але все таки, по якійсь годині ходи, я дійшов до своєї мети. У Івана Петровича мене зустріли, як зустріли Ліндберга в Парижі, після його перелету через океан. Ніхто не сподівався мене вже цього вечора бачити. Я був увесь мокрий, мій згорток також був мокрий, але картина суха. І коли я її розгорнув – всі ахнули. Картина була вражаюча, а Юнія Григорівна, яка перебувала тоді в Івана Петровича, сиділа в куті за столиком,
*Юнія Григорівна Маєр – художниця кіностудії.
підперла підборіддя долонями і довго не могла відірвати погляду від того широкого, бурхливого полотнища.
    На другий день, у середу 26 листопада, ми залишили Київ”.( Самчук Улас. На коні вороному. Спомини і враження. – Видання друге. – Вінніпег: Видання Товариства “Волинь”. – 1990. С85-86)
     Свою розповідь у книзі письменник супроводив промовистою приміткою: “Цю картину ми перевезли через ціле наше скитання аж до Канади і вона далі оздоблює одну стіну нашого торонтонського мешкання” (“ На коні вороному”; 86). І то є не просто красива фраза. То – болюча правда людини, яку обставини насильно вирвали з рідної землі і погнали в далекі світи.
      Переглядаючи публікації Самчукового часопису “Волинь”, звертаєш увагу, що письменник високо цінував творчість художників Кричевських – і Федора, і його брата Василя Григоровича, і сина останнього – Василя Васильовича. Самчук усіляко підтримував цих митців, вбачаючи в них безсмертну славу України.
      У “Волині” за 19 лютого 1942 року читаємо інформацію про те, що “товариство артистів малярів України в Києві об’єднує коло 60 митців. Серед них такі, як Василь Кричевський, Федір Кричевський, Світлицький, Прахов та інші. Розпочали активне творче життя...” В матеріалі ж “Київ з іншого боку”, вміщеному за підписом Уласа Самчука в часописі “Костопільські вісті” 20 грудня 1942 року, читаємо:” Щоб бачити Україну, але ту справжню, що живе у святая-святих, куди не влізе ніякий большевизм і ніяке наносне почуття, висловлене по-рабськи чужою мовою, ви їдете до Києва. Так. До Києва, все таки до Києва. Ви можете затуляти вуха на мову, заплющити очі та сліди пролетаріату по всіх вулицях, але відкрийте широко і одверто вашу душу і ви побачите щось, чого не бачили ви ні в одній столиці Європи. Зайдіть у любу крамницю, де є мистецтво. Зайдіть до Соломка на Володимирській. Зайдіть до робітні при Художнім Інституті. Зайдіть до Федора чи Василя Кричевських, зайдіть до Їжакевича, чи Жука. Зайдіть до їх всіх, яких є там стільки, і ви одразу воскреснете, навіть, коли б ви дійсно вмерли і коли б поховали себе у звалищах руїн бувшої імперії Романових. Там є люди, які згорають від надміру здібностей, і вже дають собі і світові чудові великі, натхненні дари у вигляді мистецтва...
      Мені особливо впала до душі творчість Кричевського Федора. Ті широкі, заповнені деталями полотна розгортаються, мов епопея, перед очима. Творчість і певність себе, рішучість і відвага в задумах, і блискуче переведення їх імпонує і підкупляє. Відходячи з його майстерні, мимохіть згадуєш чи то Рубенса, чи Рембрандта, чи майстрів ренесансу. Ну, ви бачите, я висловлюю свою і тільки свою особисту думку і нікого не змушую з нею годитися. Але на тлі того упадку, тієї руїни і сплощення свого, що там бачите, такі речі, які ви бачите у майстернях наших майстрів пензля, дають вам міць, віру і свіжість. Ще одна річ може з цим рівнятися... Це пісня...” (Самчук Улас. Київ з іншого боку.// Костопільські вісті. – 1942. – Ч.49. – 20 грудня.)
     Саме у спогадах про особисті зустрічі з художниками Кричевськими письменник розповідає про становище української творчої інтелігенції в підрадянські дні та в дні німецької окупації. І ці розповіді яскраво, зримо і переконливо передають часовий колорит, а конкретні деталі не розпилюють уваги, а підносять ту чи іншу проблему до планетарного рівня.
     Коли 5 грудня 1917 року в уже вільній Українській Народній Республіці було відкрито перший вищий учбовий заклад – Українську Академію Мистецтв, то першим її ректором обрали Федора Кричевського.
     У 1939 році Федір Кричевський та його брат Василь Григорович першими в Україні одержали вчений ступінь доктора мистецтвознавчих наук. А в 1940 році обом братам-художникам надано звання “Заслужений діяч мистецтв УРСР”.
     Війна застала Федора Кричевського в Західній Україні, де він збирав матеріали та робив зарисовки для задуманої ним картини “Гуцульське весілля”. Уникнувши примусової евакуації на Схід, він перебував роки німецької окупації в зруйнованому Києві, виїжджаючи на літо до себе в Шишаки. Восени 1943 року разом з тисячами інших українців подався в еміграцію. Але в Кенігсберзі потрапив до рук “смершу”, зазнав допитів і тортур. Його випустили із в’язниці тільки через рік. У Києві Федора Кричевського позбавили власного помешкання, наукового звання доктора мистецтвознавства і титулу заслуженого діяча мистецтв, виселили в Ірпінь без дозволу працювати.
      Хворий, без будь-яких засобів до існування, в Ірпіні художник і помер у липні 1947 року.  
      Після 20-ти років заборони – творчість Федора стала потрібною, то почали “реабілітовувати” його. Спочатку видали про нього книжку, дали помешкання вдові, назвали вулицю в Святошині, і – ніби 1947 року й не було!  
      Але лишилися твори, а в них – душа художника. І один із найпромовистіших творів – картина “Полтавський краєвид”, яка за заповітом її власника по-праву зайняла чільне місце в експозиції Рівненського літературного музею Уласа Самчука.