Історія міста Рівного

Рівне... Більше семи віків пролетіло над ним. Є в історії цього старовинного українського міста і радісні сторінки, і трагічні. Не раз на нього нападали вороги. Не раз будівлі Рівного спалахували страшним вогнем. Але ні кому не вдавалося знищити місто. Працьовиті руки його жителів відбудовували знищене. Рівне розросталось, і нині воно перетворилося у адміністративно-економічний центр Рівненської області, що входить до складу незалежної України Як же розвивалося місто? Археологічні знахідки доводять нам, що на території, на якій воно розкинулося, проживали люди в часи мідного віку (IV — ІІІ тисячоліття до н.е.), ранньої бронзи (кінець III - початок II тис. до н.е.), землеробські та скотарські племена. Римські знахідки — щит, статуетки І — ІІ ст., — свідчать про зв’язки місцевого населення з римськими провінціями. Проживало тут деякий час слов’янське плем’я древлян. З кінця X ст. територія Рівного в складі Володимирського князівства була в залежності від Києва, з другої полонини XII ст. — першої половини XIII ст., входила до складу т.зв. Погорини, яка кілька разів переходила з рук у руки київських та волинських князів. З 1200 до 1340 року територія нинішнього міста належала до Галицько-Волинського князівства. Саме до цього періоду відноситься перша письмова згадка про Рівне — 1283 рік, коли під цим населеним пунктом відбулася битва польських та литовських військ. Після розпаду цього князівства 1340 року територія нинішнього міста в складі волинських земель відійшла до Великого князівства Литовського. Адміністративна територія Волині була поділена на три староства. Територія нинішньої Рівненської області, а в її складі і Рівного, відійшла до Луцького староства. На початку XV ст. Рівне згадується як село луцького землевласника Дичка, Один з його нащадків Івашко Дичко в 1461 році продав свій маєток волинському князю Семену Несвицькому за «300 кіп широких грошей празьких». А в 1481 році за дочкою князя Несвицького Анастасією переходить Рівне до Гольшанських і тоді ж король польський і великий князь литовський Казимир надає поселенню Рівне магдебурзьке право, за яким воно зрівнялося з іншими містами, що мали своє самоврядування. Найдостойніші люди увійшли до складу міської ради. У місті був і свій лавницький (купецько-міщанський) суд, який розглядав карні та цивільні справи. Після Люблінської унії 1569 року Рівне разом з іншими українськими містами опинилося у складі Польщі як місто Луцького повіту. У 1793 році Рівне у складі Правобережної України увійшло до Російської імперії і стало окружним (повітовим) містом Волинського намісництва, а з 1797 року — повітовим центром Волинської губернії. До складу Рівненського повіту тоді входило ряд, волостей: Березнівська, Висоцька, Вирівська, Деражненська, Дубровицька, Дядьковицька, Клеванська, Костопільська. Кустинська, Любиковицька, Межиріцька, Немовицька, Рівненська, Селищанська, Степанська, Стидинська, Тучинська. У новоствореному повіті урядові посади займали в основному росіяни, проводилась широка русифікація краю. У роки боротьби українського народу за свою незалежність (1917–1920 рр.) рівняни пережили чимало горя. Місто переходило з рук у руки. Його жителі зазнали немало лиха від польських, німецьких, російських окупаційних режимів. Не раз будівлі міста охоплювали пожежі. У 1917 році в Україні, в т. ч. й в Рівному, встановилося двовладдя Української Центральної Ради та російського Тимчасового уряду. У 1917–1918 роках у Рівному працювала повітова народна рада, яку очолював І.Коваленко, головою міської управи був Ф.Сумневнч. Рівне як повітовий центр входило до складу Волинської губернії з центром у Житомирі. 4 березня 1918 року згідно із «Законом про новий територіально-адміністративний поділ України» Рівне мало стати центром однієї з 30 земель України — Погорини, до складу якої мали увійти Рівненський, Острозький, Заславський, Кременецький, південна частина Дубенського і західна частина Старокостянівського повітів. Проте цей поділ не було втілено в життя у зв’язку з подіями воєнного часу. На початку квітня 1919 року у місто прибув уряд Української Народної Республіки, де його 9 квітня було переформовано. Новий уряд очолив Борис Мартос. Тут же було проведено і реорганізацію Директорії, яку очолював Симон Петлюра. Але 24 травня 1919 року місто було захоплено військами Новгород-Сівереької бригади І-ої української радянської дивізії. У місті було відновлено органи радянської влади, зокрема почав працювати ревком. Органи ЧК знищували передову рівненську українську інтелігенцію. 13 серпня 1919 року місто було захоплено польськими військами. 9 вересня воно включається до складу новоутвореного Волинського округу. У Рівному було створено повітові та міські органи управління. У роки Української демократичної революції 1917–1920 рр. складний період переживала Україна, а у її складі й Рівне. Влада тут, як було сказано вище, часто змінювалася. Так, у місті органи Центральної Ради існували 11,5 місяця (345 днів), гетьманату — 195 днів, Директорії — 6 місяців (180 днів), радянської влади у 1918 році — 22 дні, у 1919 році — 112 днів, у 1920 році — 47 днів, разом — 181 день. 4 лютого 1921 року (ще до підписання Ризького мирного договору) територію Рівненщини було поділено та включено до складу новоутворених Волинського та Поліського воєводств Польщі. Рівненській повіт (з центром у м. Рівне) віднесено до складу Волинського воєводства (адміністративний центр — м. Луцьк). Головним органом міського самоврядування м. Рівного в 20-30-ті роки магістрат, будинок якого стояв приблизно на тому місці, де нині розташоване кафе «Олеся». А після приєднання Західної України до Української РСР Указом Президії Верховної Ради СРСР від 04.12.1939 р. створено Ровенську область з центром у м. Ровно. Місто одночасно стало центром Ровенського району. 20 серпня 1941 року значна частина українських земель була включена до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у м. Рівне. Рмагістратз територією в 339,2 тис. км2 був поділений на 6 генеральних округ, серед них була генеральна округа Волині і Поділля. До неї було включено Рівненську, Волинську, Кам’янець-Подільську області, а також південні області нинішньої Білорусі, де проживало українське населення. Центром цієї округи стало місто Рівне і складалася вона з 24 округ (гебітів). У Рівне прибули сотні гітлерівських чиновників різних рангів: комісарів, інспекторів, фюрерів і т.д., які не лише дотримувалися вимог гітлерівського окупаційного «нового порядку», але активно виявляли ініціативу в грабежі матеріальних і культурних надбань. Цей апарат цивільної адміністрації разом з органами СС і поліції підкорявся рейхсфюрерові і шефові німецької поліції. Окупанти мали у своєму розпорядженні різноманітні поліційні сили, які слідкували за порядком. Їх основним завданням було утримання населення окупованих територій у послуху і ліквідація всіх спроб опору. Саме ці органи чинили страшні злочини. Так, у місті за далеко не повними даними знищили 121 тисячу мирних людей. Після 2 лютого 1944 року, коли у місто увійшла Червона армія, у Рівному та на Рівненщині відновлюються обласні, міські та районні органи. Назавжди в історію міста увійшла постанова Президії Верховної Ради Української РСР № 1183-ХІІ «Про приведення назви міста Ровно і Ровенської області у відповідність до правил українського правопису» (1991), згідно з якою місто Ровно іменувалося Рівне, а область — Рівненська.