РІВНЕ XV – XVI
CТОЛІТТЯ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА
ЛИТОВСЬКОГО

      Перші достовірні документальні свідчення з історії Рівного належать до XV ст. Тоді місто входило до складу Волинського князівства, яке було часткою Великого князівства Литовського. Хоча номінально воно ще зберігало свій статус, але вже втратило самостійність, доречи як й всі інші давньоруські князівства, і перетворилося на землі, які цілком залежали від волі і бажання великих князів литовських та роздавалися в управління намісникам. У 1431 — 1452 роках тут князював останній удільний волинський князь Свидригайло. Саме він у жалуваній грамоті 1434 р., яку надав пану Йосипу Чусі, згадує Рівне як володіння луцького землевласника Івашка Васильовича Дичка. Це й є перше свідчення про місто, яке зафіксували писемні джерела XV ст.
        Наступний документ — купча грамота 1461 р. вже свідчить про продаж Івашком Дичком Рівного князю Семену Несвицькому, за яке той заплатив суму в 300 кіп широких грошей чеської лічби. Проте князь, хоча й придбав місто, скоріше за все, у ньому не жив, адже резиденції, тобто замку, в нього тут не було.
        Боротьба за Рівне поміж волинськими землевласниками тривала декілька десятиріч. У 1468 р. на нього претендував Олешко Мжачич, якому вдалося добитися милості великого князя литовського Казимира IV Ягелончика і запису в Книзі данин Рівного саме за ним. Проте, з часом, князям Несвицьким все ж таки вдалося відстояти місто. Велика заслуга у цьому належить, передусім, дружині князя Семена Несвицького, доньці Олізарія Шиловича з Луцька, княгині Марії, яка потім володіла ним майже 40 років (до 1518 р.) і називала себе княгинею Рівненською.
         Після смерті чоловіка, яка сталася поміж 1479/81 роках вона витримала нелегку боротьбу із сусідніми панами Дзевшицькими (тривала до 1515 р.) за володіння Рівним із селами, що належали до Рівненського ключа, і наказала збудувати в місті замок, а також заснувала у ньому православну церкву Воскресіння Христового, дбала про самоврядування, проведення ярмарку та розвиток ремесла. Рівне славилося своїми чудовими майстрами: ткачами, кравцями, ковалями, теслярами, чоботарями, кушнірами, кулінарами, кожум’яками.
         Для свого замку княгиня обрала зручне місце на річці Устя — це був острівець, який утворився внаслідок зміни русла річки і був розташований поміж старим та новим її напрямком. Замок спорудили з дубових колод, а навкруги насипали земляні вали і укріпили їх бійницями. Поруч на сусідньому великому остові знаходилося безпосередньо місто. Здавна воно зростало не лише за рахунок новобудов на острові, адже територія його була обмежена, а й внаслідок приєднання околишніх поселень. У документах XV ст. згадуються Басів Кут (1429), Дворець (1463), Тинне (1468) та Новий Двір (1478).
Близько 1492 р. княгиня Марія Рівненська добилась у польського короля надання місту магдебурзького права, за яким визначалися умови міського самоврядування. Ця подія суттєво сприяла зростанню рівня розвитку торгівлі і ремесла, свідчила про високий правовий статус Рівного поміж іншими населеними пунктами краю. Проте актових книг, на основі яких можна було б судити про діяльність міських урядовців, не збереглося.
        У 1496 р. Рівному довелося витримати суворі випробування. Тоді на землі Волині з набігом прийшла перекопська орда сина хана Менглі Гірея. Князі Семен Юрійович Гольшанський, чоловік доньки княгині Марії Рівненської, Анастасії та Костянтин Іванович Острозький, чоловік її онуки — Анни-Тетяни, разом із військом володимирського намісника пана Василя Хрептовича билися біля Рівного, але змушені були шукати порятунку зачинившись у рівненському замку. Місто ж, залишене без захисту, було пограбоване і попалене.
         Мешканці Рівного протягом кількох століть потерпляли від спустошливих татарських наскоків. Лише у XVI ст. їх відбулося декілька: у 1508 і 1509 роках, коли був спалений замок і їм довелося відбудовувати його практично заново; у 1541, 1569 і 1570 роках, під час останнього був спалений рівненський костел.
        Стан обороноздатності міста постійно знаходився у центрі уваги як його володарів, так й державних діячів різних країн. Зокрема польський король Сигізмунда І у 1541 р. видав розпорядження маршалку Волинської землі князю Федору Сангушку про забезпечення укріплення волинських замків, в якому він поміж інших відмічає й рівненський; у 1563 р. російський цар Івана IV в. листі до польського короля, вимагаючи повернення Московській державі міст захоплених Литвою під час Лівонської війни, до їх числа відносить й Рівне.
Рівне постійно знаходилося у центрі суперечок місцевих князів за право володіння ним. У 1518 р. після смерті княгині Марії Рівненської воно перейшло до володінь могутніх князів Острозьких, адже онука княгині, Анна-Тетяна, була дружиною князя Костянтина Івановича. Цей рід господарював у місті протягом наступного століття, яке проходило у неспокою, інколи, навіть, переходячи у жорстоке військове протистояння.
        У 1521 р., після передчасної смерті княгині Анни-Тетяни Острозької, Рівненський ключ, за її заповітом, мав отримати син Ілля. Проте через неповноліття спадкоємця у місті господарював його батько, князь Костянтин Іванович Острозький, а син вступив у права володіння лише після смерті останнього у 1531 р.
       Ще за своє життя, у 1537 р., князь Ілля передав Рівне у заставу своїй дружині Беаті, уродженої Костелецькій, яку багато хто з дослідників вважає позашлюбною донькою польського короля Сигізмунда І. Після смерті чоловіка (1539 р.) вона господарювала у місті не як у заставному, а як у вотчинному, з чим не міг змиритися брат померлого, князь Костянтин (Василь) Костянтинович. Поміж ними розпочинається вперта боротьба: з одного боку виступають Беата, її донька Єлізавета — Гальшка, а з другого — князь Костянтин. До того ж княгиня Беата не могла мирно ужитися й з сусідами. Королівський суд чотири рази розбирав скарги на неї від князя Богуша Корецького, а у 1566 р. сейм у Вільно постановив стягнути з непокірної княгині великий штраф на користь позивача.
       Рівне, через суперечки за чергу наслідування поміж князями Острозькими, як королівська волость, у 1541–1547 роках переходить в управління князів Курцевича і Булиги, призначених польським королем. Потім, у 1565 р., до другого чоловіка княгині Беати Острозької — серадському воєводі Альбрехту Лаському, одночасно, у 1565–1574 роках, на нього претендує також чоловік княгині Єлізавети — Гальшки — Лукаш Гурка. Врешті-решт, після смерті княгині Беати у 1569 р., рішенням королівського суду, яке відбулося у 1574 р., воно визнається власністю князя Костянтина (Василя) Костянтиновича Острозького та його племінниці Єлізавети — Гальшки.
Така запекла боротьба була обумовлена, передусім, великими прибутками, які можна було отримати від міста, а воно на той час було одним із найбагатших на Волині. Незважаючи на князівські суперечки, його володарі постійно дбали про забезпечення розвитку торгівлі та ремесла. У місті регулярно щотижня проводився місцевий ярмарок, а з 1500 р., за привілеєм великого князя литовського Олександра Казимировича, був запроваджений великий щорічний ярмарок на день Семена Літопроводця. Привілеями 1507 р. — місто звільнялося від підводної гостинної повинності; 1527 р. — надавалося право на великий тижневий ярмарок і безмитне перевезення солі; 1545 р. — обмежувався розмір мита, яке брали з купців прямуючих на рівненський ярмарок: з воза по грошу, за перегін худоби з 10 голів — по грошу, а з вершників мита не брали взагалі.
        Рівненський ярмарок був відомий далеко за межами України: у 1549 р. на нього прибули 100 купців з далекої Московської держави; у 1554 р. фламандський картограф Герард Меркатор позначив Рівне на своїй карті Європи; у 1561 р. митник Волинської землі у листі-розпорядженні зазначив, що турецькі, вірменські, московські та інші купці, які їдуть на рівненський ярмарок мають право безмитного перевезення товарів.
        Велика увага приділялася розбудові міста: у 1548 р. — побудували костел; у 1556 р. — дозволили селитися єврейським родинам; у 1580 р. — князь Костянтин (Василь) Острозький- надав пільги православним священнослужителям Рівного; у 1575 р. — за даними німецького історика і географа А.Гушинга, тут налічувалося вже 543 дима; площа його постійно збільшувалася за рахунок передмість: Золотіїв (1511), Тютьковичи (1548), Бармаки (1569). За умовами Люблінської унії 1569 р. адміністративне підпорядкування Рівного було визначено як місто Луцького повіту Волинського воєводства Речі Посполитої, підвладного польському королеві.