Пантелеймон Куліш

      У серпні цього року виповнюється 190 років з дня народження Пантелеймона Куліша. Його біографія  пов’язана з різними місцями України, де він жив, працював, творив.   Хоча з Рівним Пантелеймона Олександровича пов’язує лиш кінець 1845 року, коли він викладав  у місцевій гімназії, про це пам’ятають рівняни і готуються до відзначення ювілею. У жовтні у обласному краєзнавчому музеї відбудеться наукова конференція присвячена пам’яті цього визначного діяча.
      Саме з Рівного Пантелеймон Олександрович переїздить до Петербурзького  університету за сприянням   ректора цього навчального закладу П. Плетньова, який розпізнав у  Куліші задатки майстра слова та допоміг  зблизитись з російськими літераторами. У 1845 році,  в Петербурзі, в часописі «Современник» надруковані перші розділи його історичного роману «Чорна рада, хроніка 1633 року» в російському перекладі, а в дитячому журналі «Звездочка» «Повесть об украинском народе».  Цей твір став головним звинуваченням проти Куліша як члена Кирило-Мефодієвського товариства у 1847 році. Його заслали у Тульську губернію із забороною писати та займатись педагогічною діяльністю. Проте, саме проблеми освіти українського суспільства чи не найбільше турбували Пантелеймона Олександровича упродовж усього його життя. Не маючи змоги працювати на ниві освіти, повернувшись із заслання, Куліш розгортає журналістську діяльність, друкуючи в петербурзьких виданнях літературні та публіцистичні твори на сторінках яких він неодноразово звертає увагу на потребі поширення та удосконалення  освітньої роботи. Він був переконаний, що розвиток освіти, літератури, мови, мистецтва допомагає формувати та розвивати будь-яку націю. Серед проблем національної культури на головне місце Куліш ставив питання навчання українців, відзначаючи, що при допомозі поширення загальної грамотності зручніше всього було б літераторам передати народу більшою або меншою мірою свою освіченість.  Повсюдне  заведення шкіл для простолюдинів і поширення загальної грамотності в народі, поєднання освіти з виробничою практикою та ремеслом допоможе, вважав  Куліш, звільнитись селянам від кріпацтва.
       «Своєрідною енциклопедією українознавства, що врятувала від забуття цілу низку шедеврів народного епосу»  - дослідники називають Кулішеві «Записки о Южной Руси», про джерела створення яких автор писав: «… сам народ - це така пам’ятка свого минулого життя, яка краще від усякого мистецтва  дає змогу пізнати те, як він жив до цього часу». Вихід «Записок…» співпав у часі з поверненням із заслання Шевченка й Костомарова, коли громада петербурзьких українців, розпочала робити перші кроки по виданню українських книг. Душею тих змагань став Пантелеймона Олександровича Куліш. Він видав своїм новим правописом, так званою «кулішівкою» цей етнографічний збірник, який Шевченко назвав «брильянтом».
       На глибоке переконання Куліша життя нації не припиняється навіть з втратою державності, бо вона живе самостійним духовним життям і в чужій державі, зберігаючи національну свідомість, яка виявляється в літературі рідною мовою.
«Єдиний скарб у тебе - рідна мова,
Заклятий для суспільного хижацтва
Вона  твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства»
       Ці рядки з віршу «До рідного народу» підтверджують неодноразові нагадування автора, що найбільшою цінністю народу є його мова. Як відзначають сучасні дослідники у поглядах на вирішення мовного питання Пантелеймон Олександрович пішов далі своїх попередників в яких боротьба за розвиток української мови не виходила за межі літератури. Також «П. Куліш розумів, що багата і мелодійна українська мова майже зовсім не розроблена в граматичному відношенні. Враховуючи це він мріяв про створення такої української граматики, яка справді відповідала б рівневі найдосконаліших європейських». Куліш  сприяв і перетворенню української мови на офіційну не лише в школі, але й у державних справах. Ці наміри залишились не реалізовані через  горезвісні  Валуєвський циркуляр (1863) та Емський акт (1876).
        Минулому України він присвятив ряд літературно-історичних творів. Після «Михайла Чарнишенка» та «України» з під його пера, у різні роки,  виходять поеми присвяченні козацькій добі: «Солониця» (повстання Наливайка), «Кумейки» (повстання Павлюка), «Великі проводи» (Хмельниччина). Серед історико-драматичних творів збереглись в цілості: «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай». Найвідомішим літературним твором Куліша стала  повість «Чорна рада» в якій він яскраво показав історичну долю України після Хмельниччини. «Це так, - підкреслює сам автор, - як от інколи схопиться завірюха: громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поломле старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези…». Справжню руїну в рідній землі відобразив він на сторінках цього відомого твору.
       Найкраща поетична збірка Петра Олександровича «Досвітки» побачила світ у 1862 році. На думку дослідників: «Звичайно вона поступалась Шевченковій поезії, але зачіпала такі струни, яких не торкалась рука великого Кобзаря». Її вихід, одразу після смерті Тараса Григоровича показав, що саме Куліш намагається перейняти провід у літературній праці українців. Це він підтверджує у поезії «До братів на Україну»
«Ой, мовчав я, браття,
Словом не озвався,
Поки батько український
Піснею впивався.
Хоч мовчав устами,
Співав я душею,
Та боявся з ним різнити
Кобзою своєю…»
Йдучи слідами Шевченка, Куліш вагався чи зможе достойно продовжити працю свого побратима й тому запитував:
«Чи мені по тобі
Сумом сумувати,
Чи твою роботу
Взяти докінчати?»
Відчуваючи в собі можливості розвитку української поезії, у заспіві до «Досвіток» Куліш вже впевнено стверджує:
«Ой ударю ж зразу у струни живії:
Прокиньтесь, вставайте, старії й малії!
Віршуванням новим серце моє б’ється, -
Через край  із серця рідне слово ллється…».
       Пантелеймон Олександрович цінував твори визначних літераторів - його сучасників, представників української літератури: Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, Гребінки;  російської: Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Жуковського. Багато в чому він вчився у них, зростав професійно у їхньому середовищі. У праці «Квітка-Основ’яненко та його повісті» він підкреслює український характер його творів, їх душевність: «Написав Квітка свою повість «Маруся» - і хто не прочитав її, всяке плакало».  Куліш був першим біографом та видавцем повного зібрання творів Гоголя, його епістолярної спадщини, яка є першоджерелом у вивчені біографії письменника. Як відзначають дослідники, у перших працях Куліша присвячених Миколі Васильовичу: «Отношение к Гоголю багоговейно хвалебное».
        Неймовірну складність постаті Пантелеймона Олександровича відзначали  сучасники та дослідники. Його непослідовність найяскравіше виявилась в оцінці козацтва. Трансформації поглядів Куліша наприкінці 60-х років зумовлені суб’єктивним чинником, а саме, гарячою вдачею  та переконанням істинності власних думок. Козацький та гайдамацький рух, його ватажків він засудив як деструктивну, руйнівну силу.  Це привело Куліша до критики Шевченка й Гоголя, Максимовича й Костомарова, інших авторів за їхні погляди на минуле української національно-визвольної боротьби. Найбільш масштабна його науково-історична праця трьохтомна «История воссоеденения Руси» критично була зустрінута істориками. На її сторінках Куліш різко засудив козаччину, називаючи її «колючим будяком на українській історичній ниві». Спроба полеміки відомих вчених з автором, стосовно аналізу ролі козацтва в українській історії, через безкомпромісність суджень Пантелеймона Олександровича  привела його  до ізоляції від  колишніх колег з якими він поділяв свої погляди ще в часи Кирило-Мефодієвського братства. Вже в 90-ті роки, при сприянні відомого російського історика В. Ключевського, видано працю Куліша «История отпадения Малоросии от Польши», проте ця робота за відсутністю використання широкого кола історичних джерел пройшла майже не поміченою у науковому світі. Працюючи з історичними джерелами, аналізуючи події висвітлені на їх сторінках, Куліш мав власний погляд та оцінку, проте не знайшов підтримки у більшості вчених. В історичній науці він запам’ятався, як дослідник козацьких літописів. Назва одного з них - «Літопис Самовидця» увійшла до наукового обігу з «легкої руки», автора «Чорної ради».
       Наприкінці життя Пантелеймон Олександрович зосередився на перекладацькій діяльності залишивши нащадкам твори Шекспіра, Шиллера, Байрона,  Гете, Скотта українською мовою. Також він поновив, майже повністю, власний переклад Біблії, який згорів восени 1886 року на хуторі Мотронівка, де відмежувавшись від громадських справ, мало з ким контактуючи він жив. До речі одну з своїх праць «Значеніе Преп. Іова», що публікована в «Газете Гатцука» (1875 №45-47) він присвятив відомому волинському святому Йову Желізу. Не проста праця по перекладу Біблії, в майбутньому ще раз  опосередковано, поєднала ім’я Куліша з Волинню та приміщенням рівненської чоловічої гімназії, де колись він недовго працював. Справа в тім, що у квітні 1919 доля привела сюди й  Івана Огієнка, який також з часом вдостоївся честі доносити святе письмо своїм землякам рідною мовою. Перебування Куліша та Огієнка у Рівному, їхня майбутня перекладацька праця, повертає нас і до першого подібного перекладу, який був здійснений на Рівненщині ще у далекому 1561 році і  сьогодні відомий як українська Першокнига - Пересопницьке Євангеліє. Можливо ці історичні факти в майбутньому, якимось чином, реально  вшанують   на рівненській землі усіх  перекладачів святого письма українською.  Зараз  ж,  ми, лиш низько вклоняємось їм, дякуємо й Пантелеймону Олександровичу Кулішу - «одержимцю духа», «апостолу української ментальності».             П’ятаймо слова присвячені йому, що ємко характеризують Кулішеву спадщину: «Україна - ось що в епіцентрі постійної і незаперечної любові поета».
       До сьогодні Куліш залишається повністю непрочитаним, а значить не пізнаним. Його різноплановий, багатобарвний та колоритний спадок в повному обсязі лише очікує на свій прихід до читача та осягнення протиріч його творчої душі. Мрії про 50-томне видання Кулішевих творів залишаються і тепер не реалізовані. Найвагомішим є його доробок на ниві українського слова, що дало можливість високо оцінити  літературну творчість цієї непересічної особистості.  Тому закінчити хочеться словами, що представляють його, найперше, як літератора: ««Пантелеймон Куліш належить до ряду найвизначніших українських письменників. Правда не однією своєю думкою, не одним незвичайним поглядом, не одним гострим словом («гарячий» Куліш звали його в товаристві) болюче вражав він не раз українське громадянство, - все таки небуденний його літературний талант, ширина ідейних кругозорів, багатство питань, які його цікавили  й захоплювали, і слідом за тим різнорідність його творчої письменницької діяльності, -  все це дає йому право зайняти одне з найбільш почесних місць в історії українського письменства».


Булига О. Знавець та виразник українського духу // Наукові записки : 190 р. від дня народження П. Куліша. - Рівне, 2009. - Вип.VII. - С. 7-10.
Булига О. Найбільший скарб  // Слово Просвіти. - Київ, 2009. - №31. - С. 11.